Особливості роботи журналістів у Донецьку

Нещодавно на антифашистському мітингу в Донецьку колега Юлія Суркова з «Коментарів» попросила мене допомогти. Біля сцени стояли намети. А з них періодично виринав якийсь чоловік. Коли вона фотографувала Тетяну Бахтєєву, яка зазирала у дзеркало, то цей чоловік накинувся на журналістку і порадив запхати свою камеру відомо куди. Юлія хамства не зрозуміла і попросила мене з камерою записати відповідь цієї людини на запитання, хто вона.

Хтось сказав, що це менеджер гурту «Любе», що він з Росії. Однак я запитала в нього українською, хто він, адже така редакційна політика Радіо Свобода для відео опитувань. І взагалі тепер це вже увійшло у звичку − вмикаєш камеру − вмикається українська мова. Якою я, треба зізнатися, у побуті та в розмовах з місцевими колегами користуюся не так часто.

Чоловік знову нагрубив та втік. Я завантажила відео у мережу, але спершу навіть не включила його у відеосюжет на Радіо Свобода, адже так лають журналістів ледь не щодня.


І далі у мережі Фейсбук почалося жваве обговорення. Деякі колеги закинули мені те, що я (перепрошую, але це пряма мова) «обсираю Донбас», мовляв, це був єдиний негативний момент на антифашистському мітингу регіоналів. І взагалі це була провокація, бо людина російськомовна, а я до неї зі своєю українською. До того ж, він захищав Расторгуєва (соліста «Любе»), бо, мовляв, думав, напевно, що дівчина в шортах з синцями на ногах (так, це я) хоче прорватися з камерою до співака.

Годі й казати, що я була не в курсі, де там той Расторгуєв. І що синці у мене на ногах, то насправді шрами від алергії, а тому ще болячіше чути, як тобі нагадують про їхнє існування. А шорти одягла у місті, бо дуже обпекла на сонці ноги під час спуску на байдарках по СіверськомуДонцю і не могла навіть подумати, щоб якась тканина доторкнулася до тієї червоної шкіри.

Останнім аргументом колег був такий: мовляв, спробуйте поставити Тягнибоку питання російською. Подивимося, як він відреагує на таку провокацію. 31 травня я це зробила, питання було не дуже зручне, але пан Олег відповів спокійно.


Це я до чого? Хамство залишається хамством будь-якою мовою, і журналісти не мають миритися з цим, бо ми такі ж люди і варті елементарної поваги та ввічливості.

Я дуже люблю Донеччину і в жодному разі не хочу нічого безпідставно поливати брудом. Іноді мені соромно робити новини та матеріали, але я заспокоюю себе тим, що погані речі стаються всюди. І якщо вже ми живемо в одному місті, то чому би нам не любити його і не поважати один одного, незважаючи на політичні вподобання, мову та розбіжності у поглядах на професію?

Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода