Дивний підвид олігархічної системи, котра, починаючи з часів Леоніда Кучми, існує в Україні, за всіма ознаками, не піддається жодному реформуванню. І донецько-єнакіївське іго останніх років є лише наочним прикладом того, що трансформувати олігархічну систему в демократичну ніколи не вдасться. Навпаки, донецька олігархічна система з кожним днем усе більше набуває відверто тоталітарних рис, і потворність та фальшивість цього режиму починає відлякувати навіть її недавніх прихильників.
Боси української олігархії настільки захопились неспинним самозбагаченням і розбудовою олігархічного тисячолітнього рейху, що не годні задуматись над тим, що постійна деградація українського суспільства за всіма основними показниками, починаючи від економіки і соціальної сфери та закінчуючи деградацією якісного складу населення, може призвести до того, що визискувати скоро вже буде нікого.
Рецепти зміни цієї ситуації можна спробувати різні. Аж до того, як нещодавно сказав один мій знайомий, що «треба огородити колючим дротом Чорнобильську зону, пустити по дроту струм десь до 600 вольт. Загнати в зону всіх колишніх президентів, міністрів, комуністів, депутатів, олігархів і нехай там сидять – садять картоплю, шиють рукавиці, розмножуються. Тільки не дай Бог випустити їх. Тоді Україна буде великою державою!»
Такий рецепт, звичайно, дієвий, але фантастичний. Поки що однією великою зоною, навпаки, стала Україна, де зажерливість і недалекоглядність олігархії призвела до обвального падіння національної промисловості, сільського господарства, науки, освіти і медицини. І замість амбітних устремлінь до світових вершин в когорті високорозвинених європейських країн, як це мислилось на початку української незалежності, сьогодні наявна тотальна деградація у всіх сферах життєдіяльності української держави.
Україна стала аутсайдером процесів глобалізації
Та олігархічну верхівку абсолютно не хвилює той факт, що завдяки тому, що вони силовими методами привласнили собі усі ресурси, Україна стала аутсайдером процесів глобалізації не тільки в міжнародній політиці, а й і на світовому ринку. Очевидно, що для них Україна – це лише територія тотального і безсоромного визиску. Але що тоді робити українцям, які змушені проживати на теренах, котрі їм вже фактично не належать?
Тому вести мову про європейську інтеграцію і гідне входження на рівних в цивілізаційне співтовариство можна лише умовно. І це, наприкінці 2012 року, дає привід замислитися над тим, що ж далі? Адже олігархічна модель «розвитку» України вже повністю вичерпала себе, а український соціум, котрий так і не став, громадянським суспільством, не має тих політичних демократичних традицій, які б змогли вичистити з України олігархічну тиранію.
Захворюваність на олігархію стала однією з найбільших політичних проблем після розвалу комунізму і СРСР на всьому пострадянському просторі. Однак процес формування диктатури олігархії в Україні розпочався після приходу до влади у 1994 році Леоніда Кучми, і по суті Леонід Данилович і був першим організатором системи олігархії в Україні, олігархолюбом і олігарховодом – селекціонером цієї специфічної породи населення країни.
Кучмівська олігархія вибудовувалась через проведення шахрайської приватизації в Україні, яка за своїми визначальними ознаками була наскрізь клановою і антисоціальною. Уже тоді було цілком очевидно, що українцям ця приватизація не дасть нічого, адже всі дивіденди від неї отримували ставленики колишнього комуністичного режиму, а переважаюча більшість підприємств були приватизовані за безцінь і в обхід законів.
Якби тоді в Україні режим Кучми не заблокував розвиток демократії, то для нього завжди б існувала проблема утримання влади у своїх руках, при переважаючій чисельній перевазі народу над олігархами, їхніми прихвоснями і обслугою. Однак Кучмі, для узурпації влади, вдалося подолати механізми демократичного волевиявлення суспільства. І апофіозом цієї узурпації стало президенство його аватара – Віктора Януковича.
Олігархи намагаються перетворити Україну на свою колонію
Олігархи, багаті державні службовці, багаті депутати, бандити и злодії під личиною бізнесу, намагаються перетворити Україну на свою колонію, де новітні раби-українці працюватимуть і далі буквально за копійки, за рахунок чого «плантатори» отримуватимуть нові і нові мільярдні надприбутки. Тож окупація України в часи незалежності – це феномен чи парадокс українського буття?
За цієї ситуації найгіршим є те, що еволюційний шлях не здатен змінити цю ситуацію. Олігархічна система заточена так, що будь-які незначні зміни не здатні змінити її суть. Крім того, вона весь час диктує і нав’язує свої правила гри українському суспільству. І якщо зміни реалізовуються за її правилами, як це відбувалося під час Помаранчевої революції, коли українці чомусь масово повірили у те, що представник номенклатурної бюрократії з багаторічним стажем Віктор Ющенко – це найбільший демократ в Україні, то й результат може знову бути таким же самим, як після Майдану-2004.
Зосередивши у своїх руках всю владу, ресурси, усі важені управління: законодавчу, виконавчу і судову владу (перетворивши їх при цьому на фікцію), та створивши систему українського зразка «керованої демократії», олігархія фактично замкнула систему саму на себе. І тепер уже практично сама почала виконувати бюрократичні функції, все менше останнім часом взагалі вдаючись до рекрутування найманих прислужників. До бюрократичної номенклатури вже залучаються діти олігархів і друзі дітей, вибудовуючи при цьому нові стосунки в середині кланово-родинних політично-економічних прайдів.
Не несучи при цьому жодної реальної відповідальності, олігархічна система відзначила останнє десятиліття ланцюгом колосальних системних провалів. А намагання в 2012 році приховати від народу економічну кризу за фіктивними по суті показниками «стабільності», виглядає, як відтерміноване у часі банкрутство олігархії в Україні.
Хоча, зрозуміло, олігархічна номенклатура нині готується перенести усю відповідальність за свої провали на плечі українського народу. Сьогодні престиж українських політичних, економічних, фінансових і ділових «еліт» є, як ніколи, низьким. Тим не менш, ніхто не поніс відповідальності, і система залишається стабільною. Еліти утримують свої позиції, відбиваючи будь-який громадський виклик – і це ще більше посилює невдоволення серед українського народу. І справа не тільки в кричущих системних недоліках України, а й втому, як формується її еліта.
Власне, в 2012 році українці змушені пожинати плоди того, що в далекому, тепер уже 1991 році, вони могли мати свого Вацлава Гавела – якби на президентську посаду був обраний В’ячеслав Чорновіл, але цього не сталося. Тоді, на жаль, лише 25% відсотків українців готові були зробити вибір на користь демократії і інтеграції з об’єднаною Європою.
Тепер же, після того, коли у лютому 2010 року відбулася узурпація влади і повне її захоплення олігархатом, і як показали результати недавніх «виборів», вдалося зламати механізм демократичного волевиявлення українців, олігархія готується до переходу до нового ступеня реалізації своїх можливостей – остаточного закабалення українського народу.
Різними методами донецький режим добивається рабської покірності від українців. Влада «януковичів» – це спільнота безпринципних, агресивних, жорстких, жадібних, користолюбних і честолюбних інтриганів. Які, хоча і малокомпетентні в політиці чи економіці, але прекрасно знають, що треба зробити, аби присвоїти собі усі ресурси України
Україні потрібна «Солідарність»
Нині «Януковичі» опинилися за півкроку до введення в Україні стандартів Північної Кореї. В Україні сьогодні й так все вирішує вождь – Янукович, а ідеї чучхе – замінені на поклоніння сучасної влади ідеологічним стандартам «русского мира» і московського варіанту православ’я.
А те, що кожного разу демонстранти з українських областей не можуть приїхати до Києва, бо владою дається вказівка будь-якими способами перекривати цю можливість, ну дуже таки нагадує «демократичні стандарти» КНДР, де для того, щоб поїхати до родичів в інший регіон країни необхідно отримати дозвіл влади. Так само необхідний дозвіл, щоб послати рідним листа.
Тому варто було б поставити питання, що ж робити далі? І одним із варіантів відповіді – необхідно розпочати в Україні антиолігархічну Реконкісту. І вона має розпочатися із Західної України, де поки що режим «януковичів» (як він не намагався), не зміг досягти повного контролю над суспільством.
Ця Реконкіста може використовувати, звісно, дещо відмінні методи від тих, які застосовувалися свого часу в Іспанії, однак має набрати із Заходу сили, щоб запустити в політичне плавання організацію, подібну до польської незалежної самоврядної професійної спілки «Солідарності», котрій, під керівництвом Леха Валенси, вдалося подолати комуністичний режим.
Ідею творення української «Солідарності» висунув відомий український публіцист, письменник і журналіст Микола Рябчук. І нічого не буде поганого у тому, щоб, навіть, запозичити в поляків ту ж назву, назвавши антиолігархічну організацію «Солідарність» чи «Українська Солідарність». Адже без солідарності, координації і об’єднання спільних зусиль всіх без винятку соціальних верств українського суспільства, олігархічне іго в Україні ніколи не вдасться скинути. Тож – чи потрібна Україні антиолігархічна Реконкіста?..
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Боси української олігархії настільки захопились неспинним самозбагаченням і розбудовою олігархічного тисячолітнього рейху, що не годні задуматись над тим, що постійна деградація українського суспільства за всіма основними показниками, починаючи від економіки і соціальної сфери та закінчуючи деградацією якісного складу населення, може призвести до того, що визискувати скоро вже буде нікого.
Рецепти зміни цієї ситуації можна спробувати різні. Аж до того, як нещодавно сказав один мій знайомий, що «треба огородити колючим дротом Чорнобильську зону, пустити по дроту струм десь до 600 вольт. Загнати в зону всіх колишніх президентів, міністрів, комуністів, депутатів, олігархів і нехай там сидять – садять картоплю, шиють рукавиці, розмножуються. Тільки не дай Бог випустити їх. Тоді Україна буде великою державою!»
Такий рецепт, звичайно, дієвий, але фантастичний. Поки що однією великою зоною, навпаки, стала Україна, де зажерливість і недалекоглядність олігархії призвела до обвального падіння національної промисловості, сільського господарства, науки, освіти і медицини. І замість амбітних устремлінь до світових вершин в когорті високорозвинених європейських країн, як це мислилось на початку української незалежності, сьогодні наявна тотальна деградація у всіх сферах життєдіяльності української держави.
Україна стала аутсайдером процесів глобалізації
Та олігархічну верхівку абсолютно не хвилює той факт, що завдяки тому, що вони силовими методами привласнили собі усі ресурси, Україна стала аутсайдером процесів глобалізації не тільки в міжнародній політиці, а й і на світовому ринку. Очевидно, що для них Україна – це лише територія тотального і безсоромного визиску. Але що тоді робити українцям, які змушені проживати на теренах, котрі їм вже фактично не належать?
Тому вести мову про європейську інтеграцію і гідне входження на рівних в цивілізаційне співтовариство можна лише умовно. І це, наприкінці 2012 року, дає привід замислитися над тим, що ж далі? Адже олігархічна модель «розвитку» України вже повністю вичерпала себе, а український соціум, котрий так і не став, громадянським суспільством, не має тих політичних демократичних традицій, які б змогли вичистити з України олігархічну тиранію.
Захворюваність на олігархію стала однією з найбільших політичних проблем після розвалу комунізму і СРСР на всьому пострадянському просторі. Однак процес формування диктатури олігархії в Україні розпочався після приходу до влади у 1994 році Леоніда Кучми, і по суті Леонід Данилович і був першим організатором системи олігархії в Україні, олігархолюбом і олігарховодом – селекціонером цієї специфічної породи населення країни.
Кучмівська олігархія вибудовувалась через проведення шахрайської приватизації в Україні, яка за своїми визначальними ознаками була наскрізь клановою і антисоціальною. Уже тоді було цілком очевидно, що українцям ця приватизація не дасть нічого, адже всі дивіденди від неї отримували ставленики колишнього комуністичного режиму, а переважаюча більшість підприємств були приватизовані за безцінь і в обхід законів.
Якби тоді в Україні режим Кучми не заблокував розвиток демократії, то для нього завжди б існувала проблема утримання влади у своїх руках, при переважаючій чисельній перевазі народу над олігархами, їхніми прихвоснями і обслугою. Однак Кучмі, для узурпації влади, вдалося подолати механізми демократичного волевиявлення суспільства. І апофіозом цієї узурпації стало президенство його аватара – Віктора Януковича.
Олігархи намагаються перетворити Україну на свою колонію
Олігархи, багаті державні службовці, багаті депутати, бандити и злодії під личиною бізнесу, намагаються перетворити Україну на свою колонію, де новітні раби-українці працюватимуть і далі буквально за копійки, за рахунок чого «плантатори» отримуватимуть нові і нові мільярдні надприбутки. Тож окупація України в часи незалежності – це феномен чи парадокс українського буття?
За цієї ситуації найгіршим є те, що еволюційний шлях не здатен змінити цю ситуацію. Олігархічна система заточена так, що будь-які незначні зміни не здатні змінити її суть. Крім того, вона весь час диктує і нав’язує свої правила гри українському суспільству. І якщо зміни реалізовуються за її правилами, як це відбувалося під час Помаранчевої революції, коли українці чомусь масово повірили у те, що представник номенклатурної бюрократії з багаторічним стажем Віктор Ющенко – це найбільший демократ в Україні, то й результат може знову бути таким же самим, як після Майдану-2004.
Зосередивши у своїх руках всю владу, ресурси, усі важені управління: законодавчу, виконавчу і судову владу (перетворивши їх при цьому на фікцію), та створивши систему українського зразка «керованої демократії», олігархія фактично замкнула систему саму на себе. І тепер уже практично сама почала виконувати бюрократичні функції, все менше останнім часом взагалі вдаючись до рекрутування найманих прислужників. До бюрократичної номенклатури вже залучаються діти олігархів і друзі дітей, вибудовуючи при цьому нові стосунки в середині кланово-родинних політично-економічних прайдів.
Не несучи при цьому жодної реальної відповідальності, олігархічна система відзначила останнє десятиліття ланцюгом колосальних системних провалів. А намагання в 2012 році приховати від народу економічну кризу за фіктивними по суті показниками «стабільності», виглядає, як відтерміноване у часі банкрутство олігархії в Україні.
Хоча, зрозуміло, олігархічна номенклатура нині готується перенести усю відповідальність за свої провали на плечі українського народу. Сьогодні престиж українських політичних, економічних, фінансових і ділових «еліт» є, як ніколи, низьким. Тим не менш, ніхто не поніс відповідальності, і система залишається стабільною. Еліти утримують свої позиції, відбиваючи будь-який громадський виклик – і це ще більше посилює невдоволення серед українського народу. І справа не тільки в кричущих системних недоліках України, а й втому, як формується її еліта.
Власне, в 2012 році українці змушені пожинати плоди того, що в далекому, тепер уже 1991 році, вони могли мати свого Вацлава Гавела – якби на президентську посаду був обраний В’ячеслав Чорновіл, але цього не сталося. Тоді, на жаль, лише 25% відсотків українців готові були зробити вибір на користь демократії і інтеграції з об’єднаною Європою.
Тепер же, після того, коли у лютому 2010 року відбулася узурпація влади і повне її захоплення олігархатом, і як показали результати недавніх «виборів», вдалося зламати механізм демократичного волевиявлення українців, олігархія готується до переходу до нового ступеня реалізації своїх можливостей – остаточного закабалення українського народу.
Різними методами донецький режим добивається рабської покірності від українців. Влада «януковичів» – це спільнота безпринципних, агресивних, жорстких, жадібних, користолюбних і честолюбних інтриганів. Які, хоча і малокомпетентні в політиці чи економіці, але прекрасно знають, що треба зробити, аби присвоїти собі усі ресурси України
Україні потрібна «Солідарність»
Нині «Януковичі» опинилися за півкроку до введення в Україні стандартів Північної Кореї. В Україні сьогодні й так все вирішує вождь – Янукович, а ідеї чучхе – замінені на поклоніння сучасної влади ідеологічним стандартам «русского мира» і московського варіанту православ’я.
А те, що кожного разу демонстранти з українських областей не можуть приїхати до Києва, бо владою дається вказівка будь-якими способами перекривати цю можливість, ну дуже таки нагадує «демократичні стандарти» КНДР, де для того, щоб поїхати до родичів в інший регіон країни необхідно отримати дозвіл влади. Так само необхідний дозвіл, щоб послати рідним листа.
Тому варто було б поставити питання, що ж робити далі? І одним із варіантів відповіді – необхідно розпочати в Україні антиолігархічну Реконкісту. І вона має розпочатися із Західної України, де поки що режим «януковичів» (як він не намагався), не зміг досягти повного контролю над суспільством.
Ця Реконкіста може використовувати, звісно, дещо відмінні методи від тих, які застосовувалися свого часу в Іспанії, однак має набрати із Заходу сили, щоб запустити в політичне плавання організацію, подібну до польської незалежної самоврядної професійної спілки «Солідарності», котрій, під керівництвом Леха Валенси, вдалося подолати комуністичний режим.
Ідею творення української «Солідарності» висунув відомий український публіцист, письменник і журналіст Микола Рябчук. І нічого не буде поганого у тому, щоб, навіть, запозичити в поляків ту ж назву, назвавши антиолігархічну організацію «Солідарність» чи «Українська Солідарність». Адже без солідарності, координації і об’єднання спільних зусиль всіх без винятку соціальних верств українського суспільства, олігархічне іго в Україні ніколи не вдасться скинути. Тож – чи потрібна Україні антиолігархічна Реконкіста?..
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
