«Долой фашистов из власти!» – великий транспарант із таким написом майорів 12 грудня 2012 року неподалік будинку Верховної Ради. Кого ж це зібралися гнати з влади маніфестанти, котрі купчилися поруч? Може, авторів сумнозвісного мовного «закону КаКа», який закріплює неоколоніальний статус України та її культури? Чи, може, Інну Б., котра на весь світ оголосила євреїв винними в тому, що вони привели Гітлера до влади? Ні. Виявляється, йшлося про ВО «Свобода» та депутатську команду свободівців.
А ще мітингувальники тримали плакати «Нам не нужна такая «SSвобода!», із зображеннями Олега Тягнибока в есесівській формі, із портретами Че Гевари (у повстанському однострої) і скандували: «Ні фашизму! Ні капіталізму!». А на адресу прихильників «Батьківщини», котрі мітингували поблизу, з боку супротивників «Свободи» лунали вигуки: «Запроданці!».
Одне слово, було б весело, якби не було так сумно.
Бо ж 12 грудня у Києві відчутно засмерділо неприхованим сталінізмом.
«Свобода» як апокаліптична постава
Проводили мітинг, а перед цим марш від Парку Слави до Верховної Ради так звані «антифашисти», ядром яких виступала ліворадикальна організація «Боротьба».
Як було сказано в заяві «Боротьби», «дата та місце мітингу зумовлені тим, що саме в цей день до українського парламенту вперше ввійдуть представники партії «Свобода», яка відкрито пропагує ксенофобію, нацистську ідеологію і не приховує бажання нав’язати суспільству свою відверту антидемократичну програму, обмежуючи права та свободи наших громадян. Ми вважаємо, що цей день може стати переломним для української історії – бо фашизм вперше відкрив для себе дорогу в вищі органи влади України… Системна права пропаганда, яка роками культивувалась в нашій країні, за повної підтримки з боку держави, підготувала масову свідомість українців до сприйняття націоналістичного популізму партії Тягнибока. Представники «Об’єднаної опозиції», вступивши в політичний союз зі свободівцями легімітизували їх в очах виборців в якості складової частини «демократичної опозиції»… Як результат за «Свободу» сенсаційно проголосувало більше 10% українських виборців… Ця тенденція свідчить про реальну загрозу того, що партія вчорашніх політичних маргіналів сьогодні вже претендують на політичну владу в нашій країні. Розчаровані в «помаранчевих» та «біло-голубих» політиках люди готові повірити в те, що «чесні» фашисти врятують від кризи країну. Проте опинившись біля влади, «свободівці» жорстко затягнуть паски українським громадянам – щоб «залізною рукою» без всяких формальних демократичних процедур, впроваджувати в життя антисоціальну політику в інтересах міжнародних фінансових структур та українських олігархів, які давно проявляють інтерес до цієї «перспективної» партії». Отож новітні «боротьбисти» закликають до спільних дій усіх, «хто усвідомлює загрозу для демократії, яку несе в собі націоналістична партія «Свобода», і розуміє, що її перевтілення в впливову політичну силу створить реальні передумови для встановлення диктатури в нашій країні». Ну, а далі про «грошові мішки», яким, мовляв, «більш за все необхідна сильна рука фашистів».
Я навмисно навів таку велику цитату, щоб читачі вповні оцінили як рівень демагогії «боротьбистів», так і рівень їхньої елементарного незнання української граматики (це наводить на думку, що текст писався не у Києві). Виявляється, саме «Свобода» становить найбільшу загрозу для української демократії. Виявляється, захист прав українців – це вже чи то фашизм, чи то нацизм («боротьбисти» вживають ці поняття як синоніми, що засвідчує їхню чи то політичну безграмотність, чи то механічне використання словесних конструкцій сталінського штибу). Виявляється, саме «Свобода» – це партія, яка діє в інтересах «українських олігархів» та «міжнародних фінансових структур». Виявляється, саме права пропаганда відкриває шлях фашизму. І саме права пропаганда велася всі ці роки в Україні за підтримки держави, всі чільні посади в якій (за двома винятками – Юлії Тимошенко та Арсенія Яценюка) посідали колишні члени, а то й функціонери КПРС…
Як бачимо, «боротьбисти» не вважають першочерговими небезпеками ані очевидне посилення імперіалістичних зазіхань з боку Москви, ані засилля в Україні компрадорського капіталу, ані неподолані наслідки колоніального минулого, ані здійснюване «партією влади» постійне знущання з Конституції та законів, ані крайнє зубожіння більшості українців унаслідок владарювання цієї ж партії, ані відвертих спроб реанімації тоталітарного минулого та його цінностей, ані безчинства у деяких регіонах російських чорносотенців, які виступають під іменем різного роду «істинно православного козацтва». Для них головний ворог – «свободівці», яких вони оголосили «фашистами». А всі інші перераховані мною проблеми, які мали би бути першочерговими для справді лівої політичної сили, для «антифашистів» є другорядними.
Чи не дає це підстави стверджувати, що «Боротьба» насправді є не лівою організацією, а – принаймні, на рівні керівництва, – збіговиськом платних агентів тих чи інших зарубіжних та вітчизняних грошовитих працедавців? Чи, може, йдеться про щирих дурників та політичних блазнів, безграмотних в усіх сенсах, але інстинктивно орієнтованих на «правильний» тоталітаризм?
Принаймні, стилістика й аргументація «головного антифашиста всіх часів і народів» товариша Сталіна у заяві «Боротьби» просто-таки хлище через край.
«Соціал-фашисти»: як це було
Ось унікальна книга – Г.Минский. «Под знаком революционного подъема. Выборы и классовая борьба в Германии». М, Партиздат, 1933, 102 с. Фрагменти книги є в інтернеті. Книга видана друком на початку лютого 1933 року. Одна з головних ідей цього опусу – що соціал-демократія значно небезпечніша за націонал-соціалістів. Причому соціал-демократів, услід за товаришем Сталіним, комінтернівський пропагандист Мінський зве «соціал-фашистами». І констатує: «Соціал-фашистська партія міцно прикріплена до колісниці капіталу, вона сприяє зміцненню фашистської диктатури», тому «боротьба за викриття соціал-фашизму, боротьба за повне звільнення трудящих мас з-під впливу соціал-фашистських вождів залишається, як і раніше, корінним завданням, яке стоїть перед компартією». Бо ж ці «соціал-фашисти» – справжні дияволи: вони і «головна соціальна опора буржуазії», і «прислужники уряду великого капіталу та поміщиків», і «зрадники робітничого класу», і «опора фашистської диктатури», і «поповнення сил Гітлера»…
Нагадаю, це написано й опубліковано тоді, коли Адольф Гітлер щойно став канцлером Німеччини. Але про нього говориться зневажливо – мовляв, «обдурені Гітлером маси починають відходити від нього… В лавах самої партії націонал-соціалістів, серед штурмовиків відбувається бродіння, в самому керівництві відбувається тертя…»
Що ж, «високий теоретичний рівень» Сталіна і сталінців загальновідомий. І його катастрофічні наслідки також. Але в нашому контексті важливе інше – вміле жонглювання поняттям «фашизм» для того, щоб повністю викривити реальну картину політичного життя. Навіщо це було Сталіну – це окрема тема; тут же відзначимо, що німецькі комуністи, спрямовані на боротьбу із «соціал-фашизмом» успішно викопали яму і демократії, і самим собі.
Зрозуміло, чому «Свобода» так заважає можновладцям – бо ж хто стане так ефективно ставити на місце «тушок», хто вперто заважатиме нардепам від «партії влади» порушувати Конституцію, хто намагатиметься повернути Раді статус бодай і недосконалого, але парламенту? Ясна річ, деякі речники «Свободи» говорять часом великі дурниці, але, враховуючи вік депутатів від цієї партії, вони мають ще час для навчання. Так чи інакше без свободівців подолання твореного в країні «партією влади» неорадянського тоталітаризму неможливе. Але борців зі «Свободою» цим не переймаються; їх, услід за товаришем Сталіним, зовсім не непокоїть тоталітаризм як такий. Вони йдуть на мітинги під червоним прапором того зразка, під яким убито куди більше українців, аніж під трохи іншим червоним прапором нацистів.
Але що тішить – що антифашистів-сталіністів зібралося аж півсотні осіб…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
А ще мітингувальники тримали плакати «Нам не нужна такая «SSвобода!», із зображеннями Олега Тягнибока в есесівській формі, із портретами Че Гевари (у повстанському однострої) і скандували: «Ні фашизму! Ні капіталізму!». А на адресу прихильників «Батьківщини», котрі мітингували поблизу, з боку супротивників «Свободи» лунали вигуки: «Запроданці!».
Одне слово, було б весело, якби не було так сумно.
Бо ж 12 грудня у Києві відчутно засмерділо неприхованим сталінізмом.
«Свобода» як апокаліптична постава
Проводили мітинг, а перед цим марш від Парку Слави до Верховної Ради так звані «антифашисти», ядром яких виступала ліворадикальна організація «Боротьба».
Як було сказано в заяві «Боротьби», «дата та місце мітингу зумовлені тим, що саме в цей день до українського парламенту вперше ввійдуть представники партії «Свобода», яка відкрито пропагує ксенофобію, нацистську ідеологію і не приховує бажання нав’язати суспільству свою відверту антидемократичну програму, обмежуючи права та свободи наших громадян. Ми вважаємо, що цей день може стати переломним для української історії – бо фашизм вперше відкрив для себе дорогу в вищі органи влади України… Системна права пропаганда, яка роками культивувалась в нашій країні, за повної підтримки з боку держави, підготувала масову свідомість українців до сприйняття націоналістичного популізму партії Тягнибока. Представники «Об’єднаної опозиції», вступивши в політичний союз зі свободівцями легімітизували їх в очах виборців в якості складової частини «демократичної опозиції»… Як результат за «Свободу» сенсаційно проголосувало більше 10% українських виборців… Ця тенденція свідчить про реальну загрозу того, що партія вчорашніх політичних маргіналів сьогодні вже претендують на політичну владу в нашій країні. Розчаровані в «помаранчевих» та «біло-голубих» політиках люди готові повірити в те, що «чесні» фашисти врятують від кризи країну. Проте опинившись біля влади, «свободівці» жорстко затягнуть паски українським громадянам – щоб «залізною рукою» без всяких формальних демократичних процедур, впроваджувати в життя антисоціальну політику в інтересах міжнародних фінансових структур та українських олігархів, які давно проявляють інтерес до цієї «перспективної» партії». Отож новітні «боротьбисти» закликають до спільних дій усіх, «хто усвідомлює загрозу для демократії, яку несе в собі націоналістична партія «Свобода», і розуміє, що її перевтілення в впливову політичну силу створить реальні передумови для встановлення диктатури в нашій країні». Ну, а далі про «грошові мішки», яким, мовляв, «більш за все необхідна сильна рука фашистів».
Я навмисно навів таку велику цитату, щоб читачі вповні оцінили як рівень демагогії «боротьбистів», так і рівень їхньої елементарного незнання української граматики (це наводить на думку, що текст писався не у Києві). Виявляється, саме «Свобода» становить найбільшу загрозу для української демократії. Виявляється, захист прав українців – це вже чи то фашизм, чи то нацизм («боротьбисти» вживають ці поняття як синоніми, що засвідчує їхню чи то політичну безграмотність, чи то механічне використання словесних конструкцій сталінського штибу). Виявляється, саме «Свобода» – це партія, яка діє в інтересах «українських олігархів» та «міжнародних фінансових структур». Виявляється, саме права пропаганда відкриває шлях фашизму. І саме права пропаганда велася всі ці роки в Україні за підтримки держави, всі чільні посади в якій (за двома винятками – Юлії Тимошенко та Арсенія Яценюка) посідали колишні члени, а то й функціонери КПРС…
Як бачимо, «боротьбисти» не вважають першочерговими небезпеками ані очевидне посилення імперіалістичних зазіхань з боку Москви, ані засилля в Україні компрадорського капіталу, ані неподолані наслідки колоніального минулого, ані здійснюване «партією влади» постійне знущання з Конституції та законів, ані крайнє зубожіння більшості українців унаслідок владарювання цієї ж партії, ані відвертих спроб реанімації тоталітарного минулого та його цінностей, ані безчинства у деяких регіонах російських чорносотенців, які виступають під іменем різного роду «істинно православного козацтва». Для них головний ворог – «свободівці», яких вони оголосили «фашистами». А всі інші перераховані мною проблеми, які мали би бути першочерговими для справді лівої політичної сили, для «антифашистів» є другорядними.
Чи не дає це підстави стверджувати, що «Боротьба» насправді є не лівою організацією, а – принаймні, на рівні керівництва, – збіговиськом платних агентів тих чи інших зарубіжних та вітчизняних грошовитих працедавців? Чи, може, йдеться про щирих дурників та політичних блазнів, безграмотних в усіх сенсах, але інстинктивно орієнтованих на «правильний» тоталітаризм?
Принаймні, стилістика й аргументація «головного антифашиста всіх часів і народів» товариша Сталіна у заяві «Боротьби» просто-таки хлище через край.
«Соціал-фашисти»: як це було
Ось унікальна книга – Г.Минский. «Под знаком революционного подъема. Выборы и классовая борьба в Германии». М, Партиздат, 1933, 102 с. Фрагменти книги є в інтернеті. Книга видана друком на початку лютого 1933 року. Одна з головних ідей цього опусу – що соціал-демократія значно небезпечніша за націонал-соціалістів. Причому соціал-демократів, услід за товаришем Сталіним, комінтернівський пропагандист Мінський зве «соціал-фашистами». І констатує: «Соціал-фашистська партія міцно прикріплена до колісниці капіталу, вона сприяє зміцненню фашистської диктатури», тому «боротьба за викриття соціал-фашизму, боротьба за повне звільнення трудящих мас з-під впливу соціал-фашистських вождів залишається, як і раніше, корінним завданням, яке стоїть перед компартією». Бо ж ці «соціал-фашисти» – справжні дияволи: вони і «головна соціальна опора буржуазії», і «прислужники уряду великого капіталу та поміщиків», і «зрадники робітничого класу», і «опора фашистської диктатури», і «поповнення сил Гітлера»…
Нагадаю, це написано й опубліковано тоді, коли Адольф Гітлер щойно став канцлером Німеччини. Але про нього говориться зневажливо – мовляв, «обдурені Гітлером маси починають відходити від нього… В лавах самої партії націонал-соціалістів, серед штурмовиків відбувається бродіння, в самому керівництві відбувається тертя…»
Що ж, «високий теоретичний рівень» Сталіна і сталінців загальновідомий. І його катастрофічні наслідки також. Але в нашому контексті важливе інше – вміле жонглювання поняттям «фашизм» для того, щоб повністю викривити реальну картину політичного життя. Навіщо це було Сталіну – це окрема тема; тут же відзначимо, що німецькі комуністи, спрямовані на боротьбу із «соціал-фашизмом» успішно викопали яму і демократії, і самим собі.
Зрозуміло, чому «Свобода» так заважає можновладцям – бо ж хто стане так ефективно ставити на місце «тушок», хто вперто заважатиме нардепам від «партії влади» порушувати Конституцію, хто намагатиметься повернути Раді статус бодай і недосконалого, але парламенту? Ясна річ, деякі речники «Свободи» говорять часом великі дурниці, але, враховуючи вік депутатів від цієї партії, вони мають ще час для навчання. Так чи інакше без свободівців подолання твореного в країні «партією влади» неорадянського тоталітаризму неможливе. Але борців зі «Свободою» цим не переймаються; їх, услід за товаришем Сталіним, зовсім не непокоїть тоталітаризм як такий. Вони йдуть на мітинги під червоним прапором того зразка, під яким убито куди більше українців, аніж під трохи іншим червоним прапором нацистів.
Але що тішить – що антифашистів-сталіністів зібралося аж півсотні осіб…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
