У 1956 році Українська редакція Радіо Свобода передала виступ вчительки Галини Микитенко, яка виїхала на Захід після 10 років перебування у радянських в’язницях і таборах (із яких 6 років провела на підготовчих роботах до будівництва Братської гідроелектростанції, що в Іркутській області Росії). Серед історій, які вона розповіла після переїзду, – і розповідь про жіночу половину в’язнів радянських таборів.
За свідченням Галини Петрівни Микитенко, 40 відсотків усіх в’язнів становлять жінки. Дуже багато «жіночих колон» у Караганді, на Колимі, Воркуті, в Комі АССР; у самій Потьмі (лише за 400 кілометрів від Москви) з 36 таборів більшість – жіночі. От де хвалена совєтська рівність жінки з чоловіком!
У концтаборах віддзеркалюються всі стадії розвитку й виродження більшовизму. Кого тут тільки нема! Починаючи від «останньої могиканки» царської Росії, балерини колишнього імператорського двору Нєвєрової і до якої-небудь неписьменної селянки з Галичини. Є жертви всіх сталінських чисток, кривавих соціально-політичних реформ та експериментів. Галині Петрівні доводилось зустрічатися з сестрою Зинов’єва, дружиною П’ятакова, дружиною і дочкою Бухаріна, з жінкою розстріляного під час єжовщини комісара Богораза, сестрою митрополита Крутицького і Коломенського Миколая.
Революція поїдає своїх дітей – таким є невмолимий закон комуністичної діалектики. Але доля згаданих родичок троцькістсько-бухарінських «ворогів народу» цікава для характеристики переродження диктатури ще й з іншого погляду. Пояснимо на прикладах з призабутої історії.
Був час, коли мусіли працювати – причому часто-густо звичайними робітницями – навіть жінки найвищих партійних керівників. Жінка, наприклад, наркома зовнішніх справ Літвінова викладала мову, жінка голови ради народних комісарів Рикова працювала у відділі охорони здоров’я Москви, а жінка наркома освіти Бубнова була звичайною продавчинею в «торгсіні». Ну а як сьогодні? Західних відвідувачів СРСР вражає той факт, що в «безкласовому раю трудящих» жінки верхів суспільства, особливо високих військовиків, захоплюються лише «вечерінками» з багатими випивками і закусками. Грають у «буржуазний» брідж, їздять розкішними лімузинами за покупками до крамниць. Одягаються в дорогоцінні хутра. Кохаються в породистих псах. Люблять збирати мистецькі колекції, антикварні рідкості. Мов дружини удільних князьків, супроводжують своїх чоловіків на полювання чи вудити рибу. Працювати ж на новий клас панів – Булганіних, Хрущових і Молотових – мусять мільйони робітників і селян, включно з недобитками троцькістсько-бухарінської та інших опозицій.
Унаслідок Другої світової війни кремлівські можновладці поширили свої володіння на Сході, Півдні і Заході. Крім військовополонених, совєтські органи безпеки повезли до Москви безліч цивільних громадян з сателітних країн – із Польщі, з Східної Німеччини, Румунії, Угорщини, Югославії, Китаю. Кому не пустили кулю в потилицю на Луб’янці, того, як дешеву робочу силу, етапами відправили на Схід. Галина Микитенко зустрічала китаянок і навіть японок та іранок. На трасі Тайшет-Братськ працювали німкені й польки. Чимало з останніх належали до польської «Армії крайової». Як Українська повстанська армія в Карпатах чи балтійські партизани в лісах Балтики, «Армія крайова» боролася на два фронти – проти німецького і більшовицького окупантів одночасно.
Але 80-85 відсотків усіх в’язнів становлять українці, балтійці, євреї та кавказці. Значить, ситуація докорінно змінилася. Колись репресували людей більше за соціальним принципом: спочатку ліквідували буржуїв, непманів, здекласовані елементи. Потім – куркулів, середняків, далі – шкідників на виробництві і в колгоспі, опозиціонерів тощо, а менше – обвинувачених у «буржуазному націоналізмі». Тепер же влада, яка виставляє напоказ свій «пролетарський інтернаціоналізм», «щасливе (нібито) вирішення національного питання», набила в’язниці і табори примусової праці масами різнонаціональних борців за всебічне (тобто – соціальне і національне) визволення своїх народів.
Виходить парадокс: ворогами народу поступово стають цілі народи з усіма своїми суспільними верствами. Але знищенням калмиків, карачай-балкарців, чечено-інгушів, кримських татар, депортаціями українців та балтійців вузькопартійні діалектики і великодержавні шовіністи самі показали, хто ворог, а хто друг.
Висловлюємо подяку Музею шістдесятництва за сприяння у підготовці тексту.
(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)
