Не так давно, три роки тому, почесним гостем Львівського книжкового форуму був Юстейн Ґордер – відомий норвезький письменник, який у своїх творах часто звертається до філософської проблематики. Ґордер має філософську освіту і деякий час викладав філософію. Якби я не побачив цього літературно-філософського метра, то, певно б, не простив собі. Навіть купив на форумі його черговий бестселер – «Замок в Піренеях». Ґордер у цьому творі продемонстрував деякі важливі моменти світосприйняття європейців. Є у «Замку в Піренеях» і такий сюжет: головному героєві роману, Стейнові, сниться сон, у якому він бачить, як людство гине від зіткнення Землі із гігантським метеоритом.
Багаті хочуть поплакати?
Певно, в тихій Європі, де життя тече спокійно та розмірено, якраз бракує чогось апокаліптичного! Тепер цей апокаліптизм, схоже, набув форми епідемії – журналісти багато говорять про передбачення майя щодо кінця світу, який має наступити в кінці грудня нинішнього року, про віщування тибетського монаха, котрий говорить про настання на Землі кількамісячної суцільної темряви. За бажання можна пригадати ще деякі подібні передбачення – Ванги, Нострадамуса… Хтось всерйоз переймається кінцем світу, будує підземні бункери, а хтось уміло заробляє на цьому гроші. Кожному – своє.
Для ситої Європи та Північної Америки це «нормально». Є можливість полоскотати нерви, урізноманітнити життя, хоча б в уяві пережити екстрим. Певно, для людини це потрібно, адже в попередні часи вона часто опинялася в граничних ситуаціях. Європейці та північноамериканці зараз цього не мають. І, відповідно, починають шукати. Це шукання, як на мене, добре продемонстровано в такому кінофільмі, як «Бійцівський клуб» режисера Девіда Фінчера за однойменним романом Чака Поланіка. Головний герой, здавалось, має всі умови для нормального життя. Але він хоче ненормального. Хоче відчувати не лише задоволення, а й біль.
Апокаліптична епідемія, яка має певне поширення на Заході, торкнулася й України і загалом пострадянського простору. Здавалось, у нас ґрунту для поширення цієї епідемії немає – чимало людей на межі виживання. Чим не екстрим?
Але не все так просто. Є й у нас чимало адептів апокаліпсису. Так, півроку тому мені передали книгу одного знаного чоловіка. Останній не так давно належав до політичного істеблішменту, навіть був наближений до одного з колишніх Президентів України. Зараз він на пенсії, але не бідує. Має багато часу – то й пише книжки. Тим більше, що за професією він журналіст. У книзі йшлося про кінець світу і календар майя, в якому автор, як на мене, особливо не розбирається. Деякі мої знайомі, які аж ніяк не належать до бідних людей, також перейнялися проблемою апокаліпсису – купують сірники, свічки, примуси, гас до них, запаси продуктів. І хоча говорять про кінець світу з певною часткою іронії, але при цьому висловлюють думку: мовляв, ми непогано живемо, одначе не завжди так буде – колись мусить прийти біда.
Справді, дехто в Україні непогано живе. Ось, приміром, увімкнеш телевізор – а там Катерина Осадча зі своїми гламурними зірочками. Подивишся на них, послухаєш, що ці знаменитості глаголять – і приходиш до висновку: все у вас, хлопці й дівчата, є; ось лише апокаліпсису бракує.
Підігрують апокаліптичним настроям деякі журналісти. В українських мас-медіа з’явилися різні повідомлення про кінець світу. Правда, як на мене, виглядають вони дещо карикатурно. Хіба на тлі складних проблем, із якими зустрілася Україна, варто годувати глядачів, слухачів, читачів апокаліптичними баєчками? Іноді складається враження, що це робиться свідомо, аби відвернути увагу від наших далеко нерадісних реалій.
Для українців кінець світу – річ звична
Насправді, українське суспільство й журналістика питаннями кінця світу особливо не переймаються. Ми, схоже, звикли до апокаліптичної ситуації. Вона в нас – постійна. Нагадаємо хоча б апокаліптичні для українців події минулого ХХ століття: 1914–1918 роки – Перша світова війна, фронти якої пройшли українськими землями; 1917–1920 роки – революції та кровопролитні війни українців із росіянами, поляками, зрештою, між самими українцями; Голодомор 1932–1933 років; 30-і роки – репресії проти українців у Радянському Союзі та Польщі; 1939–1945 роки – Друга світова війна, фронти якої неодноразово проходили українськими землями; голодні післявоєнні роки та масові репресії проти українців у СРСР (особливо на західноукраїнських землях); 90-і роки – масове зубожіння та скорочення українського населення. На тлі цього «Апокаліпсис наших днів» Френсіса Копполи чи просто «Апокаліпсис» Мела Ґібсона можуть відпочивати.
Півтора року тому, коли, посилаючись на календар майя, почали говорити про кінець світу, я та мої колеги вирішили вдатися до своєрідної провокації. На сайті Острозької академії ми опублікували таку інформацію: мовляв, працюємо над перекладом «Прогностикону» на 1594 рік Яна Лятоша; у ньому було зроблено кілька передбачень, котрі справдилися після смерті цього астролога; також він визначив дату кінця світу, яка має припасти на 3036 рік. Справді, був такий астролог і математик Ян Лятош, професор Краківської та Острозької академій; він опублікував кілька прогностиконів, у яких давалися астрологічні передбачення; зокрема, Лятош передбачив занепад Османської імперії. Ми справді працювали над перекладом із латини «Прогностикону» 1594 року. Зрештою, рік тому опублікували цей переклад.
Це повідомлення на сайті викликало справжню сенсацію. Воно потрапило в українські мас-медіа. Правда, їхня реакція загалом була стриманою. Дуже швидко інформація про дату кінця світу, яку запропонував Лятош, почала «гуляти» в світових ЗМІ. В англомовній Вікіпедії, а також польській, російській, українській з’явилися біографічні статті про цього астролога.
Чи не найбурхливіше на згадане повідомлення відреагували російські мас-медіа, які часто супроводжували його приблизно такими коментарями: ура, можемо гуляти ще тисячу років. Життєлюбні люди росіяни – на відміну від українців.
А ще бурхливо на це відреагували польські ЗМІ. Правда, коментарі тут були інші, ніж у росіян. Лятош став для поляків предметом національної гордості. Вони, наводячи взяту в нас інформацію, говорили: бачите, це наш астролог, поляк; дехто навіть називав його польським Нострадамусом; звертали увагу, що він майже передбачив перемогу польського короля Яна Собеського під Віднем над турками. Словом, такий собі урок патріотизму.
Цим ми, до речі, відрізняємося від поляків. У наших ЗМІ, як правило, не говорили, що Лятош – український Нострадамус. Хоча цей астролог, насправді, не поляк, а русин, тобто українець. І народився, судячи зі всього, у лемківському селі Лятошин.
Ідея апокаліпсису, кінця світу – це передусім плід християнського світорозуміння. Цей кінець неодноразово призначався, однак так і не став реальністю. А може, варто прислухатись до оригінального, але, на жаль, не поцінованого українського мислителя Миколи Руденка. Він вважав, що людство має всі шанси існувати вічно, якщо… ми самі не знищимо себе.
Але це вже предмет іншої розмови.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Багаті хочуть поплакати?
Певно, в тихій Європі, де життя тече спокійно та розмірено, якраз бракує чогось апокаліптичного! Тепер цей апокаліптизм, схоже, набув форми епідемії – журналісти багато говорять про передбачення майя щодо кінця світу, який має наступити в кінці грудня нинішнього року, про віщування тибетського монаха, котрий говорить про настання на Землі кількамісячної суцільної темряви. За бажання можна пригадати ще деякі подібні передбачення – Ванги, Нострадамуса… Хтось всерйоз переймається кінцем світу, будує підземні бункери, а хтось уміло заробляє на цьому гроші. Кожному – своє.
Для ситої Європи та Північної Америки це «нормально». Є можливість полоскотати нерви, урізноманітнити життя, хоча б в уяві пережити екстрим. Певно, для людини це потрібно, адже в попередні часи вона часто опинялася в граничних ситуаціях. Європейці та північноамериканці зараз цього не мають. І, відповідно, починають шукати. Це шукання, як на мене, добре продемонстровано в такому кінофільмі, як «Бійцівський клуб» режисера Девіда Фінчера за однойменним романом Чака Поланіка. Головний герой, здавалось, має всі умови для нормального життя. Але він хоче ненормального. Хоче відчувати не лише задоволення, а й біль.
Апокаліптична епідемія, яка має певне поширення на Заході, торкнулася й України і загалом пострадянського простору. Здавалось, у нас ґрунту для поширення цієї епідемії немає – чимало людей на межі виживання. Чим не екстрим?
Але не все так просто. Є й у нас чимало адептів апокаліпсису. Так, півроку тому мені передали книгу одного знаного чоловіка. Останній не так давно належав до політичного істеблішменту, навіть був наближений до одного з колишніх Президентів України. Зараз він на пенсії, але не бідує. Має багато часу – то й пише книжки. Тим більше, що за професією він журналіст. У книзі йшлося про кінець світу і календар майя, в якому автор, як на мене, особливо не розбирається. Деякі мої знайомі, які аж ніяк не належать до бідних людей, також перейнялися проблемою апокаліпсису – купують сірники, свічки, примуси, гас до них, запаси продуктів. І хоча говорять про кінець світу з певною часткою іронії, але при цьому висловлюють думку: мовляв, ми непогано живемо, одначе не завжди так буде – колись мусить прийти біда.
Справді, дехто в Україні непогано живе. Ось, приміром, увімкнеш телевізор – а там Катерина Осадча зі своїми гламурними зірочками. Подивишся на них, послухаєш, що ці знаменитості глаголять – і приходиш до висновку: все у вас, хлопці й дівчата, є; ось лише апокаліпсису бракує.
Підігрують апокаліптичним настроям деякі журналісти. В українських мас-медіа з’явилися різні повідомлення про кінець світу. Правда, як на мене, виглядають вони дещо карикатурно. Хіба на тлі складних проблем, із якими зустрілася Україна, варто годувати глядачів, слухачів, читачів апокаліптичними баєчками? Іноді складається враження, що це робиться свідомо, аби відвернути увагу від наших далеко нерадісних реалій.
Для українців кінець світу – річ звична
Насправді, українське суспільство й журналістика питаннями кінця світу особливо не переймаються. Ми, схоже, звикли до апокаліптичної ситуації. Вона в нас – постійна. Нагадаємо хоча б апокаліптичні для українців події минулого ХХ століття: 1914–1918 роки – Перша світова війна, фронти якої пройшли українськими землями; 1917–1920 роки – революції та кровопролитні війни українців із росіянами, поляками, зрештою, між самими українцями; Голодомор 1932–1933 років; 30-і роки – репресії проти українців у Радянському Союзі та Польщі; 1939–1945 роки – Друга світова війна, фронти якої неодноразово проходили українськими землями; голодні післявоєнні роки та масові репресії проти українців у СРСР (особливо на західноукраїнських землях); 90-і роки – масове зубожіння та скорочення українського населення. На тлі цього «Апокаліпсис наших днів» Френсіса Копполи чи просто «Апокаліпсис» Мела Ґібсона можуть відпочивати.
Півтора року тому, коли, посилаючись на календар майя, почали говорити про кінець світу, я та мої колеги вирішили вдатися до своєрідної провокації. На сайті Острозької академії ми опублікували таку інформацію: мовляв, працюємо над перекладом «Прогностикону» на 1594 рік Яна Лятоша; у ньому було зроблено кілька передбачень, котрі справдилися після смерті цього астролога; також він визначив дату кінця світу, яка має припасти на 3036 рік. Справді, був такий астролог і математик Ян Лятош, професор Краківської та Острозької академій; він опублікував кілька прогностиконів, у яких давалися астрологічні передбачення; зокрема, Лятош передбачив занепад Османської імперії. Ми справді працювали над перекладом із латини «Прогностикону» 1594 року. Зрештою, рік тому опублікували цей переклад.
Це повідомлення на сайті викликало справжню сенсацію. Воно потрапило в українські мас-медіа. Правда, їхня реакція загалом була стриманою. Дуже швидко інформація про дату кінця світу, яку запропонував Лятош, почала «гуляти» в світових ЗМІ. В англомовній Вікіпедії, а також польській, російській, українській з’явилися біографічні статті про цього астролога.
Чи не найбурхливіше на згадане повідомлення відреагували російські мас-медіа, які часто супроводжували його приблизно такими коментарями: ура, можемо гуляти ще тисячу років. Життєлюбні люди росіяни – на відміну від українців.
А ще бурхливо на це відреагували польські ЗМІ. Правда, коментарі тут були інші, ніж у росіян. Лятош став для поляків предметом національної гордості. Вони, наводячи взяту в нас інформацію, говорили: бачите, це наш астролог, поляк; дехто навіть називав його польським Нострадамусом; звертали увагу, що він майже передбачив перемогу польського короля Яна Собеського під Віднем над турками. Словом, такий собі урок патріотизму.
Цим ми, до речі, відрізняємося від поляків. У наших ЗМІ, як правило, не говорили, що Лятош – український Нострадамус. Хоча цей астролог, насправді, не поляк, а русин, тобто українець. І народився, судячи зі всього, у лемківському селі Лятошин.
Ідея апокаліпсису, кінця світу – це передусім плід християнського світорозуміння. Цей кінець неодноразово призначався, однак так і не став реальністю. А може, варто прислухатись до оригінального, але, на жаль, не поцінованого українського мислителя Миколи Руденка. Він вважав, що людство має всі шанси існувати вічно, якщо… ми самі не знищимо себе.
Але це вже предмет іншої розмови.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
