Росія веде чіткий курс на просування російської мови на території України, все більше окуповуючи своїм масовим культурним продуктом українські теле- та радіоканали. Для цього використовуються усі можливі методи.
«Ми чудово розуміємо: якщо війна в сучасному світі не ведеться військовими засобами, то це не означає, що її не ведуть», – сказав посол Росії в Україні Михайло Зурабов.
Іде «м’яка війна» за Україну, «м’яка війна» за місце «великой державы» у сучасному світі. «Пріоритетного значення набуває грамотне використання механізмів «м’якої сили»: зміцнення позицій російської мови, активне просування позитивного іміджу Росії за кордоном, уміння органічно влаштуватися в глобальні інформаційні потоки» – так недвозначно окреслив напрямок зовнішньої політики Росії Володимир Путін.
Ще в 2011 році Дмитро Медвєдєв заявив, що 2,5 мільярди російських рублів протягом 5 років підуть на просування російської мови в найближчому прикордонні.
Януковичу мова не потрібна, Путін платить за неї нафтодоларами
Здавалося б, російській мові, на відміну від української, не загрожує зникнення чи мінімізація, тим не менше, «вони її просувають, вони готові платити за неї нафтодолари», наголосив в ефірі програми «Ми разом» блогер, журналіст «Українського тижня» Олександр Михельсон.
І коли у нас говорять, що «мова не важлива, а важлива ковбаса, то, може, треба подивитися на наших сусідів-росіян». «Там ковбаси вистачає, але просуванням своєї мови вони чомусь займаються», – каже Михельсон.
В Україні більшість масового культурного продукту на радіо і телебаченні – російського походження. У першій половині 90-х років в Україні розвивався власний «попсовий» напрямок мистецтва, але він був витіснений квазі-ринковими методами. Це означає, що «примітивні тексти не варто співати українською, оскільки ці ж тексти російською мовою можуть слухати в Росії та в інших країнах СНД».
Мовний закон Ківалова-Колесніченка ще більше посилив цю тенденцію. І хоч Національна рада з питань телебачення та радіомовлення повідомила Радіо Свобода, що не веде статистики щодо мови, простий моніторинг загальнонаціональних радіомовників вказує на збільшення російськомовного контенту.
Усі головні телеканали транслюють серіали російського виробництва, а українськими називаються програми власного виробництва, де українськими є тільки назва та кілька слів, промовлених кимось з учасників ток- чи реаліті шоу. Хоча , як зауважив Олександр Михельсон, цим скористався один із авторів мовного закону Вадим Колесніченко, «лякаючи» Європу у своїй доповіді понад вісімдесятьма відсотками мовлення телеканалів українською мовою, мовляв, «зараз ситуація ще навіть гірша, аніж за Ющенка». Колесніченко порахував україномовними і ті російські телесеріали, які титруються українською.
Зросла кількість й російськомовної реклами. Ті рекламодавці, що хочуть просувати свою рекламу російською мовою, виходять з того, якою мовою вони мислять самі і їхні піар-агенції.
«Рекламодавці виходять із власних смаків, а не з смаків аудиторії. Я б порівняв би їх із супермаркетом, який любить продавати неякісний прострочений товар, бо йому це вигідно, хоча покупцеві це не вигідно», – зауважив Михельсон.
Мовний закон не допоміг 2,5 мільйонам україномовних жителів Донеччини
Із 4,5 мільйонів жителів Донецької області більшість, а саме 2,5 мільйони людей, ідентифікують себе як україномовні, зазначив в ефірі «Ми разом» донецький журналіст Володимир Воловненко. Він за власний кошт видає україномовну газету «На сході».
За словами журналіста, мовний закон Ківалова-Колесніченка, попри свої кількісні норми, не покращив становище україномовних громадян на сході. Зокрема, Донецьке обласне радіо, яке ще кілька років тому мало цілодобове мовлення, «виходить лише 2 години в ефір, та й ці програми транслюються або в інтернеті, або в малопопулярному діапазоні, або по архаїчному дротовому радіо».
Аналогічна ситуація, каже Воловненко, й на 27-му регіональному телеканалі. «Там такі ж проблеми: малий ефірний час, дефіцит усього – від апаратури до бензину на відрядження. До всього український кабельний канал запроторили на 101-у кнопку, як колись при радянській владі висилали небажані елементи за 101-й кілометр», – розповідає Воловненко.
Не краща ситуація і з паперовим ЗМІ. «Є лише одна обласна і декілька міських та районних україномовних газет із мізерними тиражами. А загальноукраїнських україномовних газет в Донецьку не знайдеш. Наприклад, газета «День» друкується у Донецьку, а я шукав її у кіосках – не знайшов», – скаржиться журналіст.
На його думку, сумарний разовий тираж регіональних україномовних газет «сьогодні коливається у межах 15–20 тисяч примірників, а російськомовних – перевищує 200 тисяч. Тобто, співвідношення 1 до 10».
Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа».
28.02.2013
28.02.2013
