Відомі політичні кола як в Україні, так і за її межами настирливо нав’язують схему «двох Україн», Заходу і Сходу, й активно втілюють її в реальне життя, навіюючи, що демократи і патріоти ніколи не зможуть викликати симпатій південно-східного електорату. Мовляв, ці політики там завжди приречені на поразку, а сам регіон має бути вічним заповідником пострадянсько-олігархічних та комуністичних сил.
Не можна не визнати, що схему таки було реалізовано, а навіювання виявилося успішним за мовчазної допомоги націонал-демократів, які всупереч моральній максимі відомого співака Святослава Вакарчука: «Я не здамся без бою!», капітулювали ще до початку змагань (цю тенденцію Євген Маланюк вважав однією з питомих рис малоросійства). Рік у рік націонал-демократи під час виборів вирушали в мандатоносні галицькі, волинські й київські округи, бо там не треба було агітувати за Україну, долати потужний спротив антиукраїнського лобі. Південь і Схід віддавали на поталу цьому лобі, дозволивши йому впродовж 20 років сформувати щось на зразок української політичної Вандеї, де українофоби, олігархи і комуністи не зазнавали жодної конкуренції. Відбувся ніби тихий розподіл країни: західно-центральні округи наші, націонал-демократичні, а південно-східні ваші – проросійсько-радянські.
Нацдеми ще раз продемонстрували типову для них останнім часом відсутність драйву, жаги боротьби і впевненості в собі, не кажучи вже про здорову політичну агресивність і експансивність. Все це вони пояснювали собі й іншими «об’єктивними обставинами», які за 20 років так і не спробували змінити: мовляв, на Сході й Півдні неподільне панування радянської ідеології, українофобії, проросійського холуйства, несприйняття українських цінностей і краще туди не лізти, бо шансів практично немає…
Як розповідав мені севастопольський журналіст Микола Владзімірський, один із чільних діячів «Батьківщини» Іван Кириленко, відвідавши місто, сказав соратникам – партійцям: «У Севастополі перемогти неможливо». Звісно, така настанова діяла не лише щодо Севастополя…
Крига скресає?
Вибори 2012 року до Верховної Ради продемонстрували чимало цікавих новел. По-перше, виявилось, що якщо раніше Партія регіонів без будь-яких великих фальшувань брала в Донецькій і Луганській областях по 70-80% голосів, то тепер із величезним напруженням беруть на 20-25% менше (а якби ще вибори проводилися бездоганно чесно, то результат був би ще більш цікавим).
Причому, і це дуже показово, що такі процеси відбуваються самоплином, без якоїсь суттєвої участі опозиції. Соціологи зазначають, що розчарування в Партії регіонів зовсім не означає, що розчаровані готові голосувати за опозицію. Але хіба опозиція намагалася на південному сході когось причарувати? Вона якщо там і діяла, то з комплексом приреченості, з «ентузіазмом» жертовного барана, без наступальності, енергійності й креативу, незважаючи на той факт, що, як виявилося, південний схід у політичному відношенні далеко не моноліт. Два з половиною роки антинародного урядування регіоналів, поступове погіршення соціально-економічного становища, нечувана раніше корупція вплинули на свідомість людей у цих областях. Навіть в Автономній Республіці Крим Партія регіонів на виборах 2012 року отримала 52,26% голосів (для порівняння: на виборах до Верховної Ради у 2007 році – 60,98%). Але Крим ще й проголосував проти Партії регіонів «ногами»: лише 49,4% виборців узяли участь у виборах, це найнижча виборча активність в Україні. До речі, «Батьківщина» й УДАР разом узяли в Криму понад 20% голосів. Раніше опозиція таких успіхів на півострові не мала. Власне, це й тепер не її заслуга, бо, як вважають кримські експерти, політики від опозиції завчасно здали Крим без боротьби Партії регіонів.
Сенсація сталася і в Севастополі. Якщо на парламентських виборах 2007 року в місті ВО «Свобода» взяла 0 (нуль) голосів, то цього року – 4 тисячі 230 виборців проголосували за неї (насправді, вірогідно навіть більше). І це в місті, де потужна антиукраїнська пропаганда робить свою справу мало не цілодобово, де все українське штучно ототожнюють в кращому разі з націоналізмом, а в гіршому – з нацизмом і фашизмом, де опозиція взагалі не докладає жодних зусиль, де створено інформаційне гетто, оточене високим «муром» лише російських і проросійських інформаційних джерел. А якби цим природним процесам, що йдуть самоплином, ще б надавали якогось прискорення з боку опозиційних сил, підставляли їм плече? Чи опозиція вважає, що все станеться само по собі?
Що вони собі думають?
Небажання національно-демократичних сил працювати на південному сході сприяє фрагментації і розколу України, увічненню внутрішньої політичної і культурної дезінтеграції держави. Зрозуміло, що цим силам легше заробити депутатський мандат у Львові чи Києві, ніж у Донецьку чи Сімферополі. Але то виходячи з вузьких партійних інтересів. Проте силам, що називають себе національними, треба виходити саме з національних інтересів, а не перетворюватися на фабрики забезпечення свого членства легко здобутими депутатськими мандатами там, де й без них патріотичні та проєвропейські настрої давно сформовані.
Результати парламентських виборів 2012 року на південному сході позбавляють козирів потужне капітулянтсько-угодовське лобі в надрах самої опозиції. Тепер вони не зможуть виправдовувати власне ледарство, пасивність і політичне боягузтво тим, що на Сході й Півдні «народ не такий». Він такий як скрізь в Україні, тільки був ближче до епіцентру того страхітливого соціально-національного «вибуху», який зруйнував у 20-30-40-і роки минулого століття українське суспільство. Та й сьогодні, в тому числі з ласки нинішньої опозиції, ці регіони перетворили на територію ворожості українському відродженню. Однак й там люди самотужки намагаються чинити спротив. Без будь-якої підтримки з боку опозиційних сил…
Електоральні ресурси Заходу і Центру вже практично виснажені й вичерпані. Більше дати вони не зможуть. Тому демократична експансія на Схід і Південь є неуникненною, без цього не лише опозиція, а Українська держава як така не має перспектив. І ще. Той-таки досвід виборів 2012 року показав, що якщо демократи і патріоти не почнуть ідеологічно і політично завойовувати Схід і Південь, сили, подібні Партії регіонів, почнуть крок за кроком опановувати Центр і Захід, бо вони також розуміють, що одних лише електоральних можливостей південного сходу недостатньо.
А поки що інтелектуальний потенціал опозиції, яка навіть не спроможна збагнути важливість формування власних потужних аналітичних центрів (через що й програє інтелектуально навіть «донецьким»), не дає їй можливості збагнути весь масштаб і нагальність завдань внутрішньої інтеграції України. Альтернатива цьому – тільки дезінтеграція… Нині історія подарувала унікальний шанс об’єднати країну на хвилі спільної боротьби проти пограбування громадян, за демократичні права і соціальну та національну справедливість.
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Не можна не визнати, що схему таки було реалізовано, а навіювання виявилося успішним за мовчазної допомоги націонал-демократів, які всупереч моральній максимі відомого співака Святослава Вакарчука: «Я не здамся без бою!», капітулювали ще до початку змагань (цю тенденцію Євген Маланюк вважав однією з питомих рис малоросійства). Рік у рік націонал-демократи під час виборів вирушали в мандатоносні галицькі, волинські й київські округи, бо там не треба було агітувати за Україну, долати потужний спротив антиукраїнського лобі. Південь і Схід віддавали на поталу цьому лобі, дозволивши йому впродовж 20 років сформувати щось на зразок української політичної Вандеї, де українофоби, олігархи і комуністи не зазнавали жодної конкуренції. Відбувся ніби тихий розподіл країни: західно-центральні округи наші, націонал-демократичні, а південно-східні ваші – проросійсько-радянські.
Нацдеми ще раз продемонстрували типову для них останнім часом відсутність драйву, жаги боротьби і впевненості в собі, не кажучи вже про здорову політичну агресивність і експансивність. Все це вони пояснювали собі й іншими «об’єктивними обставинами», які за 20 років так і не спробували змінити: мовляв, на Сході й Півдні неподільне панування радянської ідеології, українофобії, проросійського холуйства, несприйняття українських цінностей і краще туди не лізти, бо шансів практично немає…
Як розповідав мені севастопольський журналіст Микола Владзімірський, один із чільних діячів «Батьківщини» Іван Кириленко, відвідавши місто, сказав соратникам – партійцям: «У Севастополі перемогти неможливо». Звісно, така настанова діяла не лише щодо Севастополя…
Крига скресає?
Вибори 2012 року до Верховної Ради продемонстрували чимало цікавих новел. По-перше, виявилось, що якщо раніше Партія регіонів без будь-яких великих фальшувань брала в Донецькій і Луганській областях по 70-80% голосів, то тепер із величезним напруженням беруть на 20-25% менше (а якби ще вибори проводилися бездоганно чесно, то результат був би ще більш цікавим).
Причому, і це дуже показово, що такі процеси відбуваються самоплином, без якоїсь суттєвої участі опозиції. Соціологи зазначають, що розчарування в Партії регіонів зовсім не означає, що розчаровані готові голосувати за опозицію. Але хіба опозиція намагалася на південному сході когось причарувати? Вона якщо там і діяла, то з комплексом приреченості, з «ентузіазмом» жертовного барана, без наступальності, енергійності й креативу, незважаючи на той факт, що, як виявилося, південний схід у політичному відношенні далеко не моноліт. Два з половиною роки антинародного урядування регіоналів, поступове погіршення соціально-економічного становища, нечувана раніше корупція вплинули на свідомість людей у цих областях. Навіть в Автономній Республіці Крим Партія регіонів на виборах 2012 року отримала 52,26% голосів (для порівняння: на виборах до Верховної Ради у 2007 році – 60,98%). Але Крим ще й проголосував проти Партії регіонів «ногами»: лише 49,4% виборців узяли участь у виборах, це найнижча виборча активність в Україні. До речі, «Батьківщина» й УДАР разом узяли в Криму понад 20% голосів. Раніше опозиція таких успіхів на півострові не мала. Власне, це й тепер не її заслуга, бо, як вважають кримські експерти, політики від опозиції завчасно здали Крим без боротьби Партії регіонів.
Сенсація сталася і в Севастополі. Якщо на парламентських виборах 2007 року в місті ВО «Свобода» взяла 0 (нуль) голосів, то цього року – 4 тисячі 230 виборців проголосували за неї (насправді, вірогідно навіть більше). І це в місті, де потужна антиукраїнська пропаганда робить свою справу мало не цілодобово, де все українське штучно ототожнюють в кращому разі з націоналізмом, а в гіршому – з нацизмом і фашизмом, де опозиція взагалі не докладає жодних зусиль, де створено інформаційне гетто, оточене високим «муром» лише російських і проросійських інформаційних джерел. А якби цим природним процесам, що йдуть самоплином, ще б надавали якогось прискорення з боку опозиційних сил, підставляли їм плече? Чи опозиція вважає, що все станеться само по собі?
Що вони собі думають?
Небажання національно-демократичних сил працювати на південному сході сприяє фрагментації і розколу України, увічненню внутрішньої політичної і культурної дезінтеграції держави. Зрозуміло, що цим силам легше заробити депутатський мандат у Львові чи Києві, ніж у Донецьку чи Сімферополі. Але то виходячи з вузьких партійних інтересів. Проте силам, що називають себе національними, треба виходити саме з національних інтересів, а не перетворюватися на фабрики забезпечення свого членства легко здобутими депутатськими мандатами там, де й без них патріотичні та проєвропейські настрої давно сформовані.
Результати парламентських виборів 2012 року на південному сході позбавляють козирів потужне капітулянтсько-угодовське лобі в надрах самої опозиції. Тепер вони не зможуть виправдовувати власне ледарство, пасивність і політичне боягузтво тим, що на Сході й Півдні «народ не такий». Він такий як скрізь в Україні, тільки був ближче до епіцентру того страхітливого соціально-національного «вибуху», який зруйнував у 20-30-40-і роки минулого століття українське суспільство. Та й сьогодні, в тому числі з ласки нинішньої опозиції, ці регіони перетворили на територію ворожості українському відродженню. Однак й там люди самотужки намагаються чинити спротив. Без будь-якої підтримки з боку опозиційних сил…
Електоральні ресурси Заходу і Центру вже практично виснажені й вичерпані. Більше дати вони не зможуть. Тому демократична експансія на Схід і Південь є неуникненною, без цього не лише опозиція, а Українська держава як така не має перспектив. І ще. Той-таки досвід виборів 2012 року показав, що якщо демократи і патріоти не почнуть ідеологічно і політично завойовувати Схід і Південь, сили, подібні Партії регіонів, почнуть крок за кроком опановувати Центр і Захід, бо вони також розуміють, що одних лише електоральних можливостей південного сходу недостатньо.
А поки що інтелектуальний потенціал опозиції, яка навіть не спроможна збагнути важливість формування власних потужних аналітичних центрів (через що й програє інтелектуально навіть «донецьким»), не дає їй можливості збагнути весь масштаб і нагальність завдань внутрішньої інтеграції України. Альтернатива цьому – тільки дезінтеграція… Нині історія подарувала унікальний шанс об’єднати країну на хвилі спільної боротьби проти пограбування громадян, за демократичні права і соціальну та національну справедливість.
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
