Фотожурналіст-фрілансер працював 3 тижні влітку з добровольчим батальйоном спецназу Національної гвардії України «Донбас» у секторі «М», на позиціях в районі Широкина.
Фотограф, який пройшов не одну «гарячу точку», своє враження від роботи в зоні АТО висловив так: «Це саме той випадок, коли доброзичливе в цілому ставлення до журналіста, загальний комфорт у роботі, велика кількість фотографічно цікавих ситуацій і чудовий доступ стикаються з безумовною необхідністю зупиняти себе. Інакше – загибель. Весь цикл «ротації», весь час, поки я був на позиціях, йшли безперервні бойові зіткнення: артилерійські обстріли та окопні дуелі. Це дуже і дуже серйозно – те що відбувається в маріупольському секторі. Немає ніякого перемир’я. До чого лицемірити? Йде класична позиційна війна, під час якої гинуть люди. У мене немає ілюзій – ще нескоро перестане литися кров на Донбасі. Не загоїлися рани... Не вщухла гординя... Якщо говорити про те, що найбільше запам’яталося з того відрядження, то це була зйомка в бліндажі, коли позиції «Донбасу» накрила артилерія супротивника. Ми просто сиділи під товстенною бронеплитою, під товщею землі і мовчали. Але в мовчанні цьому було стільки напруги! Прямо над нашими головами свердлили повітря снаряди і свистіли осколки. Окоп і бліндаж трусило. Земля стогнала. Потім хтось сказав: «Не дай Бог – пряме... І тоді всім відразу п***ц...»
Я змусив себе фотографувати у перервах між артилерійськими залпами, щоб відволіктися, прогнати страх. Це є дуже дивним – коли ти здригаєшся від вибухів у п’яти-десяти кроках і ловиш ні з чим не порівнянний «кайф» від відчуття, яким чарівним, інтригуючим, особливо драматичним є світло в бліндажі, як цікаво розташовані в твоєму кадрі фігури, яка його загальна геометрія... Ти думаєш про картинку, концентруєшся, міркуєш, що головне і що другорядне в кадрі, відкриваєш діафрагму і «розмиваєш» силуети заднього плану, експериментуєш із витримкою, міняєш об’єктив... Після всього цього ти відчуваєш себе абсолютно знесиленим, бо за ту годину, яку ти провів у цьому бліндажі, з потом і страхом з тебе вийшла, вичавилася енергія руху. Ти виходиш на повітря, скидаєш бронежилет і відчуваєш, що можеш злетіти. Ти не думаєш про їжу або про те, що треба було б змінити наскрізь сиру сорочку – хочеться спати. Смер-тель-но...»
Фотограф, який пройшов не одну «гарячу точку», своє враження від роботи в зоні АТО висловив так: «Це саме той випадок, коли доброзичливе в цілому ставлення до журналіста, загальний комфорт у роботі, велика кількість фотографічно цікавих ситуацій і чудовий доступ стикаються з безумовною необхідністю зупиняти себе. Інакше – загибель. Весь цикл «ротації», весь час, поки я був на позиціях, йшли безперервні бойові зіткнення: артилерійські обстріли та окопні дуелі. Це дуже і дуже серйозно – те що відбувається в маріупольському секторі. Немає ніякого перемир’я. До чого лицемірити? Йде класична позиційна війна, під час якої гинуть люди. У мене немає ілюзій – ще нескоро перестане литися кров на Донбасі. Не загоїлися рани... Не вщухла гординя... Якщо говорити про те, що найбільше запам’яталося з того відрядження, то це була зйомка в бліндажі, коли позиції «Донбасу» накрила артилерія супротивника. Ми просто сиділи під товстенною бронеплитою, під товщею землі і мовчали. Але в мовчанні цьому було стільки напруги! Прямо над нашими головами свердлили повітря снаряди і свистіли осколки. Окоп і бліндаж трусило. Земля стогнала. Потім хтось сказав: «Не дай Бог – пряме... І тоді всім відразу п***ц...»
Я змусив себе фотографувати у перервах між артилерійськими залпами, щоб відволіктися, прогнати страх. Це є дуже дивним – коли ти здригаєшся від вибухів у п’яти-десяти кроках і ловиш ні з чим не порівнянний «кайф» від відчуття, яким чарівним, інтригуючим, особливо драматичним є світло в бліндажі, як цікаво розташовані в твоєму кадрі фігури, яка його загальна геометрія... Ти думаєш про картинку, концентруєшся, міркуєш, що головне і що другорядне в кадрі, відкриваєш діафрагму і «розмиваєш» силуети заднього плану, експериментуєш із витримкою, міняєш об’єктив... Після всього цього ти відчуваєш себе абсолютно знесиленим, бо за ту годину, яку ти провів у цьому бліндажі, з потом і страхом з тебе вийшла, вичавилася енергія руху. Ти виходиш на повітря, скидаєш бронежилет і відчуваєш, що можеш злетіти. Ти не думаєш про їжу або про те, що треба було б змінити наскрізь сиру сорочку – хочеться спати. Смер-тель-но...»
