У нашу чоловічу камеру бойовики «ДНР» кинули зґвалтовану ними дівчину – журналіст

Що таке в'язниця у воєнний час, чим відрізняється тюремне ув'язнення від військового полону? Сьогодні такий досвід мають українці. Але не тільки вони. Серед учасників сьогоднішньої програми – мінський журналіст Дмитро Галко і московський історик і журналіст Володимир Максака, які під час перебування в зоні АТО, опинилися в непростій ситуації. І Дмитро, і Володимир були затримані представниками сепаратистських сил. Володимир навіть протягом тижня утримувався у сумнозвісній військовій в'язниці «Яма». Зараз на території так званих «ДНР» і «ЛНР» бойовикам підконтрольні не тільки військові в'язниці, але й близько 30 колоній і СІЗО. Українських законів повстанці не визнають. Усе частіше за грати кидають тих, хто «засуджений ім'ям «ДНР» і «ЛНР».

Кореспондент видання «Новий час» Дмитро Галко нещодавно повернувся вже з другого тримісячного відрядження на Східну Україну. Бачив своїми очима, що там відбувається. Каже, що все могло закінчитися погано для нього, але обійшлося. А от знайомого журналіста схопили, каже журналіст: «Мій знайомий журналіст з Росії, з Москви, опозиційний – незадовго до того, як затримували нас, його схопили в Слов'янську. Приводили до приміщення, де сидів український журналіст Сергій Лефтер зі зв'язаними руками, із заклеєним скотчем ротом. Ну, а мені пощастило, тому що все обійшлося страхом. Вони тоді були ще самі трохи в розгубленості, ще не освоїлися на місцевості. Після президентських виборів, коли ми поверталися з частини Донбасу, яку контролює України, в Донецьк, і нас затримали вночі на блокпосту години на дві, перевірка була пильніша, й агресії було значно більше, і підозрілості до мене».

Але все обійшлося і того разу. Утім, ніхто сьогодні не застрахований від насильства в так званій «ДНР». Дмитро Галко розповідає про своїх українських друзів: «Сімейна пара, що залишилася в Донецьку, дуже проукраїнська, до останнього часу у них на балконі висів український прапор. Вони залишилися, адже у них там дідусь дуже старий, років йому 92 або 94, вони просто не можуть виїхати. І хлопець повертався з дачі під Донецьком після дев'ятої чи десятої години на велосипеді. Зараз дача, щоправда, розбомблена. І його прийняли за коректувальника вогню. Його схопили, вибили зуб або два. І протримали кілька тижнів. Причому довго було невідомо, що з ним. Це ж не офіційна служба, не міліція, не можна подзвонити на якийсь номер і тобі скажуть: так, затриманий. Скільки днів його дружина не могла знайти. Він міг і загинути. Так, походивши, пошукавши, вона дізналася, що він схоплений. Як «коректувальника» його спочатку били, а потім вони нібито розібралися, але не відпустили, а залишили копати окопи навколо Донецька».

За словами білоруського журналіста, там, де «немає вже ніякої

держави, немає ніякого нормального життя, безправна і принижена людина, швидше за все, піде туди, де годують, де дають зброю, яка дає можливість прогодуватися. Звісно, це дуже небезпечно. Якщо ж порівнювати з епохою репресій, то на Донбасі дуже швидко пройшов цей цикл, коли спочатку ти репресуєш, а потім репресують тебе. У 1920-1930-і роки це проходили. А тут все дуже швидко: постійно це відбувається».

«Повна відсутність правил гри, незрозуміло, що з тобою буде»

У чому відмінність в'язниці, куди людина потрапляє через міліцію й суд, від полону, який став звичайною справою в «ДНР» і «ЛНР»? На це питання мінський журналіст Дмитро Галко відповідає так: «Найголовніша відмінність (через що і я пережив такий сильний страх у двох випадках), – в тому, що навколо тебе люди зі зброєю. Ніякої офіційної організації та держави вони не представляють. І тут немає ніяких правил, абсолютно незрозуміло, чим все закінчиться. Ось ти стоїш, а в наступний момент тебе можуть пристрелити. Коли нас вдруге затримали – на блокпосту, коли їм просто щось здалося, вони навели на нас автомати і робили вигляд, що будуть стріляти. Повна відсутність правил гри, незрозуміло, що з тобою буде».

Московський історик і журналіст Володимир Максака в серпні тиждень відсидів у підвалі донецької тюрми для військових злочинців «Яма», яка розташовується в колишній будівлі СБУ. Як і Дмитро Галко, він також каже, що пережив сильне почуття страху. Наводить слова колишніх співкамерників, що будь-яка в'язниця в порівнянні з «Ямою» – це як місце відпочинку.

У «Новоросії» Володимира, який їхав туди, щоб своїми очима побачити, як твориться нова історія, і дізнатися правду на війні, затримали як коректувальника. У «ДНР», зауважує він, військові злочинці бувають переважно двох категорій – коректувальники і навідники, що, втім, майже одне і те ж.

– Цілком очевидно, що розвідка і контррозвідка поставлені в «ДНР» на широку ногу, працюють дуже добре. Так, я став жертвою шпіономанії. Усе б можна було списати на карантин, якби це не тривало 6 діб, з яких дві я провів без світла,якби я не був свідком катувань, зґвалтувань, знущань у відомій будівлі військової в'язниці «Яма», на

вулиці Щорса. Приблизно в кілометрі від «Ями» ходили спостерігачі від ОБСЄ і чути не чули про те, що діється в її підвалах.

– Які були умови Вашого утримання?

– Це підвал, який, судячи з усього, використовувався як в'язниця ще коли в цій будівлі була, власне, СБУ. Умови жахливі. Камери приблизно три на півтора метра: ні встати на повний зріст, ні лягти, ні витягнутися не можна, ні нормально посидіти. Одне дуже добре – там не було вошей. В камеру набивалося до 10 осіб, звичайно, було дуже душно, неприємно, дуже страшно. Дві перші доби не було світла. Але мені дуже пощастило з людьми. У мене були дуже хороші сусіди по камері. Думаю, без них я б не вижив.

– Хто ті люди, з якими Ви сиділи в одній камері?

– Це відсотків на 90 абсолютно випадково затримані люди, які проходять карантин, і їх перевіряють як коректувальників-навідників. Деякі звинувачення абсолютно абсурдні. Один місцевий чоловік був затриманий за гучну сварку з дружиною. Місцевого сторожа взяли за те, що він занадто добре виконував свої службові обов'язки і вночі ходив по складу з ліхтариком і світив. Інші звинувачення формально набагато серйозніші. Наприклад, дівчина Аня, яка позначила хрестиком місцезнаходження якихось стратегічно важливих об'єктів на території Донецька, і ця карта залишилася на українському блокпосту разом з номером її мобільного телефону. Її таким чином знайшли, а потім катували і ґвалтували в цій в'язниці. Робили це, як я розумію, ополченці. Аня сиділа в нашій чоловічій камері. Звісно, з моїх співкамерників до неї ніхто пальцем не торкнувся, до неї було підкреслено ввічливе, коректне, хороше ставлення.

Також в нашій компанії був хлопець, який засвітився в одній з груп «Правого сектора». Він був дуже жорстоко побитий тюремника. Я бачив його порізану спину. Це жахливо. Вважаю, що його били металевому прутом. Але, слава Богу, він фізично досить сильний,

також віруючий. Мені при затриманні дали можливість взяти з собою молитовник, ми з ним щовечора молилися, адже нам було дуже страшно, у Бога там починаєш по-справжньому вірити. Цей хлопець провів на «Ямі» в цілому більше двох місяців.

– Хто були люди, які Вас допитували?

– Формально допиту як такого не було. Під час затримання була роз'яснювальна бесіда з дуже жорстким психологічним тиском, коли мені натякали дуже прозоро на можливість того, що мене позбавлять життя. Допитів із застосуванням якихось заходів фізичного впливу – цього не було. Я як шпигун чи то нікого не цікавив, чи то мене всерйоз не сприймали і просто вирішили полякати. Хто були ці люди? Насправді важко сказати. Зрозуміло, всі вони з позивними, ми не знали їхніх справжніх імен. Хто був у військовому вбранні, хто в штатському, хто поводився підкреслено ввічливо, коректно, не лаявся матом, хто, навпаки, погрожував фізичною розправою. Ці люди справляли враження професійних співробітників російських спецслужб. Вони говорили російською без будь-якого акценту. По-друге, хтось ділився якимись уривками особистих історій – мовляв, навіщо він туди поїхав. За цими уривками я розумів, що переді мною професіонали високого рівня. Я не скажу, що колишні кдбешники, але, безсумнівно, ті, хто пройшов школу професійної розвідки і зараз займався в «ДНР» приблизно тим же самим, чим колись займалися в Росії. Я цілком можу припустити, що у себе вдома вони продали квартири, якісь речі, виїжджали до «ДНР» фактично на постійне місце проживання будувати «Новоросію».

– Тобто ці люди ідейні, вони вірять в «Новоросію»? Чи вони поїхали туди, як Ви написали у своїх нотатках, щось собі «віджати»?

– Я думаю, що «віджиманням», тобто експропріацією машин, майна і так далі (але це моє голослівне твердження) почасти займалися місцеві добровольці, власне, ополченці.

– Скажіть, а хтось з українських військовополонених з Вами був у камері?

– Так, дві людини. Я, чесно кажучи, боюся збрехати, чи били їх – швидше, ні. Але, на відміну від нас, щодо військовополонених дуже строго дотримувалося розпорядження Стрєлкова, даного, по-моєму, ще наприкінці липня. Поводились з ними набагато краще, ніж з нами, їм було відведено цілий поверх. Їх було досить багато, близько 170 осіб, всі на одному поверсі. У них були нормальні ліжка, тобто вони не спали на підлозі, їх нормально виводили в туалет, нормально годували.

– А Вас як годували?

– Кількісно годували нормально. Якість їжі, зрозуміло, залишала бажати кращого – баланда. Спочатку розвозили їжу двічі на день, потім стали додавати третє годування. І, відповідно, водили в туалет – спочатку два рази на день, потім вже тричі. Найвідчутнішою проблемою був брак свіжої води – це взагалі проблема Донецька, де місцями досить серйозно пошкоджений водопровід. Потім, слава Богу, це якось відрегулювали. І в цьому сенсі об'єктивно допомагає гуманітарна допомога з Росії, щоб якісь місцеві, зовсім мирні жителі, які ні до чого не мають стосунку, не страждали від спраги.

– Якісь передачі дозволяли передавати тим, хто сидить в цій тюрмі? Взагалі, люди знають, що хтось арештований, наприклад, родичі місцевих у тому ж Донецьку?

– Спочатку передач не було. Спочатку, я думаю, дуже мало хто знав про заарештованих. Звісно, про затримання не повідомляється, повинен пройти певний час, щоб хтось забив на сполох, куди подівся чоловік. З'ясувати це можна, судячи з усього, через дуже довгі, звивисті канали. Уже приблизно через тиждень після того, як мене випустили, нібито стали вивішувати списки затриманих. Своїми очима я тих списків не бачив, але коло будівлі колишньої СБУ, як правило, завжди чергувала невелика група жінок – це матері, сестри, дружини українських військовополонених. Це такий тоненький канал зв'язку. Через них можна отримати якусь інформацію. Наприклад, якщо когось звільняють, вони дізнаються, хто ще сидить у тій же камері.

«Для злочинців немає меж»

Правозахисник і юрист Людмила Клочко з Гельсінської групи в Харкові зазначає, що «свавілля» сьогодні відбувається не тільки в підвалах «Ями». Приблизно 15 тисяч українців з різних куточків країни, які відбувають покарання у виправних установах Луганської та Донецької областей, а також підслідних СІЗО, живуть впроголодь, п'ють іржаву дощову воду і з ранку до ночі розбирають завали або риють окопи під автоматами сепаратистів. На її думку, час, коли в'язнів малою кров'ю можна було евакуювати до Центральної України, ​втрачений. Тим часом кримінальники, серед яких є і довічно засуджені, завдяки друзям-бойовикам опинились на волі, а ув'язнені, яким належало звільнитися з травневою амністією, залишаються за ґратами.

Колишній начальник мінської «Королеви», який перед цим керував виправною колонією суворого режиму, а ще раніше працював у в'язницях Казахстану, Олег Алкаєв оцінює ситуацію як небезпечну не тільки для України. Він допускає, що за нинішньої прозорості кордонів з натовпом цивільних біженців в сусідні країни можуть прибувати і біженці-кримінальники.

«Це тільки для нормальних, законослухняних людей існують замки і кордони. Для злочинців такої установки немає... У конкретній ситуації все далеко не так вже й безпечно», – зазначає Алкаєв.

«Держава починає своє існування, якщо в неї є в'язниця»

«У сепаратистів з'являється все більше атрибутів влади, – з жалем констатує колишній глава пенітенціарної системи України Сергій Старенький. – У самопроголошених республіках вже є своя міліція, суди, а тепер і в'язниці. На сході України традиційно розташовувалася найбільша кількість виправних установ. Сьогодні під контролем бойовиків – 14 колоній та СІЗО на території «ДНР» і стільки ж на території «ЛНР». Також створені військові в'язниці. Небезпека ситуації в тому, що держава починає своє існування, якщо в неї є в'язниця».

Як свідчить експерт, сьогодні в місцях позбавлення волі на Донбасі багато приводів для масових бунтів. По-перше, голод. Надходять сигнали, що зеки їдять навіть клейстер. За поставку продовольства в тюрми на території АТО, як і раніше, відповідає Київ. Він і направляє туди продукти. Проте на кордоні відбувається зміна конвою і водіїв транспорту. Проконтролювати, в якому обсязі поставки потрапляють за призначенням, – неможливо. Ще одна велика проблема, з якою незабаром зіткнутися в'язниці на території, контрольованій бойовиками, – це опалення. Якби не нинішня тепла осінь, то можливо б запаси вугілля закінчились вже в середині грудня.

Колишній глава української тюремної системи зазначає, що після припинення виплат зарплат працівникам колоній і в'язниць багато кваліфікованих співробітників звільнилися і поїхали, а ті, хто залишилися, перейшли на бік «ДНР» і «ЛНР».

«Згідно з законами України там вже ніхто не живе. Із ув'язненими сепаратисти поводяться, як хочуть. Погрожуючи зброєю працівникам в'язниць, вони звільняють своїх знайомих і друзів, навіть незважаючи на те, що в деяких довічний термін. Відомі випадки, коли військовослужбовцям «ДНР» і «ЛНР» надходять «замовлення» від родичів жертв, і вони за винагороду вбивають того, на кого їм вкажуть. Щодо зеків, які залишаються за гратами, то сепаратисти використовують їх для «чорної» роботи, наприклад, для того щоб приховувати трупи», – пояснює Старенький.

Оригінал матеріалу на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода