Нещодавні парламентські вибори стали ще й серйозною перевіркою ресурсів міцності режиму «януковичів». І, як вони наочно показали, до адміністративного та інформаційного ресурсу був підключений і ресурс страху. Українці бояться свавілля влади, особливо на периферії. Що вповні використали донецькі пришельці з минулого.
Навіть ті, хто зовсім не мав ілюзій щодо «демократичності» подібних виборів, змушені визнати, що вибори 2012 року стали найбруднішими за увесь період відродження української державності. І якщо все так і далі буде продовжуватись за сценаріями, написаними на Банковій, то вже зовсім скоро можна буде говорити про те, що «розвинений «януковичизм» почав повсюдно перемагати в Україні. За таких підходів, якщо «донецькі» навіть матимуть і 2% підтримки населення України, вони все одно дуже легко формуватимуть парламентську більшість.
Необхідно визнати, що у цього режиму потужний імунітет від демократії, котрий допомагає йому з неймовірною легкістю і спритністю видавати чорне за біле, намагаючись пояснити всьому світові, що все те, що коїться сьогодні в Україні – це не що інше, як унікальні особливості української демократії. Ця «демократія страху» побудована на тому, що людина для того, аби її не чіпала влада, часто мусить погоджуватись на все і мовчати. Мовчати, сподіваючись на те, що саме її цього разу пронесе.
На жаль, набутий вірус страху, котрий вживили у свідомість частини українців ще з часів Голодомору, колективізації, сталінщини і брежнєвщини, ніяк не дає можливості Україні скинути повністю з себе удавку тоталітаризму.
Вживлений синдром вірусу страху
Синдром набутого вірусу страху у частини українців передається спадково із покоління до покоління, і позбутися його, як показав 21 рік існування незалежної України, дуже непросто. Антиселекція українського суспільства, котра розпочалася після захоплення України російськими «визволителями» у 1654 році і яка успішно продовжувалася в часи СРСР, Голодомор і його наслідки внесли патологічні зміни в центральну нервову систему самоідентифікації української нації.
На генетичному рівні для українців влада – це те, чого необхідно боятися. Бо все одно вона тебе змусить підкоритися, але ти від цього понесеш великі втрати. Постдемократичний період, котрий триває в Україні від лютого 2010 року, лише підтвердив той факт, що за два десятиліття українцям так і не вдалося повністю вилікуватися від синдрому страху. А без цього в жодному разі неможливо говорити про закріплення на українських теренах хоча б зачатків громадянського суспільства.
Феодальна монархія, яку вибудував за час свого правління Янукович, від самого початку була побудована на страхові, який став домінуючою силою для підкорення українського народу донецьким окупаційним режимом. Та «януковичі» не врахували того фактору, що в надзвичайних, особливих ситуаціях (а нині саме такою є поточна політична ситуація в Україні) нація потроху починає виробляти «адреналін спротиву», який здатен мобілізувати захисні реакції українського народу, котрого силою було загнано в олігархічне ярмо.
Свого часу ще Ніколо Макіавеллі виявив два головні мотиви поведінки людей – любов і страх. Той, кого бояться, здатний керувати так само легко, як і той, кого люблять. Очевидно, що олігархічний режим «януковичів», який вже і так обідрав українців як липку (але якому цього ще мало), немає за що любити. Тому залишається лише ресурс страху як головний чинник стримування спротиву української нації.
Щоб зрозуміти причини страху частини українців, необхідно спробувати зрозуміти саму природу нинішньої влади, яка, незважаючи на те, що цей режим вибудований з уламків і матеріалу старої комуністичної системи, має іншу композицію своїх інститутів. А головне, що і їхні функції стали іншими.
Багато інституціональних структур (суд, прокуратура, армія, МВС) від радянських часів збереглися майже у недоторканому вигляді, проте контекст їхнього функціонування став іншим. «Януковичизм» – явище, котре ще до ладу не описане в політичній науці. Бо новими є, насамперед, технології влади (масового управління) і системи легітимації панування (підстав для її авторитету).
«Українці мають боятися нас»
«Донецька» влада – це рідкісний феномен людей із периферійним мисленням часів СРСР, гіпертрофованими особистими амбіціями її лідерів і нестримним бажанням привласнити собі усі наявні матеріальні ресурси, котрі є на сьогодні в Україні.
Це напівтоталітарний режим (повністю тоталітарним він може ще стати за декілька років), за якого відбувається швидке зрощення апарату Партії регіонів із державними органами управління. Причому функції партійного апарату зводяться не лише до забезпечення інсценувань масової підтримки влади. Ця партія намагається проникнути в усі структури суспільства, заповнити собою всі управлінські ніші і повністю підпорядкувати своєму контролеві і впливу життя пересічних українців.
Вже тепер Партія регіонів відкрито формує свій кадровий резерв (як колись КПРС) і розставляє на місцях своїх людей, яких контролює, направляє і кар’єрним зростанням яких опікується.
«Януковичі» нібито і не мають мобілізаційної ідеології побудови «нового світу» і формування «нової людини» і не в змозі запропонувати які-небудь значущі для народних мас політичні орієнтири або цілі розвитку суспільства (крім обіцянок зберегти «стабільність» і себе при владі), але їхня головна ціль, про яку, звісно, не говориться відкрито, – якнайшвидше вичистити усе українське з України.
Для цієї цілі і використовуються загрози, котрі пов’язані з ресурсами примусу. До них належать: страх за своє життя, боязнь насильства, загроза звільнення з роботи в разі нелояльності до режиму чи втрата власності.
«Українці мають боятися нас» – саме цим не задекларованим публічно лозунгом послуговується «донецький» клан після захоплення влади над Україною. Після геноцидної селекції, проведеної в часи СРСР, плодами якої і користуються нині «януковичі», цей режим ставиться до українців як до біомаси – у якої вже відібрано усі ресурси і яку ще залишилося позбавити своєї мови і історії.
Неприкриті фальшування на парламентських виборах довели, що теперішня влада ставиться до українців не як до населення, а як до підвладних їй людських ресурсів, котрі опинилися на «їхній» території. Владу захопили брехливі неуки, користолюбці і пристосуванці всіх мастей, котрі, присмоктавшись намертво кожен до своєї годівниці, ніколи не будуть здатні добровільно відмовитися від такого привільного життя.
Можна сказати, що головна причина сьогоднішнього безмежів’я регіоналів у тому, що не були покарані фальсифікатори виборів 2004 року. А, як відомо з історії – непокаране зло обертається подвійним злом. Хоча шулери, наперсточники і підрахуї, які дорвалися до влади в Україні, по-іншому діяти і не можуть.
Свободу неможливо отримати з рук окупантів
Як показали жовтневі вибори, на яких меншість чомусь знову «впевнено» перемогла більшість, основним політичним ресурсом знову стали примус, насильство та страх. І у подальшому подібні «демократичні» підходи можуть мати руйнівні наслідки для України. Оскільки реалізація повноважень влади здійснюватиметься всупереч інтересам індивідів і суспільства в цілому. А цілісність суспільства буде підтримуватися за допомогою прямого придушення інтересів однієї групи (керованих українців) іншою групою (керуючих «донецьких»).
Втім, «януковичі» будуть знущатися над українським народом доти, поки українці будуть їм дозволяти це робити.. Тому головний і вирішальний результат парламентських виборів-2012 – це перелом у настрої народу. Від байдужого песимізму, мовляв, нічого змінити не можливо, бо від нас нічого не залежить, до відкритого неприйняття свавілля влади.
Українці мусять вставати з колін і будити інших. Адже протистояння народу владним структурам, котрі силовими методами фальсифікують вибори, показали, що Україна не має наміру більше мовчати. Необхідно назавжди позбутися страху перед владою окупантів, котра знищує майбутнє української держави. І це основне завдання для тих, хто хоче бачити свою країну демократичною, заможньою і квітучою державою, котра вже зробила свій остаточний проєвропейський вибір.
У цілому ж вибори показали, що влада не має підтримки в народі. Навіть в Донбасі вони втрачають виборця. Домалювали, докупили, залякали – це і є по суті увесь їхній чистий ресурс. Проте найголовніше, що вибори продемонстрували уразливість «донецької» влади, її вже не так бояться, як до виборів. Маятник таки хитнувся в інший бік.
Проте режим «януковичів», як і КПРС – це колективна влада. А сам Янукович швидше за все виконує функцію відволікального маневру. Та й хто коли взагалі чув про нього до 1995 року? Він сплив у часи раннього Кучми і в подальшому мав слугувати найгіршою противагою при просуванні Леоніда Даниловича на третій президентський термін. Однак тоді Кучмі усе зіпсував Майдан-2004.
У 2004 році здавалося, що українці вже остаточно перестали боятися. Але, мабуть, необхідне було ще «щеплення» режимом регіоналів, аби український народ нарешті зміг зрозуміти, що ніхто за нього не здатен розчистити йому шлях до демократії і Європи. Бо свободу неможливо отримати з рук окупантів.
Українцям необхідно якомога швидше позбутися вірусу страху, набутого за довгі століття іноземної окупації. Адже без цього ніяк не вдасться об’єднати українське суспільство навколо ідеї самоідентифікації української нації. А українська національна ідентичність – це саме те, що здатне об’єднати в одне ціле штучно політично розділене українське населення по обидва береги Дніпра.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Навіть ті, хто зовсім не мав ілюзій щодо «демократичності» подібних виборів, змушені визнати, що вибори 2012 року стали найбруднішими за увесь період відродження української державності. І якщо все так і далі буде продовжуватись за сценаріями, написаними на Банковій, то вже зовсім скоро можна буде говорити про те, що «розвинений «януковичизм» почав повсюдно перемагати в Україні. За таких підходів, якщо «донецькі» навіть матимуть і 2% підтримки населення України, вони все одно дуже легко формуватимуть парламентську більшість.
Необхідно визнати, що у цього режиму потужний імунітет від демократії, котрий допомагає йому з неймовірною легкістю і спритністю видавати чорне за біле, намагаючись пояснити всьому світові, що все те, що коїться сьогодні в Україні – це не що інше, як унікальні особливості української демократії. Ця «демократія страху» побудована на тому, що людина для того, аби її не чіпала влада, часто мусить погоджуватись на все і мовчати. Мовчати, сподіваючись на те, що саме її цього разу пронесе.
На жаль, набутий вірус страху, котрий вживили у свідомість частини українців ще з часів Голодомору, колективізації, сталінщини і брежнєвщини, ніяк не дає можливості Україні скинути повністю з себе удавку тоталітаризму.
Вживлений синдром вірусу страху
Синдром набутого вірусу страху у частини українців передається спадково із покоління до покоління, і позбутися його, як показав 21 рік існування незалежної України, дуже непросто. Антиселекція українського суспільства, котра розпочалася після захоплення України російськими «визволителями» у 1654 році і яка успішно продовжувалася в часи СРСР, Голодомор і його наслідки внесли патологічні зміни в центральну нервову систему самоідентифікації української нації.
На генетичному рівні для українців влада – це те, чого необхідно боятися. Бо все одно вона тебе змусить підкоритися, але ти від цього понесеш великі втрати. Постдемократичний період, котрий триває в Україні від лютого 2010 року, лише підтвердив той факт, що за два десятиліття українцям так і не вдалося повністю вилікуватися від синдрому страху. А без цього в жодному разі неможливо говорити про закріплення на українських теренах хоча б зачатків громадянського суспільства.
Феодальна монархія, яку вибудував за час свого правління Янукович, від самого початку була побудована на страхові, який став домінуючою силою для підкорення українського народу донецьким окупаційним режимом. Та «януковичі» не врахували того фактору, що в надзвичайних, особливих ситуаціях (а нині саме такою є поточна політична ситуація в Україні) нація потроху починає виробляти «адреналін спротиву», який здатен мобілізувати захисні реакції українського народу, котрого силою було загнано в олігархічне ярмо.
Свого часу ще Ніколо Макіавеллі виявив два головні мотиви поведінки людей – любов і страх. Той, кого бояться, здатний керувати так само легко, як і той, кого люблять. Очевидно, що олігархічний режим «януковичів», який вже і так обідрав українців як липку (але якому цього ще мало), немає за що любити. Тому залишається лише ресурс страху як головний чинник стримування спротиву української нації.
Щоб зрозуміти причини страху частини українців, необхідно спробувати зрозуміти саму природу нинішньої влади, яка, незважаючи на те, що цей режим вибудований з уламків і матеріалу старої комуністичної системи, має іншу композицію своїх інститутів. А головне, що і їхні функції стали іншими.
Багато інституціональних структур (суд, прокуратура, армія, МВС) від радянських часів збереглися майже у недоторканому вигляді, проте контекст їхнього функціонування став іншим. «Януковичизм» – явище, котре ще до ладу не описане в політичній науці. Бо новими є, насамперед, технології влади (масового управління) і системи легітимації панування (підстав для її авторитету).
«Українці мають боятися нас»
«Донецька» влада – це рідкісний феномен людей із периферійним мисленням часів СРСР, гіпертрофованими особистими амбіціями її лідерів і нестримним бажанням привласнити собі усі наявні матеріальні ресурси, котрі є на сьогодні в Україні.
Це напівтоталітарний режим (повністю тоталітарним він може ще стати за декілька років), за якого відбувається швидке зрощення апарату Партії регіонів із державними органами управління. Причому функції партійного апарату зводяться не лише до забезпечення інсценувань масової підтримки влади. Ця партія намагається проникнути в усі структури суспільства, заповнити собою всі управлінські ніші і повністю підпорядкувати своєму контролеві і впливу життя пересічних українців.
Вже тепер Партія регіонів відкрито формує свій кадровий резерв (як колись КПРС) і розставляє на місцях своїх людей, яких контролює, направляє і кар’єрним зростанням яких опікується.
«Януковичі» нібито і не мають мобілізаційної ідеології побудови «нового світу» і формування «нової людини» і не в змозі запропонувати які-небудь значущі для народних мас політичні орієнтири або цілі розвитку суспільства (крім обіцянок зберегти «стабільність» і себе при владі), але їхня головна ціль, про яку, звісно, не говориться відкрито, – якнайшвидше вичистити усе українське з України.
Для цієї цілі і використовуються загрози, котрі пов’язані з ресурсами примусу. До них належать: страх за своє життя, боязнь насильства, загроза звільнення з роботи в разі нелояльності до режиму чи втрата власності.
«Українці мають боятися нас» – саме цим не задекларованим публічно лозунгом послуговується «донецький» клан після захоплення влади над Україною. Після геноцидної селекції, проведеної в часи СРСР, плодами якої і користуються нині «януковичі», цей режим ставиться до українців як до біомаси – у якої вже відібрано усі ресурси і яку ще залишилося позбавити своєї мови і історії.
Неприкриті фальшування на парламентських виборах довели, що теперішня влада ставиться до українців не як до населення, а як до підвладних їй людських ресурсів, котрі опинилися на «їхній» території. Владу захопили брехливі неуки, користолюбці і пристосуванці всіх мастей, котрі, присмоктавшись намертво кожен до своєї годівниці, ніколи не будуть здатні добровільно відмовитися від такого привільного життя.
Можна сказати, що головна причина сьогоднішнього безмежів’я регіоналів у тому, що не були покарані фальсифікатори виборів 2004 року. А, як відомо з історії – непокаране зло обертається подвійним злом. Хоча шулери, наперсточники і підрахуї, які дорвалися до влади в Україні, по-іншому діяти і не можуть.
Свободу неможливо отримати з рук окупантів
Як показали жовтневі вибори, на яких меншість чомусь знову «впевнено» перемогла більшість, основним політичним ресурсом знову стали примус, насильство та страх. І у подальшому подібні «демократичні» підходи можуть мати руйнівні наслідки для України. Оскільки реалізація повноважень влади здійснюватиметься всупереч інтересам індивідів і суспільства в цілому. А цілісність суспільства буде підтримуватися за допомогою прямого придушення інтересів однієї групи (керованих українців) іншою групою (керуючих «донецьких»).
Втім, «януковичі» будуть знущатися над українським народом доти, поки українці будуть їм дозволяти це робити.. Тому головний і вирішальний результат парламентських виборів-2012 – це перелом у настрої народу. Від байдужого песимізму, мовляв, нічого змінити не можливо, бо від нас нічого не залежить, до відкритого неприйняття свавілля влади.
Українці мусять вставати з колін і будити інших. Адже протистояння народу владним структурам, котрі силовими методами фальсифікують вибори, показали, що Україна не має наміру більше мовчати. Необхідно назавжди позбутися страху перед владою окупантів, котра знищує майбутнє української держави. І це основне завдання для тих, хто хоче бачити свою країну демократичною, заможньою і квітучою державою, котра вже зробила свій остаточний проєвропейський вибір.
У цілому ж вибори показали, що влада не має підтримки в народі. Навіть в Донбасі вони втрачають виборця. Домалювали, докупили, залякали – це і є по суті увесь їхній чистий ресурс. Проте найголовніше, що вибори продемонстрували уразливість «донецької» влади, її вже не так бояться, як до виборів. Маятник таки хитнувся в інший бік.
Проте режим «януковичів», як і КПРС – це колективна влада. А сам Янукович швидше за все виконує функцію відволікального маневру. Та й хто коли взагалі чув про нього до 1995 року? Він сплив у часи раннього Кучми і в подальшому мав слугувати найгіршою противагою при просуванні Леоніда Даниловича на третій президентський термін. Однак тоді Кучмі усе зіпсував Майдан-2004.
У 2004 році здавалося, що українці вже остаточно перестали боятися. Але, мабуть, необхідне було ще «щеплення» режимом регіоналів, аби український народ нарешті зміг зрозуміти, що ніхто за нього не здатен розчистити йому шлях до демократії і Європи. Бо свободу неможливо отримати з рук окупантів.
Українцям необхідно якомога швидше позбутися вірусу страху, набутого за довгі століття іноземної окупації. Адже без цього ніяк не вдасться об’єднати українське суспільство навколо ідеї самоідентифікації української нації. А українська національна ідентичність – це саме те, що здатне об’єднати в одне ціле штучно політично розділене українське населення по обидва береги Дніпра.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
