Вже декілька тижнів у Львові йде активна дискусія щодо встановлення пам’ятника Андрею Шептицькому. Дискусія досить дивна. Щиро кажучи, ніколи не думав, що вона може мати місце власне у Львові – столиці Галичини, яка завдячує Шептицькому, без перебільшення, майже всім.
Переконаний, що 95% відсотків львів’ян, за винятком нащадків енкаведистів, «за» вшанування пам’яті Шептицького. Соціологічних досліджень на цю тему я не бачив (як «за» пам’ятник, так і «проти»), але історія і сучасність цього міста не дає підстав у цьому сумніватися.
Розуміючи всю безперспективність прямих виступів проти встановлення пам’ятника митрополиту, його опоненти обрали інший шлях, значно підступніший: вони наче й за Шептицького, лише проти затвердженого проекту і за... захист дерев парку. Більше того, вони монополізувати право називатися «громадськістю» (звісна, річ «прогресивною») та протиставляють себе «церкві» («консервативній, фундаменталістичній» і, отже, «негативному персонажу»).
Багато простих людей, не посвячених у тонкощі питання, визнають їхню рацію: всі ж за природу і за збереження зелених насаджень, а про смаки, тим більше мистецькі, як відомо, не сперечаються. Тобто протиставляється ідея встановлення пам’ятника різним соціально важливим справам: збереженню парку, вирішенню проблеми неприємного запаху в місті, зміні інтенсивності транспортного руху.
Насправді, має місце дуже тонке маніпулювання свідомістю людей з боку сил, котрі за будь-яку ціну не хочуть допустити у Львові появи монумента українському Мойсею. Ці сили, не тільки з російською пропискою, створюють видимість «глобального» конфлікту, очікуючи, що питання спустять на гальмах і вкотре відкладуть до «кращих» часів. І досить успішно. Декілька авторитетних в Україні людей уже поспішно встигли заявити, що пам'ятник такою ціною непотрібний, тому краще зачекати, поки конфлікт затихне. А де гарантія, що не буде нових конфліктів, спровокованих новими «активістами»? Де гарантія, що нові проекти сподобаються всім? За аналогією, якщо Верховна Рада не бажає ухвалювати якийсь законопроект, його відправляють «на доопрацювання», яке може тривати роками, або ж кардинально змінити саму суть закону.
Ще цинічнішою є спекуляція коштами, які нібито виділяються з бюджету на встановлення памятника. Як?! У країні війна! Безліч бідних і нужденних! А тут – якийсь пам'ятник! В умовах чергового зубожіння українців через інфляцію та безробіття такий аргумент є доволі чутливим для суспільства. Відповідь на це питання дав ще Христос, відповідаючи своїм учням про дороге миро, куплене для нього: «Бідних матимете з собою завжди». Але для уникнення звинувачень та щоб нейтралізувати «грошовий аргумент», доречною є пропозиція добровільного всенародного збору коштів церквою на спорудження пам'ятника. А до всіх, хто найголосніше викрикує цей аргумент, одне запитання: «Що ви особисто зробили в матеріальному плані для допомоги армії, пораненим, нужденним? Скільки грошей пожертвували? Які волонтерські ініціативи створили?» Чомусь я майже переконаний, що відповіді не почуємо.
З огляду на вище сказане, хотілося б зробити декілька висновків.
Пам’ятник митрополиту Андрею у Львові має бути. Бо авторитет Шептицького є абсолютною аксіомою, яка не обговорюється і не потребує доведення. Для українців. Окупанти, звісна річ, мають іншу думку. Це не тільки данина шани українців своєму духовному Батьку, але й важливий елемент у ствердженні національної гідності та ідентичності, а отже, у наближенні перемоги Незалежної України.
Проект пам’ятника. Насправді, митрополит Андрей сам обрав собі пам’ятник ще за життя. Він був встановлений у дворі семінарії в 1931 році, автором є Андрій Коверко. Як ствердують автори сучасного проекту, «авторським колективом прийнято для реалізації творчо осмислений в монументальній пластиці прижиттєвий скульптурний образ митрополита Андрея Шептицького, виконаний скульптором Коверком в 30-х роках минулого століття». Якщо є аргументовані зауваження до оновленої версії, то найкраще було б встановити точну копію монумента, що колись існував. Адже, якщо його поблагословив сам митрополит, то будь-яка критика недоречна апріорі. Тоді б відпали і аргументи деяких людей, що владика Андрей не хотів би собі матеріального монументу.
Кошти. Вважаю, що всі роботи, пов'язані з виготовленням та встановленням монумента та реорганізацією скверу, не повинні бути джерелом заробітку. Звичайно, кожна праця має бути належно оплачена, але не повинно бути жодного сумніву, що хоч одна копійка пішла не за призначенням. Кошторис повинен бути максимально прозорий і підзвітний громадськості. Найкраще б було фінансувати цей проект добровільними пожертвами, зібраними церквою для цієї цілі.
Про роль громадянського суспільства та «громадських активістів». Галас проти пам’ятника не можна вважати реакцією громадянського суспільства. Ні за якістю аргументів та дискусії, ні за кількістю прихильників цих ідей. Це цілепрямована та добре замаскована атака на Шептицького. Свобода слова – це, в першу чергу, відповідальність. Дуже добре про це написав Богдан Гаврилишин у блозі на «Українській правді» «Свобода слова. Без відповідальності?» Тому не потрібно підміняти поняття. Шептицький, окрім іншого, дуже багато зробив для встановлення в Україні громадянського суспільства. Як за життя, так і після своєї смерті.
Не лише пам’ятник. У ювілейний рік, проголошений синодом УГКЦ роком Шептицького, з нагоди 150-ї річниці від дня народження, надзвичайно важливо глибше пізнати життя та діяльність митрополита. Адже він був не лише главою УГКЦ, але й визначним меценатом, громадським та культурним діячем минулого століття. Його вклад у розвиток українського суспільства важко переоцінити. Тому такі важливі історичні, освітні, літературні, кінематографічні дослідження та праці, присвячені особі митрополита. І тут відкривається величезне поле діяльності для інтелігенції міста Львова, вищих навчальних закладів, бібліотек та музеїв.
Як згадує у своїх «Споминах» Патріарх Йосиф, одним з перших злочинів більшовиків після окупації Львова у 1939 році було знищення пам’ятника Митрополиту Андрею.
Думаю, є зайвим пояснювати цей акт вандалізму «визволителів». Принизити Митрополита, а з ним і всю УГКЦ, знищити символи народної пошани до нього – це було їхньою метою. Ще всі пам’ятають, що було потім: скільки церков зруйновано, скільки сотень тисяч людей убито і вислано в Сибір. Пам’ятник Шептицькому у Львові буде нагадуванням та застереженням усім, щоб жахіття комунізму більше ніколи не повторилися, і ствердженням, що українці вміють шанувати своїх великих предків, котрі присвятили себе служінню Богу і Україні.
Олесь Городецький – громадський активіст, координатор оргкомітету «Євромайдан Рим»
Думки, викладені у рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
