Більшовицька пропаганда працювала ефективно. А в деякі періоди існування СРСР – надзвичайно ефективно. До пропаганди додавалися і чималенькі «фінансові заохочення» потрібних персонажів – політиків, профспілкових діячів, інтелектуалів. Крім того, вистачало і мрійників-не-від-світу-сього, котрі абсолютно добровільно розповідали, яким чудовим є життя трудящих в Радянському Союзі і які брудні наклепи ллють на це життя буржуазні писаки. Отож на Заході завжди знаходилося достатньо «корисних ідіотів» (Ленін), котрі чи то зі своєї волі, чи то під впливом пропаганди, чи то за добрі гроші відбілювали все, що робилося в СРСР навіть у найстрашніші періоди його історії. А таких періодів вистачало, особливо за повновладдя Сталіна.
Герберт Веллс та Ліон Фейхтвангер, Ромен Роллан та Бернард Шоу – вони, і далеко не тільки самі вони в розпал сталінського терору та організованого Кремлем штучного голоду розповідали світові про визначні успіхи народу, який першим прорвався у світле майбутнє і живе щасливо та заможно. А ще – про мудре керівництво з боку партії більшовиків та скромного й освіченого вусатого вождя, котрий прозирає прийдешнє на століття наперед і прагне якнайбільшого щастя всьому людству, всім народам, і задля цього готовий поширити радянський досвід на всю земну кулю…
Відтак правда про побудований на примусовій праці робітників та селян, на тотальному контролі за інтелігенцією, на крові й тортурах, брехні і подачках номенклатурі більшовицький режим дуже важко пробивала собі шлях у світі. Крім усього іншого, спрацьовували й захисні механізми психіки: цього не може бути, такі жахіття люди, та ще й натхненні високими ідеалами свободи і братерства, просто не можуть чинити. До речі, нацистам теж тривалий час вдавалося маскувати від світу свої злочини, хоча вони й були значно більш відвертими, ведучи мову про знищення цілих народів. А от про існування в теоретичному арсеналі більшовизму поняття «контрреволюційні нації» (Фрідріх Енгельс) газета «Правда» воліла зайвий раз не нагадувати. Тож чимало люду щиро вірило в більшовицький інтернаціоналізм.
Справжнє обличчя «ефективного менеджера» та його команди
Звичайно, і в 1920-30-і роки пробивалася правдива інформація про масові репресії в СРСР, про «розкуркулювання» (під прес якого міг потрапити кожен селянин, бо ж існувало поняття «підкуркульник», а ним міг бути й злиденний, але налаштований по-антирадянському наймит) та Голодомор. Значно більше правдивої інформації Захід отримав у повоєнний час – і не в останню чергу внаслідок того, що там опинилися сотні тисяч політичних емігрантів із Радянського Союзу та не менше число трударів-неповерненців, котрі були вивезені нацистами на примусові роботи до Німеччини, визволені військами західних держав, які не захотіли повертатися у сталінське рабство. Маніфестом тих українців, котрі залишилися на Заході, став памфлет Івана Багряного «Чому я не хочу повертатися до СРСР?». А американський дипломат Джордж Фрост Кеннан, котрий півтора десятиліття пропрацював в Радянському Союзі, 1947 року в журналі Foreign Affairs опублікував статтю «Витоки радянської поведінки», в якій розкрив політичну сутність російської комуністичної системи та її механізми владарювання. Крок за кроком західний світ відкривав для себе реальне обличчя радянської системи. Але навіть у 1980-і роки нерідко траплялися казуси, подібні до описаного знаним російським дисидентом Володимиром Буковським, коли його – вже коли він опинився у Західній Європі – «якась ліва сволота», за його виразом, публічно намагалася звинуватити у «зраді Батьківщини» й інших гріхах…
Не дивно, що таким історикам, як Роберт Конквест та Джеймс Мейс, котрі писали про сталінський терор, про жахіття Голодомору і геноцид українців, нерідко доводилося важко – значна частина університетського середовища не сприймала їхні дослідження, а авторів звинувачувала в ненауковості та політичній заангажованості. Втім, коли Радянський Союз розпався й архіви партії були хоча б частково та тимчасово відчинені, ситуація кардинально змінилася. Символом прощання західноєвропейських інтелектуалів зі своїми промосковськими симпатіями та марксистсько-ленінськими ілюзіями стала «Чорна книга комунізму» та книга доповнень до неї, де ціла низка впливових дослідників об’єктивно та безжально описує різні епізоди історії СРСР. Одна за одною почали з’являтися книжки, які описували й аналізували ті чи інші сторони радянського тоталітаризму, його політичні, економічні та соціально-психологічні механізми. І хоча в останнє десятиліття російська владна еліта відносила практику «підгодівлі» корисних їй західних інтелектуалів, котрим надаються ретельно підібрані документи із зачинених для всіх інших архівів задля того, щоби ці дослідники засвідчили «миролюбність» СРСР та «не надто значний» обсяг терору, докорінно змінити щось уже неможливо. Час працює проти апологетів «ефективного менеджера» Сталіна хоча б тому, що стає все більше й більше документів та досліджень, які засвідчують, крім усього іншого, ще й крайню неефективність більшовицького менеджменту.
Однією зі знакових книг останнього часу, що досліджує тоталітаризм як такий та порівнює на великому історичному матеріалі два тоталітарних режими – більшовицький та націоналі-соціалістичний – стала книга Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером та Сталіним» (вийшла друком у середині 2010 року, український переклад, опублікований видавництвом «Грані-Т», вийшов у світ наприкінці 2011 року). Не буду її переповідати – попри численні, на жаль, огріхи перекладу і відсутність наукового редактора цього перекладу, цю книжку варто читати. Адже вона дає широку панораму діяльності (власне, злодіянь) обох режимів, в тому числі й на українських теренах. І розпочинається книга Снайдера з описання Голодомору.
«…1933-й був роком голоду і в радянських містах, особливо в Українській РСР. У Харкові, Києві, Сталіно, Дніпропетровську сотні тисяч людей щодня стояли в чергах по окраєць хліба… Чекання тривало цілий день, іноді два. Вагітні жінки та інваліди війни не мали права купувати без черги й мусили чекати разом з рештою, якщо хотіли дістати хоч якісь харчі… Вчорашні діти українських селян, разом з євреями, поляками й росіянами, які жили в усіх цих містах віддавна, мали хоч їжу, яка продавалася в магазинах. Їхні родичі в селі не мали геть нічого. Незвична ситуація. Зазвичай під час голоду містяни рятуються в селах, а не навпаки.
…Біля хлібної черги жебрали крихти голодні селяни. В одному місті п’ятнадцятирічна дівчина випросила місце в голові черги, і її до смерті забив продавець. Міські домогосподарки бачили, як сільські жінки помирають від голоду на тротуарах. Ідучи вранці в школу, учні бачили людей при смерті, а повертаючись післяобід з уроків – трупи. За словами одного комсомольця, селянські діти нагадували «живі скелети»… Лікарям і медсестрам було заборонено лікувати (чи годувати) голодних людей у лікарнях. Міліція ловила голодних дітей на вулицях і вивозила їх подалі від міста.
…В українських містах міліція затримувала по кількасот дітей на день; одного дня на початку 1933 року харківська міліція мала виконати квоту в дві тисячі осіб. Який день не візьми, в харківських бараках на смерть чекали до двадцяти тисяч дітей. Діти просили міліціонерів, щоб їм дозволили бодай померти на свіжому повітрі: «Дайте мені спокійно померти, я не хочу помирати в тісному бараку».
…Одного весняного ранку серед купи трупів на харківському ринку немовля смоктало груди матері, обличчя якої було мертвого сірого кольору. Перехожі бачили таке й раніше – не просто масу трупів, не просто мертву матір і живе немовля, а точнісінько таку саму сцену: крихітний рот, останні краплі молока, холодний сосок. Українці мали для цього назву. Вони казали: «Ось перші пуп’янки соціалістичної весни».
Боротьба за історичну правду триває
Ці сцени, красномовні навіть для звиклого до описань кривавих жахіть десь в Африці чи Азії американського читача, не є для Снайдера самоціллю. Він виходить на певні узагальнення та аналітичні висновки.
«…Масовий голод 1933 року став результатом першої сталінської п’ятирічки, яка тривала у 1928–1932 роках. У ці роки Сталін здобув усю повноту партійної влади, розпочав політику форсованої індустріалізації та колективізації й перетворився на суворого батька змученого населення країни. Він зробив із ринкової економіки планову, з селян – рабів, а Сибір і Казахстан перетворив на концентраційні табори.
…Селянину, особливо українському, навряд чи подобалося вважати себе гвинтиком великих історичних перетворень. Навіть якщо селянин розумів кінцеву мету радянської політики, що малоймовірно, він навряд чи її підтримував. Селянин не міг не опиратися політиці, спрямованій на те, щоб позбавити його землі та свободи.
…Побудова соціалізму, казав Сталін, нагадуватиме «приборкання океану». А у грудні 1929-го він оголосив, що «куркулів» слід «ліквідувати як клас»… Хто куркуль, а хто ні – на практиці вирішувала держава. Чекісти висилали заможних селян, які найбільше втратили від колективізації. У січні 1930 року політбюро доручило органам безпеки перевірити селянське населення цілого Радянського Союзу… Рядові члени партії нерідко давали рекомендації: «На засіданнях сільської ради, – казав один партієць, – ми визначали куркулів на свій розсуд».
…Масові депортації селян з метою покарання збіглися з масовим використанням примусової праці в радянській економіці. У 1931 році спецпоселення й табори об’єднали в одній системі – ГУЛАГ (Главное управление лагерей). ГУЛАГ формувався паралельно з колективізацією сільського господарства і залежав від неї. В систему ГУЛАГу увійшло 476 таборів, у яких відбували покарання 18 мільйонів осіб, із них 1,5-3 мільйони за час заслання померли. Вільні селяни перетворилися на рабську робочу силу, яку використовували при будівництві великих каналів, на шахтах і фабриках, які, за планом Сталіна, мали модернізувати Радянський Союз.
…В останні тижні 1932 року, коли не існувало жодної зовнішньої небезпеки, жодної загрози всередині країни, жодної причини, за винятком довести твердість свого правління, Сталін волів убити мільйони людей у радянській Україні… Сталін мовби хотів довести свою владу над українським селянством, а глибина людських страждань ніби приносила йому якесь задоволення… Не брак продовольства, а спосіб розподілу продовольства убив мільйони людей в радянській Україні, і саме Сталін вирішував, хто що отримує… Політика влади в Україні мала свої, і при тому смертоносні, особливості. Наприкінці 1932 – на початку 1933 року окремі важливі практики влада застосовувала лише – або переважно – в Україні.
…На початку 1933 року після партійних активістів, які збирали в Україні зерно, лишалася смертельна тиша. Село мало свою поліфонію звуків, м’якшу й повільнішу, ніж місто, але не менш передбачувану й стверджувальну для тих, хто там народився. Тепер Україна замовкла. Селяни вирізали свою худобу (або мусили віддати її державі), порізали курей, порізали котів і собак. Розлякали полюванням птахів. Як пощастить, то люди тікали, а найчастіше просто помирали або були занадто слабкі, щоб створювати шум.
Відрізані від уваги світу державою, яка контролювала газети і пересування іноземних журналістів, відрізані від офіційної допомоги і співчуття партійною лінією, яка прирівнювала голод до саботажу, відрізані від цілої економіки страшними злиднями і несправедливими планами, відрізані від решти країни суворими правилами і міліцейськими кордонами, люди, родини і цілі села помирали на самоті. Через два десятиліття політичний філософ Ханна Арендт писатиме про голод в Україні як важливий момент у творенні модерного «атомізованого» суспільства, відчуження всіх від усіх».
Звичайно, не все у книзі Тімоті Снайдера є ідеальним. Зокрема, він помітно занижує число жертв сталінського режиму у довоєнну добу. А в описанні дій українських націоналістів він вочевидь некритично користується польськими джерелами. Але загалом книга є серйозною і вдалою спробою донести до американського, і не тільки американського читача правду про трагічні сторінки історії ХХ століття, зокрема, про злочини більшовизму й особисто «кремлівського горця» (Мандельштам). Не випадково книга викликала цілу низку спроб її заперечити – мовляв, аморально порівнювати гітлеризм та сталінізм, Голокост та Голодомор; мовляв, Радянський Союз у міжвоєнний період був миролюбною державою, а Сталін був просто-таки змушений силою обставин підписати пакти з Гітлером…
Важко сказати, чи негативні рецензії на книгу Снайдера є спонтанними, а чи скоординованими з Кремля та Луб’янки діями «корисних ідіотів». Проте прикметним є те, що в Росії, де права на друк «Кривавих земель» купило одне з петербурзьких видавництв, книжка так досі й не з’явилася…
Загалом же і поява цього дослідження Тімоті Снайдера, й публікації його противників та прихильників, і все нові й нові праці західних інтелектуалів, присвячені різним вимірам радянського тоталітаризму засвідчують, що боротьба за правду історії, в тому числі й правду про Голодомор, триває.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Герберт Веллс та Ліон Фейхтвангер, Ромен Роллан та Бернард Шоу – вони, і далеко не тільки самі вони в розпал сталінського терору та організованого Кремлем штучного голоду розповідали світові про визначні успіхи народу, який першим прорвався у світле майбутнє і живе щасливо та заможно. А ще – про мудре керівництво з боку партії більшовиків та скромного й освіченого вусатого вождя, котрий прозирає прийдешнє на століття наперед і прагне якнайбільшого щастя всьому людству, всім народам, і задля цього готовий поширити радянський досвід на всю земну кулю…
Відтак правда про побудований на примусовій праці робітників та селян, на тотальному контролі за інтелігенцією, на крові й тортурах, брехні і подачках номенклатурі більшовицький режим дуже важко пробивала собі шлях у світі. Крім усього іншого, спрацьовували й захисні механізми психіки: цього не може бути, такі жахіття люди, та ще й натхненні високими ідеалами свободи і братерства, просто не можуть чинити. До речі, нацистам теж тривалий час вдавалося маскувати від світу свої злочини, хоча вони й були значно більш відвертими, ведучи мову про знищення цілих народів. А от про існування в теоретичному арсеналі більшовизму поняття «контрреволюційні нації» (Фрідріх Енгельс) газета «Правда» воліла зайвий раз не нагадувати. Тож чимало люду щиро вірило в більшовицький інтернаціоналізм.
Справжнє обличчя «ефективного менеджера» та його команди
Звичайно, і в 1920-30-і роки пробивалася правдива інформація про масові репресії в СРСР, про «розкуркулювання» (під прес якого міг потрапити кожен селянин, бо ж існувало поняття «підкуркульник», а ним міг бути й злиденний, але налаштований по-антирадянському наймит) та Голодомор. Значно більше правдивої інформації Захід отримав у повоєнний час – і не в останню чергу внаслідок того, що там опинилися сотні тисяч політичних емігрантів із Радянського Союзу та не менше число трударів-неповерненців, котрі були вивезені нацистами на примусові роботи до Німеччини, визволені військами західних держав, які не захотіли повертатися у сталінське рабство. Маніфестом тих українців, котрі залишилися на Заході, став памфлет Івана Багряного «Чому я не хочу повертатися до СРСР?». А американський дипломат Джордж Фрост Кеннан, котрий півтора десятиліття пропрацював в Радянському Союзі, 1947 року в журналі Foreign Affairs опублікував статтю «Витоки радянської поведінки», в якій розкрив політичну сутність російської комуністичної системи та її механізми владарювання. Крок за кроком західний світ відкривав для себе реальне обличчя радянської системи. Але навіть у 1980-і роки нерідко траплялися казуси, подібні до описаного знаним російським дисидентом Володимиром Буковським, коли його – вже коли він опинився у Західній Європі – «якась ліва сволота», за його виразом, публічно намагалася звинуватити у «зраді Батьківщини» й інших гріхах…
Не дивно, що таким історикам, як Роберт Конквест та Джеймс Мейс, котрі писали про сталінський терор, про жахіття Голодомору і геноцид українців, нерідко доводилося важко – значна частина університетського середовища не сприймала їхні дослідження, а авторів звинувачувала в ненауковості та політичній заангажованості. Втім, коли Радянський Союз розпався й архіви партії були хоча б частково та тимчасово відчинені, ситуація кардинально змінилася. Символом прощання західноєвропейських інтелектуалів зі своїми промосковськими симпатіями та марксистсько-ленінськими ілюзіями стала «Чорна книга комунізму» та книга доповнень до неї, де ціла низка впливових дослідників об’єктивно та безжально описує різні епізоди історії СРСР. Одна за одною почали з’являтися книжки, які описували й аналізували ті чи інші сторони радянського тоталітаризму, його політичні, економічні та соціально-психологічні механізми. І хоча в останнє десятиліття російська владна еліта відносила практику «підгодівлі» корисних їй західних інтелектуалів, котрим надаються ретельно підібрані документи із зачинених для всіх інших архівів задля того, щоби ці дослідники засвідчили «миролюбність» СРСР та «не надто значний» обсяг терору, докорінно змінити щось уже неможливо. Час працює проти апологетів «ефективного менеджера» Сталіна хоча б тому, що стає все більше й більше документів та досліджень, які засвідчують, крім усього іншого, ще й крайню неефективність більшовицького менеджменту.
Однією зі знакових книг останнього часу, що досліджує тоталітаризм як такий та порівнює на великому історичному матеріалі два тоталітарних режими – більшовицький та націоналі-соціалістичний – стала книга Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером та Сталіним» (вийшла друком у середині 2010 року, український переклад, опублікований видавництвом «Грані-Т», вийшов у світ наприкінці 2011 року). Не буду її переповідати – попри численні, на жаль, огріхи перекладу і відсутність наукового редактора цього перекладу, цю книжку варто читати. Адже вона дає широку панораму діяльності (власне, злодіянь) обох режимів, в тому числі й на українських теренах. І розпочинається книга Снайдера з описання Голодомору.
«…1933-й був роком голоду і в радянських містах, особливо в Українській РСР. У Харкові, Києві, Сталіно, Дніпропетровську сотні тисяч людей щодня стояли в чергах по окраєць хліба… Чекання тривало цілий день, іноді два. Вагітні жінки та інваліди війни не мали права купувати без черги й мусили чекати разом з рештою, якщо хотіли дістати хоч якісь харчі… Вчорашні діти українських селян, разом з євреями, поляками й росіянами, які жили в усіх цих містах віддавна, мали хоч їжу, яка продавалася в магазинах. Їхні родичі в селі не мали геть нічого. Незвична ситуація. Зазвичай під час голоду містяни рятуються в селах, а не навпаки.
…Біля хлібної черги жебрали крихти голодні селяни. В одному місті п’ятнадцятирічна дівчина випросила місце в голові черги, і її до смерті забив продавець. Міські домогосподарки бачили, як сільські жінки помирають від голоду на тротуарах. Ідучи вранці в школу, учні бачили людей при смерті, а повертаючись післяобід з уроків – трупи. За словами одного комсомольця, селянські діти нагадували «живі скелети»… Лікарям і медсестрам було заборонено лікувати (чи годувати) голодних людей у лікарнях. Міліція ловила голодних дітей на вулицях і вивозила їх подалі від міста.
…В українських містах міліція затримувала по кількасот дітей на день; одного дня на початку 1933 року харківська міліція мала виконати квоту в дві тисячі осіб. Який день не візьми, в харківських бараках на смерть чекали до двадцяти тисяч дітей. Діти просили міліціонерів, щоб їм дозволили бодай померти на свіжому повітрі: «Дайте мені спокійно померти, я не хочу помирати в тісному бараку».
…Одного весняного ранку серед купи трупів на харківському ринку немовля смоктало груди матері, обличчя якої було мертвого сірого кольору. Перехожі бачили таке й раніше – не просто масу трупів, не просто мертву матір і живе немовля, а точнісінько таку саму сцену: крихітний рот, останні краплі молока, холодний сосок. Українці мали для цього назву. Вони казали: «Ось перші пуп’янки соціалістичної весни».
Боротьба за історичну правду триває
Ці сцени, красномовні навіть для звиклого до описань кривавих жахіть десь в Африці чи Азії американського читача, не є для Снайдера самоціллю. Він виходить на певні узагальнення та аналітичні висновки.
«…Масовий голод 1933 року став результатом першої сталінської п’ятирічки, яка тривала у 1928–1932 роках. У ці роки Сталін здобув усю повноту партійної влади, розпочав політику форсованої індустріалізації та колективізації й перетворився на суворого батька змученого населення країни. Він зробив із ринкової економіки планову, з селян – рабів, а Сибір і Казахстан перетворив на концентраційні табори.
…Селянину, особливо українському, навряд чи подобалося вважати себе гвинтиком великих історичних перетворень. Навіть якщо селянин розумів кінцеву мету радянської політики, що малоймовірно, він навряд чи її підтримував. Селянин не міг не опиратися політиці, спрямованій на те, щоб позбавити його землі та свободи.
…Побудова соціалізму, казав Сталін, нагадуватиме «приборкання океану». А у грудні 1929-го він оголосив, що «куркулів» слід «ліквідувати як клас»… Хто куркуль, а хто ні – на практиці вирішувала держава. Чекісти висилали заможних селян, які найбільше втратили від колективізації. У січні 1930 року політбюро доручило органам безпеки перевірити селянське населення цілого Радянського Союзу… Рядові члени партії нерідко давали рекомендації: «На засіданнях сільської ради, – казав один партієць, – ми визначали куркулів на свій розсуд».
…Масові депортації селян з метою покарання збіглися з масовим використанням примусової праці в радянській економіці. У 1931 році спецпоселення й табори об’єднали в одній системі – ГУЛАГ (Главное управление лагерей). ГУЛАГ формувався паралельно з колективізацією сільського господарства і залежав від неї. В систему ГУЛАГу увійшло 476 таборів, у яких відбували покарання 18 мільйонів осіб, із них 1,5-3 мільйони за час заслання померли. Вільні селяни перетворилися на рабську робочу силу, яку використовували при будівництві великих каналів, на шахтах і фабриках, які, за планом Сталіна, мали модернізувати Радянський Союз.
…В останні тижні 1932 року, коли не існувало жодної зовнішньої небезпеки, жодної загрози всередині країни, жодної причини, за винятком довести твердість свого правління, Сталін волів убити мільйони людей у радянській Україні… Сталін мовби хотів довести свою владу над українським селянством, а глибина людських страждань ніби приносила йому якесь задоволення… Не брак продовольства, а спосіб розподілу продовольства убив мільйони людей в радянській Україні, і саме Сталін вирішував, хто що отримує… Політика влади в Україні мала свої, і при тому смертоносні, особливості. Наприкінці 1932 – на початку 1933 року окремі важливі практики влада застосовувала лише – або переважно – в Україні.
…На початку 1933 року після партійних активістів, які збирали в Україні зерно, лишалася смертельна тиша. Село мало свою поліфонію звуків, м’якшу й повільнішу, ніж місто, але не менш передбачувану й стверджувальну для тих, хто там народився. Тепер Україна замовкла. Селяни вирізали свою худобу (або мусили віддати її державі), порізали курей, порізали котів і собак. Розлякали полюванням птахів. Як пощастить, то люди тікали, а найчастіше просто помирали або були занадто слабкі, щоб створювати шум.
Відрізані від уваги світу державою, яка контролювала газети і пересування іноземних журналістів, відрізані від офіційної допомоги і співчуття партійною лінією, яка прирівнювала голод до саботажу, відрізані від цілої економіки страшними злиднями і несправедливими планами, відрізані від решти країни суворими правилами і міліцейськими кордонами, люди, родини і цілі села помирали на самоті. Через два десятиліття політичний філософ Ханна Арендт писатиме про голод в Україні як важливий момент у творенні модерного «атомізованого» суспільства, відчуження всіх від усіх».
Звичайно, не все у книзі Тімоті Снайдера є ідеальним. Зокрема, він помітно занижує число жертв сталінського режиму у довоєнну добу. А в описанні дій українських націоналістів він вочевидь некритично користується польськими джерелами. Але загалом книга є серйозною і вдалою спробою донести до американського, і не тільки американського читача правду про трагічні сторінки історії ХХ століття, зокрема, про злочини більшовизму й особисто «кремлівського горця» (Мандельштам). Не випадково книга викликала цілу низку спроб її заперечити – мовляв, аморально порівнювати гітлеризм та сталінізм, Голокост та Голодомор; мовляв, Радянський Союз у міжвоєнний період був миролюбною державою, а Сталін був просто-таки змушений силою обставин підписати пакти з Гітлером…
Важко сказати, чи негативні рецензії на книгу Снайдера є спонтанними, а чи скоординованими з Кремля та Луб’янки діями «корисних ідіотів». Проте прикметним є те, що в Росії, де права на друк «Кривавих земель» купило одне з петербурзьких видавництв, книжка так досі й не з’явилася…
Загалом же і поява цього дослідження Тімоті Снайдера, й публікації його противників та прихильників, і все нові й нові праці західних інтелектуалів, присвячені різним вимірам радянського тоталітаризму засвідчують, що боротьба за правду історії, в тому числі й правду про Голодомор, триває.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
