Громадянство – один із найважливіших елементів державного суверенітету. Недаремно майже в усіх європейських країнах національність збігається з громадянством. Коли індивід є громадянином певної державної одиниці, це засвідчує, що він перебуває з нею в єдиній системі прав і взаємних зобов’язань. Принаймні на рівні того, що в німецькій філософській традиції називалося Das Sollen – те, що повинно бути. Невиконання обов’язків щодо особистості громадянина державою дає йому право пред’являти їй законні претензії.
Водночас держава може пред’явити претензії громадянинові за невиконання громадянського обов’язку, такі претензії, що не поширюються і не можуть поширюватися на іноземців або апатріда (особу без громадянства). Наприклад, громадянина Кенії на території Польщі можна притягти до відповідальності за всі різновиди злочинів, крім одного: державної зради, бо зрадити Польщу громадянин Кенії не може за жодних обставин, для цього йому бодай на кілька хвилин треба набути польське громадянство. Як справедливо висловився вихованець юридичного факультету Ленінградського університету В.В.Путін: «Громадянство – це сталий сутнісний зв’язок між людиною і державою». Тому притомні цивілізовані держави надзвичайно відповідально ставляться до надання свого паспорту (чи інших документів, що посвідчують цей статус) претендентам. Здебільшого, це супроводжується вимогою щодо цензу проживання на території країни, щодо володіння державною мовою і т.д.
Наприклад, Сергію Хрущову, щоб набути громадянство США, довелося скласти іспит з англійської мови, знання конституції і присягнути на вірність Америці. Цікаво, що нащадки комуністичних вождів вважають за краще закінчувати життя в «цитаделі світового капіталізму»: в США жила дочка Сталіна Світлана Алілуєва і живуть онуки колишнього шефа КГБ і генсека КПСС Юрія Андропова.
Важко оформити громадянство і в європейських країнах, що цілком виправдано, адже це важливий індикатор державності, несумісний з феноменом прохідного двору.
А як в Україні?
У сусідній Російській Федерації нещодавно було ухвалено постанову про обов’язки гастарбайтерів (іноземних робітників). Тепер таджик, узбек, киргиз, щоб отримати, ні, не громадянство, а мітлу і кошик для прибирання московських вулиць, повинні скласти іспит на володіння російською мовою, продемонструвати знання історії Росії та законодавства Російської Федерації.
В Україні, щоб стати громадянином, а невдовзі, можливо нардепом, міністром і навіть очолити силову структуру (такі випадки відомі), володіння державною мовою не вимагають, як і знання української історії. Кілька років тому, коли Верховна Рада ухвалювала закон про громадянство, група депутатів намагалася вписати в той закон вимоги аналогічні законодавству абсолютної більшості країн цивілізованого світу, але проти цього рішуче виступила комуністична фракція. Чим менше ознак державності матиме Україна, тим краще для КПУ…
Тому незрідка громадянство України набувають люди, які не мають і не хочуть мати жодного духовного, морального зв’язку з країною та її народом, керуючись часто-густо виключно егоїстичними інтересами, і це ще не найгірший варіант. Відбувається це абсолютно непрозоро, інколи залежить від політичних кон’юнктур у різних ешелонах влади та від рівня їх корумпованості.
Буває й так, що новоспечений український громадянин «забуває» позбутися попереднього громадянства. Давно циркулюють небезпідставні чутки про значну кількість людей із двома та більше паспортами в середовищі депутатського корпусу України (насамперед у парламенті), у виконавчій владі й таке інше. І це при тому, що подвійне громадянство в Україні заборонено. Чітка і зрозуміла норма, але, як це дуже часто буває в українському законодавстві, без яких-небудь санкцій за її порушення. Коли когось (що буває вкрай рідко, бо це нікого з відповідальних осіб не обходить) таки ж викривають, покарати порушника неможливо, бо це ніде не передбачено. Виникає важливе питання лояльності таких «подвійних» нардепів: до якої держави вони будуть лояльні, до Української чи якоїсь іншої (чи інших), паспорт якої ці люди зберігають? І в чиїх інтересах вони діють і діятимуть під склепінням Верховної Ради? Принаймні, чимало останніх ухвалених там законів дають підстави глибоко замислитися про це…
Хоча, звісно, для цього не конче треба мати саме іноземний паспорт. Такий лише засвідчує готовність фігуранта у разі загрози відповідальності й викриття рятуватися в іншій державі. У цьому контексті можна згадати цілу колонію втікачів із України після перемоги Помаранчевої революції, які сховалися переважно в Російській Федерації. Їх було б значно більше, якби Ющенко не домовився з Кучмою…
Можливі наслідки
Досвід так званого пострадянського простору наочно засвідчує, що громадянство може бути доволі результативною геополітичною зброєю.
Згадаймо, як активно Кремль розігрує цю карту в державах Балтії, надаючи свої паспорти колишнім радянським військовим, що принципово не бажають виконувати процедур, необхідних для набуття місцевого громадянства (складати іспити з естонської, латиської, литовської мов). Водночас Росія не стимулює їх до репатріації, використовуючи як свій «бойовий загін» для тиску на ці країни. У південно-осетинській «державі» на момент конфлікту Росії з Грузією в 2008 році абсолютна більшість уряду в Цхінвалі була представлена російськими громадянами. А пересічним південним осетинам, незважаючи на те, що їх ніхто не позбавляв грузинських паспортів, мішками роздавали російські. Як відомо, свою збройну агресію проти Грузії Москва виправдовувала наявністю великої кількості російських громадян у Південній Осетії. Не менш активно паспорти з двоголовим орлом роздавалися у Придністров’ї. Давно розповідають про те, що чимало українських громадян у Криму також забезпечено таким документом.
Всі уряди в Києві протягом 20 років незалежності навдивовижу легковажно ставились до питання громадянства. Хоча чи варто дивуватися, якщо час від часу з урядових офісів на Печерських пагорбах у столиці лунали провокаційні пропозиції запровадження подвійного громадянства з Російською Федерацією…
На жаль, Конституція України забороняє за жодних обставин позбавляти українського громадянства, навіть коли цей «український громадянин» державу Україну не визнає і активно бореться за її ліквідацію. І такі люди можуть в окремих регіонах за підтримки з-за кордону утворити критичну масу тих, хто, скориставшись українським паспортом, зможе взяти участь у плебісцитах чи референдумах, спрямованих проти суверенітету і територіальної цілісності України.
Політика громадянства є одним із найважливіших чинників забезпечення сталості й міцності держави. Але апелювати з цією тезою до нинішньої верхівки України є абсолютно безглуздою справою…
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Водночас держава може пред’явити претензії громадянинові за невиконання громадянського обов’язку, такі претензії, що не поширюються і не можуть поширюватися на іноземців або апатріда (особу без громадянства). Наприклад, громадянина Кенії на території Польщі можна притягти до відповідальності за всі різновиди злочинів, крім одного: державної зради, бо зрадити Польщу громадянин Кенії не може за жодних обставин, для цього йому бодай на кілька хвилин треба набути польське громадянство. Як справедливо висловився вихованець юридичного факультету Ленінградського університету В.В.Путін: «Громадянство – це сталий сутнісний зв’язок між людиною і державою». Тому притомні цивілізовані держави надзвичайно відповідально ставляться до надання свого паспорту (чи інших документів, що посвідчують цей статус) претендентам. Здебільшого, це супроводжується вимогою щодо цензу проживання на території країни, щодо володіння державною мовою і т.д.
Наприклад, Сергію Хрущову, щоб набути громадянство США, довелося скласти іспит з англійської мови, знання конституції і присягнути на вірність Америці. Цікаво, що нащадки комуністичних вождів вважають за краще закінчувати життя в «цитаделі світового капіталізму»: в США жила дочка Сталіна Світлана Алілуєва і живуть онуки колишнього шефа КГБ і генсека КПСС Юрія Андропова.
Важко оформити громадянство і в європейських країнах, що цілком виправдано, адже це важливий індикатор державності, несумісний з феноменом прохідного двору.
А як в Україні?
У сусідній Російській Федерації нещодавно було ухвалено постанову про обов’язки гастарбайтерів (іноземних робітників). Тепер таджик, узбек, киргиз, щоб отримати, ні, не громадянство, а мітлу і кошик для прибирання московських вулиць, повинні скласти іспит на володіння російською мовою, продемонструвати знання історії Росії та законодавства Російської Федерації.
В Україні, щоб стати громадянином, а невдовзі, можливо нардепом, міністром і навіть очолити силову структуру (такі випадки відомі), володіння державною мовою не вимагають, як і знання української історії. Кілька років тому, коли Верховна Рада ухвалювала закон про громадянство, група депутатів намагалася вписати в той закон вимоги аналогічні законодавству абсолютної більшості країн цивілізованого світу, але проти цього рішуче виступила комуністична фракція. Чим менше ознак державності матиме Україна, тим краще для КПУ…
Тому незрідка громадянство України набувають люди, які не мають і не хочуть мати жодного духовного, морального зв’язку з країною та її народом, керуючись часто-густо виключно егоїстичними інтересами, і це ще не найгірший варіант. Відбувається це абсолютно непрозоро, інколи залежить від політичних кон’юнктур у різних ешелонах влади та від рівня їх корумпованості.
Буває й так, що новоспечений український громадянин «забуває» позбутися попереднього громадянства. Давно циркулюють небезпідставні чутки про значну кількість людей із двома та більше паспортами в середовищі депутатського корпусу України (насамперед у парламенті), у виконавчій владі й таке інше. І це при тому, що подвійне громадянство в Україні заборонено. Чітка і зрозуміла норма, але, як це дуже часто буває в українському законодавстві, без яких-небудь санкцій за її порушення. Коли когось (що буває вкрай рідко, бо це нікого з відповідальних осіб не обходить) таки ж викривають, покарати порушника неможливо, бо це ніде не передбачено. Виникає важливе питання лояльності таких «подвійних» нардепів: до якої держави вони будуть лояльні, до Української чи якоїсь іншої (чи інших), паспорт якої ці люди зберігають? І в чиїх інтересах вони діють і діятимуть під склепінням Верховної Ради? Принаймні, чимало останніх ухвалених там законів дають підстави глибоко замислитися про це…
Хоча, звісно, для цього не конче треба мати саме іноземний паспорт. Такий лише засвідчує готовність фігуранта у разі загрози відповідальності й викриття рятуватися в іншій державі. У цьому контексті можна згадати цілу колонію втікачів із України після перемоги Помаранчевої революції, які сховалися переважно в Російській Федерації. Їх було б значно більше, якби Ющенко не домовився з Кучмою…
Можливі наслідки
Досвід так званого пострадянського простору наочно засвідчує, що громадянство може бути доволі результативною геополітичною зброєю.
Згадаймо, як активно Кремль розігрує цю карту в державах Балтії, надаючи свої паспорти колишнім радянським військовим, що принципово не бажають виконувати процедур, необхідних для набуття місцевого громадянства (складати іспити з естонської, латиської, литовської мов). Водночас Росія не стимулює їх до репатріації, використовуючи як свій «бойовий загін» для тиску на ці країни. У південно-осетинській «державі» на момент конфлікту Росії з Грузією в 2008 році абсолютна більшість уряду в Цхінвалі була представлена російськими громадянами. А пересічним південним осетинам, незважаючи на те, що їх ніхто не позбавляв грузинських паспортів, мішками роздавали російські. Як відомо, свою збройну агресію проти Грузії Москва виправдовувала наявністю великої кількості російських громадян у Південній Осетії. Не менш активно паспорти з двоголовим орлом роздавалися у Придністров’ї. Давно розповідають про те, що чимало українських громадян у Криму також забезпечено таким документом.
Всі уряди в Києві протягом 20 років незалежності навдивовижу легковажно ставились до питання громадянства. Хоча чи варто дивуватися, якщо час від часу з урядових офісів на Печерських пагорбах у столиці лунали провокаційні пропозиції запровадження подвійного громадянства з Російською Федерацією…
На жаль, Конституція України забороняє за жодних обставин позбавляти українського громадянства, навіть коли цей «український громадянин» державу Україну не визнає і активно бореться за її ліквідацію. І такі люди можуть в окремих регіонах за підтримки з-за кордону утворити критичну масу тих, хто, скориставшись українським паспортом, зможе взяти участь у плебісцитах чи референдумах, спрямованих проти суверенітету і територіальної цілісності України.
Політика громадянства є одним із найважливіших чинників забезпечення сталості й міцності держави. Але апелювати з цією тезою до нинішньої верхівки України є абсолютно безглуздою справою…
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
