Київ – Микола Новиков – луганець, кілька років тому відкрив у рідному місті невеликий бізнес: ремонтував комп’ютери. Але весна 2014 року повністю змінила життя Новикова. Він був змушений виїхати з Луганська і починати життя з нуля. Служив у лавах Збройних сил України, а по тому долучився до бізнес-проектів ветеранів АТО. Про перебіг життя поза рідною Луганщиною Новиков розповів Радіо Свобода:
Збагнув, що «ЛНР» – це не просто «реінкарнація совка», це тюрма
– Отже, я родом з Луганська, спокійно ремонтував комп’ютери і допомагав партнерам у встановленні інтернету. Але перший мій бізнес «накрився» через розруху, яку «русский мир» приніс у Луганськ, а другий – через те, що мої партнери цей «мір» підтримали. На початку липня 2014 року я виїхав до Одеси, оскільки збагнув, що «ЛНР» – це не просто «реінкарнація совка», це псевдодержава-тюрма (угруповання «ЛНР» визнане в Україні терористичним – ред.). То я трохи пожив в Одесі, а потім переїхав до Києва, пізніше – до Сум, потім – знову до Одеси і, зрештою, 31 грудня 2014 року вирішив «закріпитись» у Києві.
– А як потрапили до війська?
– Це цікава історія. Я ще в Одесі ходив у військкомат, просився у Національну гвардію, але мене чомусь не взяли. В принципі, це було літо 2014 року, коли на Донбасі відбувались чи не найгарячіші бої, було багато втрат із нашого боку. Але одеські військові комісари, мабуть, вирішили перестрахуватись: тоді вистачало і місцевих охочих вигнати «московитів» з Донбасу, – а тут якийсь мужчина, з Луганська, то хто його знає – раптом сепаратист або агент Кремля?! Мені відмовили. І у Збройні сили я потрапив уже з Києва, де встав на облік у військкомат Оболонського району і звідти – у четверту хвилю мобілізації – мене відправили у Першу танкову бригаду. Служив санінструктором.
– Де проходили військову службу?
Командири на всі пропозиції на кшталт «ну давайте тихенько проїдемо туди-то і наших підтримаємо», відповідали: «Не можна, ми дотримуємось Мінських угод»
– Оскільки я служив у танковій бригаді після підписання Україною Мінських угод, то ми стояли в 30 кілометрах від лінії розмежування. І хоча рвались у бій, командири на всі пропозиції на кшталт «ну давайте тихенько проїдемо туди-то і наших підтримаємо», відповідали: «Не можна, ми дотримуємось Мінських угод». Але, звісно, кілька разів висувались і ми «на передок» – поблизу Маріуполя, під Вугледар (це коли Мар’їнку сепаратисти «накривали» вогнем), на підмогу 72-й бригаді. І до речі, як не дивно, саме під час армійської служби у моєму житті сталася непересічна подія: я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Вона родом із Львівської області, і ми тепер на Галичині живемо (з квітня 2016 року я офіційно – житель Стебника) і виховуємо синочка.
– Який досвід, назвемо його життєвим, Ви отримали під час служби у війську?
У мене тепер загострене відчуття справедливості, а ще я зрозумів, що я – українець
– У мене тепер загострене відчуття справедливості, а ще я зрозумів, що я – українець. Так, у мене російські ім’я і прізвище, моя рідна мова – російська. Але я українець, я готовий за Україну боротись. Так само, як мої побратими по армії, так само, як оці тисячі мужчин, які повертаються з АТО і включаються хто у бізнес, хто у громадські організації. Чимало з моїх бойових побратимів, посидівши вдома, повернулись до лав ЗСУ або НГУ на контракт. Я ж трохи інакше вибудовую своє життя.
– Яким чином Ви його «вибудовуєте»?
Закрив кредит а ті гроші, що залишились, я «кинув у бій» – вирішив зайнятися доставкою піци по Трускавцю і сусідніх містах
– Після демобілізації я думав осісти у Львові, вже з сім’єю, і займатися тим, чим займався у довоєнному житті в Луганську – відкрити майстерню або ж сервісний центр для ремонту комп’ютерів. Порахував імовірні витрати на житло, офіс, на «розкрутку» центру – і зрозумів, що треба шукати менш витратні проекти. Продав машину, на якій ще з Луганська виїхав, закрив кредит а ті гроші, що залишились, я «кинув у бій» – вирішив зайнятися доставкою піци по Трускавцю і сусідніх містах. Дружина тут відіграла ключову роль: сказала, що у курортних районах Львівщини нема смачної піци, а ту, що наявна, нема кому розвозити…
– А як Ви потрапили до команди «PizzaVeterano»?
– Коли починав проект з доставки піци, спілкувався з однополчанином, і той розповів про піцерію, яку у Києві відкрив ветеран АТО Леонід Остальцев. Я тоді вирішив, що ми занадто маленькі і ще не маємо досвіду, щоб виготовляти піцу. Але коли у нас дійшло до розробки логотипу нашої фірмочки з доставки «Пічерія» – вже моя дружина та її подруга поспілкуватися з Леонідом Остальцевим.
І от ми з ним трохи побалакали по скайпу, потім я трохи поміркував над ідеєю – і вже за кілька днів сидів у київській «PizzaVeterano» і наминав піцу «Чотири сири». І того ж дня розпочав з Леонідом переговори, з натхненням навчався – і також запустив виготовлення «ветеранської піци». Ми запрацювали у лютому 2017 року.
