Як українські добровольці виходили з оточеного Іловайська рік тому, розповідає Андрій Бахтов з позивним «Добриня», заступник командира батальйону «Миротворець». Підрозділ заходив до Іловайська з розрахунком, що перед цим місто звільнять Збройні сили, але замість цього опинився на передовій, каже Андрій Бахтов. Він вважає відповідальними за трагедію тих, хто давав військовим неправдиві обіцянки підмоги, яка «ось-ось буде, потрібно ще протриматися», та зрештою спрямував оточенців до «зеленого коридору», де «зосередилися основні сили російських військ». Про це, а також про те, як четверо бійців зуміли довезти поранених українських військових у лікарню на боці сепаратистів, звідти – на операцію до Донецька і повернутися назад, «Добриня» розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.
– Десь дві доби ми добиралися до Іловайська. Добиралися полями, лісами, не по дорогах, тому що добрі дороги добре прострілювалися. І не по всіх можна було їхати. Але значну частину шляхів ми їхали саме польовими дорогами.
Заходили уже під прикриттям, двома групами, під димами. Коли ми заходили, то уже розуміли, що у якомусь розумінні тут кільце
Але добралися ми до Іловайська. Заходили уже під прикриттям, двома групами, під димами. Коли ми заходили, то уже розуміли, що у якомусь розумінні тут кільце.
Виїхали ми туди на день, з розрахунком, що зранку їдемо і вже ввечері повертаємося. Основний вантаж у нас залишився в піонерському таборі, де ми дислокувалися.
Переважно, незаконно озброєні формування мали вигляд людей кавказької зовнішності. Вони викрикували «Укри, здавайтеся, Аллах Акбар»
Коли приїхали, нам визначили зону відповідальності – не зачистку міста, а передову позицію в депо. Буквально через 28 колій вже починались рубежі сепаратистів. Там були «чечени». За час, поки ми там були, у нас постійно були перестрілики. Переважно, незаконно озброєні формування мали вигляд людей кавказької зовнішності. Вони викрикували «Укри, здавайтеся, Аллах Акбар».
Оборону ми тримали по всьому периметру. У нас із тилу, з боку, з фронту постійно йшли вогневі сутички. На нас регулярно і досить точно сипалися міни. В депо було бетонне перекриття. Міни пробивали дзюру, але розривалися нагорі. На нас сипався лише бетон.
Також у депо дуже великі цехи. Там були ремонтні ями. Під час обстрілів ми могли перебувати у цих ремонтних ямах, під вагонами. Це було додаткове прикриття для нас. Найгероїчніші наші рубежі постійно були в зоні досяжності. Це наші снайпери, які розташовувались під стелею. Якби над ними розірвалася міна, то їх би нічого не спасло.
Також це наша передова – «пятизвездочный отель». Так хтось назвав, і ця назва підхопилася. Це рубка для спостереження за пересуванням локомотивів. Вона була трошки висунута вперед. Знову ж таки, якщо б на дах залетіло щось, то хлопці теж би не змогли врятуватися.
– Чому «пятизвездочный отель»?
– Там були найкращі умови. На всю рубку були широченні вікна. Нам було все добре видно, але й нас теж було чудово видно. І якщо би в те вікно змогло щось залетіти, то хлопці не змогли б врятуватися.
До нас настільки близько «Гради» прилітали першого разу... Бувало, лягали за 200, за 400 метрів. Але, коли ракета розривається в 30 метрах, це вже зовсім інші відчуття.
Гул, шум – це тяжко передати, це треба відчути. Це відчуття високого тиску в повітрі
Я тоді спав в автомобілі. Ще у нас не було тоді гострих моментів обстрілів. Тут літо, тепло, розклав крісло і ліг в автомобілі. Гул, шум – це тяжко передати, це треба відчути. Це відчуття високого тиску в повітрі. Автомобіль піднявся і струсонувся. Я розумів, що перебував у небезпечному місці.
Думки: «треба кудись бігти, але куди? За машиною буде ще небезпечніше. Лягай!»
Думки: «треба кудись бігти, але куди? За машиною буде ще небезпечніше. Лягай!» Біля мене впав перший снаряд, і потім посипалися всі інші снаряди, їх там 42 в касеті. Вони лягали в шаховому порядку. Ми потім уже роздивлялися, як вони лягали по нашому депо.
Мені пощастило, що мене закрив двигун. За рахунок того, що я лежав, все пронеслося наді мною. Потім, коли вже обстріл завершився, я просто струсив із себе частинки скла, яким був обсипаний, і потихеньку перейшов уже в більш захищене місце. Ну і після атаки ми, звичайно, зайняли бойові позиції. Почали спостерігати, чи не сунетться ворог до нас після обстрілів.
Бачили своїми очима, йшла бабушка, поряд ракета приземлилася. Бабушку уже знайти ніхто не може
Бачили своїми очима, йшла бабушка, поряд ракета приземлилася. Бабушку уже знайти ніхто не може. Від неї нічого не залишилося. Скільки ми обходили, обдивлялися, де вона могла бути, то ми нічого не знайшли.
Наше перекриття було схоже на сир, все в дірках. За кілька днів мінометних обстрілів мін ліг не один десяток. Все депо виглядало, як дірява решітка. Ми тільки переживали, чи не будуть снаряди залітати до нас через ці великі діри. А стояли локомотиви, у них було досить багато соляри. Якщо уже залетить міна всередину, то буде досить жарко, коли це все буде горіти.
У нас практично не було втрат і пораненнь. Було всього три поранення. Це від осколків, які сипалися зверху. Дві травмованих кінцівки і травмовані внутрішні органи.
Якось за один день я порахував, що до нас прилетіло три касети «Градів». І мін сипалося без кінця. Рідко були періоди, коли повністю все замовкало. Тоді всі були насторожені, ніхто не міг спати в цій тиші. Видивлялися у всі очі, чи не йде наступ.
БК (боєкомплект – ред.) у нас досить швидко закінчився. Ми розуміли, що треба якось його поповнювати. За 700 метрів від нас стояв «Донбас», і недалеко, в садочку, ще був «Дніпро». Деякі боєприпаси ми позичали в них. Не завжди співпадав чи калібр, чи озброєння. Але що в них було багато, тим з нами ділилися. Так було, коли вони привезли сухпайки нам, на кожного бійця по одному. Український сухпайок. У мене він приблизно розподілився на 5 днів. В принципі, зважаючи на те, що постійно були в перестрілках, якось не до їдла було.
– Що було у сухпайку?
– На сніданок каша з м’ясом. На обід – тушонка. Десь грам 500. Це був найсмачніший інгредієнт. Ми за раз його не з’їдали, розтягували на кілька прийомів їжі. На вечерю теж каша якась із м’ясом. Були галети, цукор, чай. І, здається, мед, маленька упаковочка на 10 грам. Нам цього більш-менш вистачало.
Єдине, що ми постійно відчували, це спрагу. Води не було, електрики не було, комунікації не працювали, а треба було пити. В розбомбленому сусідньому магазині залишилася тільки солодка вода. В підвалі хлопці знайшли мішок коньяку. Я жодного разу, хоча й була напружена ситуація, не бачив когось п’яним. Ми тим коньяком милися, обтиралися, прали шкарпетки. У коньяку вони досить швидко сохнуть. Раджу спробувати, якщо не буде в когось води.
Ми їхали туди з розрахунком, що перед нами зайдуть Збройні сили, звільнять місто. А ми за ними будемо робити зачистку і прикривати тили. А сталося так, що ми одразу опинилися на передовій
Ми їхали туди з розрахунком, що перед нами зайдуть Збройні сили, звільнять місто. А ми за ними будемо робити зачистку і прикривати тили. А сталося так, що ми одразу опинилися на передовій. Підмоги не було. Нам обіцяли, що ось-ось вона буде, що потрібно ще протриматися. Казали, що уже бійці на підході, долають останній рубіж. І ось ця брехня тривала щоденно.
Висували пропозиції Генштабу, що, якщо не можете забезпечити підмогою, то давайте ми просто відійдемо всі разом, і все. Але казали: «хлопці, тримайтеся. Зараз буде підмога»
Ми мали інформацію про те, що насуваються певні підрозділи російських військ. Ми розуміли, що є великі шанси опинитися в оточенні. Висували пропозиції Генштабу, що, якщо не можете забезпечити підмогою, то давайте ми просто відійдемо всі разом, і все. Але казали: «хлопці, тримайтеся. Зараз буде підмога».
Коли ми зрозуміли, що в нормальному оточенні і в подвійному кільці, по всіх нормах військової справи, тоді вже пішли «нагорі» домовленості про створення «зеленого коридору». Комбати радилися між собою, яким чином виходити. Були різні пропозиції, я пропонував виходити дрібними групами і різними маршрутами. Тоді було важко ухвалити правильне рішення. Коджен комбат відповідав за своїх бійців. Нам гарантували «зелений коридор», що вся колона, всі Збройні сили, всі батальйони, які там перебувають, вийдуть по цьому «зеленому коридору» в обмін на тих російських військовополонених, які в нас утримувались.
Звичайно, хотілося вийти вночі. Шансів прорватися було б набагато більше. І вже коли ми вистроїлися, і тільки зайшли в «коридор», одразу відчули, що «зеленим» він не буде
Зранку 29-го ми вишикувались в одну колону. Звичайно, хотілося вийти вночі. Шансів прорватися було б набагато більше. І вже коли ми вистроїлися, і тільки зайшли в «коридор», одразу відчули, що «зеленим» він не буде.
Колона у нас – десь 42 автомобіля. Переважно техніка – цивільна. Ми рухалися на трьох автобусах типу «Богдан», такі шкільні автобуси. Попередньо ми познімали з них вікна. На кожному боці лежало по 20 автоматів. У військових було кілька одиниць бронетехніки, яку ми поставили в голові колони.
Потім уже була друга, третя, четверта засідка. Були дуже добре підготовлені вогневі позиції. Ми їх не бачили, лише відчували, як сипляться кулі на нас
Перший рубіж росіян ми зразу відчули. Виїхало одразу декілька БМП. Звідти почали сипатися міни. Я думав, що проскочимо. Колона велика. Але я побачив, що ті міни попали в якусь машину. Ті, хто рухалися в голові колони, бачили російських солдатів, яких в кращих традиціях «союзу» вишикували на перевірку. Проте, відкривати вогонь ніхто не збирався. Всі думали, ну мало що, прорвемся через цей рубіж. Але потім уже була друга, третя, четверта засідка. Були вже вкопані танки. Були дуже добре підготовлені вогневі позиції. Ми їх не бачили, лише відчували, як сипляться кулі на нас.
Коли попадали в таку засідку, вели автоматичний вогонь з усіх вікон автобуса. Ми поливали все, що можна, свинцем. Можливо, завдяки цьому, десь прикриваючись за танк, десь прикриваючись за БТР, ми змогли проїхати досить далеко.
Поки ми їхали, ми обганяли дуже багато автомобілів, які вже розбиті. Якщо потрібна була допомога, ми забирали хлопців. Так робив кожен.
Частіше хлопці намагалися сідати на якусь броньовану техніку. Їхати в автобусі, який прострілюється навскрізь, без вікон, і в якого швидкість не надто велика, мало хто хотів. Тим більше, ми були там набиті, як сільодка. Але так дружненько сиділи і дружненько відстрілювалися, якщо попадали в це гніздо.
Граната влучила у водія, десь у передній відсік, і автобус загорівся. Ми зупинилися в секторі вогню, якраз напроти ворога. Весь автобус поливався із крупнокаліберного кулемета
Потім, мабуть, граната влучила у водія, десь у передній відсік, і автобус загорівся. Ми зупинилися в секторі вогню, якраз напроти ворога. Весь автобус поливався із крупнокаліберного кулемета. Я побачив, що водій загинув. Як потім ми побачили, це було селище Горбатенки. Край селища. У нас була термінова евакуація, автобус почав горіти. Хлопці, які висадилися перші, почали перев’язувати поранених. Хтось зорієнтувався і почав займати вогневі позиції.
Тут у нас були уже перші втрати. Саме ці кулеметники, які займали свої позиції… Це Сухенко Максим, отримав поранення від осколків у пахові артерії і загинув зразу. Поряд Роман Набєгов, теж кулеметник, вийшов займати місце для ведення вогню, йому попала, швидше за все, розривна куля в голову. Коли це все почало горіти, ми пішли в обхід, щоб обійти з флангу вогневу точку супротивника, разом з кількома нашими хлопцями. Коли ми уже повернулися, то бачили, що з деяких наших хлопців залишилися вугольки. Дуже швидко згоріли тіла вбитих хлопців.
В тому соняшнику вже все було продумано: були і розтяжки, і пристріляні позиції. З однієї сторони було викошене поле, в якому все як на долоні, з іншої – був соняшник, в якому все було заміновано
Хлопці проривалися через соняшникові поля. Але соняшник був такий низький, що треба було згинатися, щоб не було видно їх. Саме в тому соняшнику вже все було продумано: були і розтяжки, і пристріляні позиції. Знали, що тут на повороті транспорт збавляє хід, що тут його легше всього обстріляти. З однієї сторони було викошене поле, в якому все як на долоні, з іншої – був соняшник, в якому все було заміновано.
Сподівалися дочекатися іншої нашої колони, яку ми обігнали. Там була бронетехніка. Думали, що більшими силами нам буде легше прорватися. Ми довго чекали. Але побачили, що жодна машина до нас не рухається. Ми зрозуміли, що там теж зовсім не легко. Тоді залишалося лише в пішому порядку, дрібними групами, виходити з оточення.
Вони змогли знайти цивільний транспорт, завезти поранених в лікарню, яка розташована на території сепаратистів. Це неймовірна історія, просто фантастична
Наші хлопці – герої, практично відразу відізвалися залишитися охороняти поранених. Ми надіялися знайти якийсь транспорт чи вихід. І вони зможуть так само вийти і витягнути поранених. Це був дуже геройський вчинок, тому що всі розуміли, що ворог знає, де ми перебуваємо, в якому квадраті. Залишатися в тому місці з пораненим було дуже небезпечно. А рухатися з пораненими досить важко. Четверо бійців таки залишилися. Потім вони змогли знайти цивільний транспорт, завезти поранених в лікарню, яка розташована на території сепаратистів. З лікарні, яка була під контролем сепаратистів, вони виїхали на «швидкій допомозі» на операцію в Донецьк, тому що в декого з хлопців було дуже важке поранення. В одного з наших бійців куля пробила черепну коробку і застряла там. Районна лікарня розвела руками. Після того наші бійці змогли вибратися з Донецька до нас. Це неймовірна історія, просто фантастична.
Комусь пощастило більше, комусь – менше. Хтось зміг пробратися без втрат, хтось – загинув, хтось потрапив у полон. Близько 30 потрапили в полон. Однак через 5 місяців ми уже забрали всіх своїх останніх бійців із полону. Увійшло нас 84 людини 24 серпня. Загинуло 10, і приблизно 40 змогли вийти з оточення.
– Як вважаєте, хто винен у трагедії у Іловайську?
Ми могли виходити в будь-яких інших напрямках. Як ми і зрозуміли, саме на цьому коридорі зосередилися основні сили російських військ
– Звичайно, ті, хто годував нас тим, що підмога йде. Хто щоденно нас обманював, хто домовлявся за «зеленеий коридор». Ну як так можна домовлятися? Звичайно, ми могли виходити в будь-яких інших напрямках. Як ми і зрозуміли, саме на цьому коридорі зосередилися основні сили російських військ. Були, однозначно, росіяни. Ті, хто потрапляв у полон, спілкувалися з ними.
Дехто з рядових бійців-росіян казав: «що ж ви, «укри», на нас, на Росію напали?» А потім їм показували букви на табличках назв сіл і запитували: «бачив такі літери в російському алфавіті?»
Були такі цікаві події. Дехто з рядових бійців-росіян казав: «що ж ви, «укри», на нас, на Росію напали?» Вони думали, що наша колона нападає на їхню Росію. А потім їм показували букви на табличках назв сіл і запитували: «Бачив такі літери в російському алфавіті? Може, ти не здогадуєшся, що ти в нашій країні?» У них змінювалося ставлення до цього, і вони розуміли, що це вони на нашій території, що це вони напали на нас.
– Чи можна було по-іншому тоді спрацювати?
Саме на тих полях стояли розтяжки, саме ті всі висоти були зайняті противниками і добре прострілювалися. Саме та дорога була для нас найнебезпечніша
– Звичайно. Як завгодно. Саме ось цей варіант був найгірший, що нас могло чекати. Йшли б ми іншим шляхом, проривалися б уночі чи дрібними групами – результат був би зовсім інший. Саме по цьому коридору були зосереджені основні сили і бойові позиції ворога. Саме на тих полях стояли розтяжки, саме ті всі висоти були зайняті противниками і добре прострілювалися. Саме та дорога була для нас найнебезпечніша.
Якби до нас підтягнулися війська, ми б могли повністю зачистити Іловайськ. Але тими силами, що у нас були, ми не могли. Знову ж таки, потрібно згадати тих військових, які прикривали наш тил і які відійшли. Це для нас було досить незрозумілим і несподіваним маневром. Ми вважали, що за спиною, кілометрів за 5-10, наші. Але зрозуміли, що найближча точка – Комсомольське. Але я уже виходив до Волновахи. На Комсомольськ не встиг. Наші звідти відтягнулися.
