Київ – Футболісти, тренери і мова – таке формулювання теми, на перший погляд, може здатися штучним. Але це далеко не так, особливо, якщо порівняти, як вирішуються ці питання в різних країнах.
Русифікаційний коток в Радянському Союзі працював без утоми. Не був винятком і футбол. Проте в різних українських командах, в тому числі і в київському «Динамо», грали чимало футболістів, які в житті і на полі (особливо в 60-х роках XX століття), розмовляли, хай і не літературною мовою, але українською. В ті роки, коли «Динамо» почало успішно долати гегемонію московських клубів і негласні вказівки чиновників не допускати команду зі столиці Української РСР до чемпіонства, київський клуб став одним зі символів боротьби за державний суверенітет України. Мелодія популярної тоді пісні «Черемшина» зі зміненими словами буда використана для хвалебного гімну «Динамо», причому «ходили» різні варіанти слів. Я пригадую, наприклад, такі рядки з приспіву: «Бібу і Мунтяна, Сабо й Поркуяна Знає вся земля».
Київське «Динамо» не було винятком. Наприклад, футбольний клуб «Барселона» з однойменного міста в автономній частині Іспанії Каталонії вважають символом боротьби за незалежність цієї провінції. Інший футбольний клуб «Атлетик» із Більбао (автономної області Іспанії Країни Басків), який «прогримів» в Європі минулого сезону, робить ставку лише на футболістів баскійського походження. І незважаючи на це, разом із «Реалом» і «Барселоною» «Атлетик» належить до трьох команд, які ще жодного разу не вибували з вищої ліги іспанського чемпіонату.
Футбольна глобалізація
За радянських часів футболістів-легіонерів (як і тренерів-легіонерів) на територіях, підконтрольних Кремлю, не було. Всі футболісти були винятково «любителями», які іноді творили дива вправності і перемагали професіоналів з-поза «залізної завіси». Часи змінилися, «завіса» заіржавіла і завалилася. І тоді до нас прийшла футбольна глобалізація, а з нею – легіонери.
На той момент радянський русифікаційний коток перетворився, як би це парадоксально не звучало, в український русифікаційний коток. Але якщо трохи глибше «копнути», придивитися, хто є власником футбольних клубів і заправляє українським футболом, парадоксу немає. «Наші футбольні олігархи, – зазначає публіцист Олександр Крамаренко, – не просто байдужі до українців, вони щиро ненавидять їх і пильнують, аби наше національне відродження ніколи не відбулося».
Олігархи не вагалися, яку мову «забивати» в контракт легіонерів – російську. З огляду на те, що перші купівлі іноземних гравців були здійснені київським, донецьким і дніпропетровським клубами, такі умови контрактів прописували в командах Суркіса, Ахметова і Коломойського. А тепер і в інших (може, за винятком львівських «Карпат», але про це не маю достовірної інформації). Наприклад, україномовний тренер одеського «Чорноморця» Роман Григорчук каже, «що до всіх легіонерів у нас є вимога – вони повинні швидко вивчити російську». Такими є умови і в команді Ярославського харківському «Металісті», хоча ще один україномовний тренер Мирон Маркевич неодноразово публічно висловлювався на користь української мови, щоправда стосовно гравців збірної України.
Подібного дикунства в більшості європейських країн немає. Як правило, там футболісти (і тренери) знають щонайменше дві мови. Але є і вражаючі приклади. Один із найкращих футболістів світу 70-х років минулого століття голландець Йоган Кройф, якого радянські футбольні коментатори називали чомусь Йоханом Круїфом, опинившись у «Барселоні», змушений був вивчити каталонську мову. Пізніше, ставши тренером цього клубу, він привів його на початку 1990-х років до численних успіхів. Згодом за «Барселону» виступав і його син Йорді, який навіть два сезони провів в Україні в складі донецького «Металурга». Цікаво, що син був «заграний» у невизнану УЄФА та ФІФА збірну Каталонії, а його батько був тренером цієї збірної. Без каталонської мови це було б неможливо.
Французький геополітолог Паскаль Боніфас, автор книжки «Футбол і глобалізація», який цього року побував у Києві, зазначив, що приклад Кройфів унікальний, бо вони, фактично, інтегрувалися в каталонське суспільство. Але ігнорувати мову країни у французьких клубах не прийнято.
До цього додаймо тренерів-легіонерів, жоден з яких досі не заговорив українською. Це має не лише мовно-культурно-політичний вимір, але й суто економічний. Деякі українські тренери жаліються, покликаючись на досвід інших країн: «Ось у донецькому «Металурзi» встигли попрацювати 15 іноземців! Та чомусь ми не бачимо наших представників нi в Сербії, нi в Румунії, нi в Хорватії... Я вже не кажу про Західну Європу. Ці країни неохоче пускають на свій ринок праці iноземцiв. Їхній аргумент – чужоземці не знають мови. Та хіба Луческу чи Рамос вивчили нашу мову?!» – риторично запитує В’ячеслав Грозний, якого можна визнати україномовним тренером частково.
Мабуть, сигнал дійшов таки до тренера «Дніпра» Хуанде Рамоса і він нібито почав вивчати українську мову. Якщо він у цьому досягне успіхів, то буде створено прецедент, коли головний тренер-іноземець користуватиметься українською, а власник клубу-громадянин України (може, й інших держав?) Коломойський її ігноруватиме. Ну, а тренер «Шахтаря», той навіть не напружується, щоб про таке говорити в інтерв’ю, а свої прес-конференції проводить по-румунськи.
Хамство без берегів
Форвард київського «Динамо» і збірної України, натуралізований білорус Артем Мілевський відзначився кількома відверто хамськими інтерв’ю. В одному він сказав, що «йому заважає тотальна українізація», в іншому – що він не може сприймати фільми українською мовою, тому що це смішно, і не знає, «як можна дивитися серйозні фільми на ній». При цьому він зізнався, що добре розмовляє англійською, бо вчився в спеціалізованому класі.
Друг Мілевського, теж гравець збірної і київського «Динамо» (а тепер – «Дніпра») Олександр Алієв теж дозволив собі висловитися на тему фільмів: «…у нас там ввели таке правило, що фільми можна дивитися тільки українською мовою. Але це просто неможливо! Уявляєте, переклад українською!». А цього року відмовився відповідати на запитання українською мовою.
Не меншою «вихованістю» відзначався і ще один гравець збірної України Андрій Воронін, який, працюючи в Німеччині й Англії, вивчив і німецьку, й англійську. Він також, бідний, перестав ходити в кінотеатри в Україні, а на запитання, поставлене українською, сказав таке, що ні в Німеччині, ні в Англії, та в жодній країні, хіба що за винятком рідної країни Мілевського Білорусі, не дозволив би собі: «Ти можеш ко мнє обращаться на русском язикє… зачєм мнє нужен ваш украінскій, я в Одєссє роділся і нікто там украінского даже нє слишал».
Для порівняння. Нещодавно за подібні заяви про непотрібність латиської мови було піддано остракізмові гравця німецького «Гамбурга» Артема Руднєва, а Центр державної мови завів адміністративну справу на головного тренера збірної Латвії Олександар Старкова за те, що той розмовляв з журналістами російською під час прес-конференції перед матчем Латвія-Ліхтенштейн.
Відвертої зневаги до української мови не доводилося чути від гравців донецького «Шахтаря». Кілька з них свої інтерв’ю нерідко дають українською мовою. А от у славному місті Києві, у ще славнішій команді «Динамо» браття Суркіси постаралися на славу і зачистили сліди української мови – мабуть, на жаль для них, не повністю. Як розповів захисник «Динамо» і збірної України Тарас Михалик, «українську в «Динамо» знають лише Олег Лужний, один лікар, один масажист та я». Навіть офіційний відеопортал підтримується лише російською мовою.
На закінчення
У листопаді 1997 року збірна України грала матч відповідь плей-оф у Києві проти збірної Хорватії. Хорватські вболівальники вивісили величезний плакат із написом-зверненням до своїх футболістів: «U boj, u boj za narod swoj!». Україна тоді поступилася Хорватії, а збірна цієї невеликої країни наступного року у Франції стала бронзовим призером чемпіонату світу.
А за який народ б’ються ті гравці національної збірної України, які відверто демонструють своє хамство і свою дурість? Чи може збірна, де грають футболісти, які не одержали адекватного виховання і яким бракує самоповаги, досягати вершин?
Тарас Марусик – голова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Русифікаційний коток в Радянському Союзі працював без утоми. Не був винятком і футбол. Проте в різних українських командах, в тому числі і в київському «Динамо», грали чимало футболістів, які в житті і на полі (особливо в 60-х роках XX століття), розмовляли, хай і не літературною мовою, але українською. В ті роки, коли «Динамо» почало успішно долати гегемонію московських клубів і негласні вказівки чиновників не допускати команду зі столиці Української РСР до чемпіонства, київський клуб став одним зі символів боротьби за державний суверенітет України. Мелодія популярної тоді пісні «Черемшина» зі зміненими словами буда використана для хвалебного гімну «Динамо», причому «ходили» різні варіанти слів. Я пригадую, наприклад, такі рядки з приспіву: «Бібу і Мунтяна, Сабо й Поркуяна Знає вся земля».
Київське «Динамо» не було винятком. Наприклад, футбольний клуб «Барселона» з однойменного міста в автономній частині Іспанії Каталонії вважають символом боротьби за незалежність цієї провінції. Інший футбольний клуб «Атлетик» із Більбао (автономної області Іспанії Країни Басків), який «прогримів» в Європі минулого сезону, робить ставку лише на футболістів баскійського походження. І незважаючи на це, разом із «Реалом» і «Барселоною» «Атлетик» належить до трьох команд, які ще жодного разу не вибували з вищої ліги іспанського чемпіонату.
Футбольна глобалізація
За радянських часів футболістів-легіонерів (як і тренерів-легіонерів) на територіях, підконтрольних Кремлю, не було. Всі футболісти були винятково «любителями», які іноді творили дива вправності і перемагали професіоналів з-поза «залізної завіси». Часи змінилися, «завіса» заіржавіла і завалилася. І тоді до нас прийшла футбольна глобалізація, а з нею – легіонери.
На той момент радянський русифікаційний коток перетворився, як би це парадоксально не звучало, в український русифікаційний коток. Але якщо трохи глибше «копнути», придивитися, хто є власником футбольних клубів і заправляє українським футболом, парадоксу немає. «Наші футбольні олігархи, – зазначає публіцист Олександр Крамаренко, – не просто байдужі до українців, вони щиро ненавидять їх і пильнують, аби наше національне відродження ніколи не відбулося».
Олігархи не вагалися, яку мову «забивати» в контракт легіонерів – російську. З огляду на те, що перші купівлі іноземних гравців були здійснені київським, донецьким і дніпропетровським клубами, такі умови контрактів прописували в командах Суркіса, Ахметова і Коломойського. А тепер і в інших (може, за винятком львівських «Карпат», але про це не маю достовірної інформації). Наприклад, україномовний тренер одеського «Чорноморця» Роман Григорчук каже, «що до всіх легіонерів у нас є вимога – вони повинні швидко вивчити російську». Такими є умови і в команді Ярославського харківському «Металісті», хоча ще один україномовний тренер Мирон Маркевич неодноразово публічно висловлювався на користь української мови, щоправда стосовно гравців збірної України.
Подібного дикунства в більшості європейських країн немає. Як правило, там футболісти (і тренери) знають щонайменше дві мови. Але є і вражаючі приклади. Один із найкращих футболістів світу 70-х років минулого століття голландець Йоган Кройф, якого радянські футбольні коментатори називали чомусь Йоханом Круїфом, опинившись у «Барселоні», змушений був вивчити каталонську мову. Пізніше, ставши тренером цього клубу, він привів його на початку 1990-х років до численних успіхів. Згодом за «Барселону» виступав і його син Йорді, який навіть два сезони провів в Україні в складі донецького «Металурга». Цікаво, що син був «заграний» у невизнану УЄФА та ФІФА збірну Каталонії, а його батько був тренером цієї збірної. Без каталонської мови це було б неможливо.
Французький геополітолог Паскаль Боніфас, автор книжки «Футбол і глобалізація», який цього року побував у Києві, зазначив, що приклад Кройфів унікальний, бо вони, фактично, інтегрувалися в каталонське суспільство. Але ігнорувати мову країни у французьких клубах не прийнято.
До цього додаймо тренерів-легіонерів, жоден з яких досі не заговорив українською. Це має не лише мовно-культурно-політичний вимір, але й суто економічний. Деякі українські тренери жаліються, покликаючись на досвід інших країн: «Ось у донецькому «Металурзi» встигли попрацювати 15 іноземців! Та чомусь ми не бачимо наших представників нi в Сербії, нi в Румунії, нi в Хорватії... Я вже не кажу про Західну Європу. Ці країни неохоче пускають на свій ринок праці iноземцiв. Їхній аргумент – чужоземці не знають мови. Та хіба Луческу чи Рамос вивчили нашу мову?!» – риторично запитує В’ячеслав Грозний, якого можна визнати україномовним тренером частково.
Мабуть, сигнал дійшов таки до тренера «Дніпра» Хуанде Рамоса і він нібито почав вивчати українську мову. Якщо він у цьому досягне успіхів, то буде створено прецедент, коли головний тренер-іноземець користуватиметься українською, а власник клубу-громадянин України (може, й інших держав?) Коломойський її ігноруватиме. Ну, а тренер «Шахтаря», той навіть не напружується, щоб про таке говорити в інтерв’ю, а свої прес-конференції проводить по-румунськи.
Хамство без берегів
Форвард київського «Динамо» і збірної України, натуралізований білорус Артем Мілевський відзначився кількома відверто хамськими інтерв’ю. В одному він сказав, що «йому заважає тотальна українізація», в іншому – що він не може сприймати фільми українською мовою, тому що це смішно, і не знає, «як можна дивитися серйозні фільми на ній». При цьому він зізнався, що добре розмовляє англійською, бо вчився в спеціалізованому класі.
Друг Мілевського, теж гравець збірної і київського «Динамо» (а тепер – «Дніпра») Олександр Алієв теж дозволив собі висловитися на тему фільмів: «…у нас там ввели таке правило, що фільми можна дивитися тільки українською мовою. Але це просто неможливо! Уявляєте, переклад українською!». А цього року відмовився відповідати на запитання українською мовою.
Не меншою «вихованістю» відзначався і ще один гравець збірної України Андрій Воронін, який, працюючи в Німеччині й Англії, вивчив і німецьку, й англійську. Він також, бідний, перестав ходити в кінотеатри в Україні, а на запитання, поставлене українською, сказав таке, що ні в Німеччині, ні в Англії, та в жодній країні, хіба що за винятком рідної країни Мілевського Білорусі, не дозволив би собі: «Ти можеш ко мнє обращаться на русском язикє… зачєм мнє нужен ваш украінскій, я в Одєссє роділся і нікто там украінского даже нє слишал».
Для порівняння. Нещодавно за подібні заяви про непотрібність латиської мови було піддано остракізмові гравця німецького «Гамбурга» Артема Руднєва, а Центр державної мови завів адміністративну справу на головного тренера збірної Латвії Олександар Старкова за те, що той розмовляв з журналістами російською під час прес-конференції перед матчем Латвія-Ліхтенштейн.
Відвертої зневаги до української мови не доводилося чути від гравців донецького «Шахтаря». Кілька з них свої інтерв’ю нерідко дають українською мовою. А от у славному місті Києві, у ще славнішій команді «Динамо» браття Суркіси постаралися на славу і зачистили сліди української мови – мабуть, на жаль для них, не повністю. Як розповів захисник «Динамо» і збірної України Тарас Михалик, «українську в «Динамо» знають лише Олег Лужний, один лікар, один масажист та я». Навіть офіційний відеопортал підтримується лише російською мовою.
На закінчення
У листопаді 1997 року збірна України грала матч відповідь плей-оф у Києві проти збірної Хорватії. Хорватські вболівальники вивісили величезний плакат із написом-зверненням до своїх футболістів: «U boj, u boj za narod swoj!». Україна тоді поступилася Хорватії, а збірна цієї невеликої країни наступного року у Франції стала бронзовим призером чемпіонату світу.
А за який народ б’ються ті гравці національної збірної України, які відверто демонструють своє хамство і свою дурість? Чи може збірна, де грають футболісти, які не одержали адекватного виховання і яким бракує самоповаги, досягати вершин?
Тарас Марусик – голова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
