Львів – У Львові проживає понад три тисячі людей, які постраждали внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС. Донині люди живуть спогадами про свою землю, і досі найбільше їх, кажуть, обурює брехня, якою тоді «годувала» радянська влада.
Лише у 1992 році Тетяна Майоренко переїхала з сином до Львова із селища Поліське, що на Київщині, а це майже 70 кілометрів від Чорнобиля. У Поліському працювала товарознавцем на швейній фабриці. У Львові довелось починати все з початку.
«Це було тяжко, бо залишились без рідної землі, вирвані з корінням. Тут були без роботи і засобів для існування. Гроші, які я заощадила, всі пропали тоді через інфляцію. Нам дали помешкання тоді, як усім евакуйованим. На початку 1990-х була біда з роботою, тоді всі львів’яни їздили з «кравчучками» у Польщу, стояли на базарах. Ми теж так собі давали раду. Тяжко було не лише нам, а всім», – каже Тетяна Майоренко.
Люди не усвідомлювали масштаби біди
До переїзду у Львів родина майже 6 років прожила у рідному Поліському – в радіації і неправді, якою ніби «втішали» чиновники й лікарі. Тетяна згадує, як лише через 10 днів після аварії на ЧАЕС селян попросили не випускати дітей з хати і позачиняти вікна. Але всі ці дні діти бігали вулицею, ходили у школу, садочок, люди працювали.
У дітей бачили щоранку кров на подушечці, у школі вона була і на зошитахТетяна Майоренко
Ми бачили, що люди хворіють і вмирають, а держава казала, що все добреТетяна Майоренко
«Спочатку не було страшно, ми були вдома. Через десять днів нам сказали з міністерства тримати дітей у хаті, не давати молока. А як же ж бути? Люди тримали корови і ці всі дні поїли дітей молоком, а коли вже повідомили про небезпеку, то їм казали все молоко виливати. У нас там постійно був високий рівень радіації, часто боліла голова. У дітей бачили щоранку кров на подушечці, у школі вона була і на зошитах. Пригадую, що швидко з’явились полуниці. Вони були великі і пекучі, ми їх не їли, не давали дітям, але літні люди не зважали. Потім пішли яблука, сливи, ми дітям нічого не дозволяли рвати. Вони дивувались: чому, адже яблука без хробаків? Якось до нас приїхала з ЦК Валентина Шевченко, вийшла з машини, відкинула туфлю, відставила ногу і каже, що все у вас чисто, що дітей відправимо на відпочинок у Запоріжжя. Звичайно, це обурювало, бо ми бачили, як миють вікна і дороги, знімають шар піску, один, другий, а далі – все заражено. Ми бачили, що люди хворіють і вмирають, а держава казала, що все добре», – говорить Тетяна Майоренко
Вимагали евакуації у Москві
Люди почали бити на сполох, вимагали їх евакуювати і лише у 1989 делегація з Поліського і села Народичі, що на Житомирщині, поїхала у Москву і там через три дні домоглась зустрічі з високими партійцями і вимагали евакуації, яка розпочалась з 1990 року. Донині Марії Івановій сняться її рідні Народичі.
Діти пішли на 1 травня і почали падати біля пам’ятника Лєніну, кров їде…А нам кажуть, що це сонячний ударМарія Іванова
«Люди, як та гілочка з дерева, поступово всихають, всихають. Більше там думками. Цей ранок з 25-го на 26 квітня, йдучи на роботу, побачила – їдуть і їдуть люди, автобус за автобусом, кажуть бахнув Чорнобиль, ну то бахнув… Потім нас почали просити взяти людей звідти на ніч. Тоді закрався страх. Діти пішли на 1 травня і почали падати біля пам’ятника Лєніну, кров їде…А нам кажуть, що це сонячний удар. Я приїхала сюди, дитина була у 9 класі, побачила кров на подушці, прийшла до лікаря, а нам, що це тиск. І далі ми з тією брехнею живемо, ніхто не враховує, що ми з Чорнобильської зони. Живемо, виживаємо», – розповіла Марія Іванова Радіо Свобода.
Якби людям одразу повідомили про те, що слід вивезти дітей, виїжджати не лише з 30-кілометрової зони, але й інших забруднених територій, то старались би бодай евакуювати дітлахів. Та неправда, думають, і посприяла розвалу тоталітарного Радянського Союзу. Однак серед людей були розмови, що на Чорнобильській станції може статись лихо, бо дуже халатно проводились роботи.
«Через брехню, цинізм Радянського Союзу наші діти у 30-35 років стали інвалідами. Ота неправдива інформація привела до того, що з 30 тисяч населення у Поліському районі на 2014 рік померла 21 тисяча. Україна має взяти з цієї історії урок – завжди людям говорити правду, бо правда може врятувати життя і здоров’я» , – зауважила Тетяна Майоренко.
Жінки їздять у свої рідні Народичі і Поліське на могили до рідних. Щоразу болить душа за втрачену для них назавжди малу батьківщину, що стала мертвою зоною. Та попри це, там пригадують батьків, дитинство, друзів і водночас жахливу трагедію 30-річної давності, правду про яку від них ховали, яка змінила їхнє життя. «Статистика у нас сумна. Немає тижня, щоб не повідомили, що помер хтось із земляків», – з сумом говорить Марія Іванова. Невдовзі жінки знову збираються у рідні місця.
