Радянська пропаганда зображувала вояків УПА як бандитів. Була створена величезна література про «злочини українських буржуазних націоналістів» та «жахливі вбивства бандерівцями мирних людей». Саму ж війну з УПА, яку вели радянські репресивні органи, їхні пропагандисти іменували не інакше, як «боротьбу з бандитизмом».
Багаторічне «промивання мізків», нав’язування відповідних стереотипів не минули безслідно. І нині низка українських видань (переважно прокомуністичного й проросійського спрямування) зображують боротьбу УПА в спотвореному світлі, а дії упівців демагогічно іменують «злочинами проти людства». Тому в свідомості багатьох українців ця боротьба постає як щось негативне, варте рішучого осуду.
Звісно, УПА – явище непросте, яке потребує вдумливого, об’єктивного розгляду. Те, що в нас писалося про цю «армію без держави», часто писалося й пишеться з партійних позицій – чи то з прокомуністичних, чи з пронаціоналістичних. Очевидно, треба виходити з того, що УПА своєрідна самооборона на західноукраїнських землях, яка виникла під час Другої світової війни для протистояння окупантам (як німецьким нацистам, так і радянсько-більшовицьким), а також для боротьби з польськими військовими формуваннями, які, в міру можливості, проводили «зачистки» західноукраїнських земель від українського населення (особливо це стосувалося Холмщини, Західної Галичини, Лемківщини). Тобто були об’єктивні підстави для виникнення такої «армії без держави». Але був і суб’єктивний чинник – Організація українських націоналістів. Саме ОУН взяла на себе функцію організатора УПА. Завдяки їй боротьба упівців отримала ідейне націоналістичне спрямування.
Єдність – хоча й дорогою ціною
Нерідко упівцям бандерівського крила приписують жорстокість щодо своїх опонентів із націоналістичного табору, зокрема, до мельниківців та бульбівців. Але давайте поміркуємо, чи в умовах окупації, коли українські землі були плюндровані кількома мілітарними потугами (нацистською Німеччиною, більшовицьким Радянським Союзом та польським підпіллям), варто було «гратися в політику», ідейно та організаційно розколювати українців? Так, бандерівці не церемонилися зі своїми противниками з націоналістичного табору. Траплялися тут не завжди виправдані жертви. Але саме бандерівці створили ефективно діючу підпільну структуру, яка близько десяти років боролася з окупаційними режимами.
Чи не є це забутим уроком для українських націоналістів й націонал-демократів? За роки незалежності і одні, й другі «успішно» гралися в політику, творили партії та партійки, розколювали їх. Певно, вони повірили або їм «підказали», що Українська держава відбулася й ніяких загроз для неї немає. Скільки бо в нас було натворено «партійного багатства» – Народний рух україни, котрий розколовся на кілька частин, Українська республіканська партія, Демократична партія, Конгрес українських націоналістів, «Реформи і порядок»… Всіх не перелічиш. І де ці партії? Практично вони відсутні у великій політиці. Проте партійні вожді зробили «добру справу» – зачистили поле національно орієнтованого електорату для бізнесових, фактично олігархічних, політичних проектів, які, спекулюючи на національних гаслах, майже нічого не роблять для національної справи. Залишилася «на плаву» хіба що націоналістична «Свобода». Але вона зараз є – не в образу буде сказано – маргінальною політичною силою.
УПА творила український світ
УПА як «армія без держави» виконувала не лише мілітарну функцію. Навіть візьмемо на себе сміливість заявити: часто немілітарні функції в її діяльності стояли на першому плані. Упівці займалися питаннями господарчими, освітніми, інформаційно-пропагандистськими, культурними тощо.
Свого часу, маючи можливість знайомитись з архівними справами людей, звинувачених у приналежності до УПА, я був здивований, як багато уваги упівці приділяли питанням пропагандистській діяльності, формуванню національної свідомості українського населення. У багатьох справах знаходилися різноманітні листівки, пропагандистські брошури, навіть – твори літературно-художнього характеру. Деякі з них були друковані, деякі рукописні. Звісно, не завжди рівень цих матеріалів був «на висоті». Але траплялися й шедеври – наприклад, блискучі роботи графіка Ніла Хасевича.
На вишколах, організованих УПА, пропагандистським моментам надавалося першорядне значення. В обов’язковому порядку вивчалася історія України та ОУН, давалося тлумачення «Декалогу» (десяти заповідей українського націоналіста). Підготовлені на таких курсах упівці, а також деякі освічені люди творили розгалужену пропагандистську сітку.
Без перебільшення можна сказати, що упівці воювали з окупантами не тільки, а часто й не стільки зброєю, скільки словом. А їхні бункери (схрони) нерідко ставали маленькими друкарнями, складами оунівської літератури. Наведу лише один приклад, взятий з архівної справи. 24 серпня 1950 року в селі Пілганів (неподалік Луцька) біля городу Т.М. Дячук був виявлений упівський схрон. Там були знайдені два фотоапарати, друкарська машинка і багато оунівської літератури, вага якої становила близько 200 кілограмів.
Завдяки пропагандистській діяльності й формувалося національно свідоме населення. Значення такої діяльності прекрасно розумів Степан Бандера. Свого часу він зумів переорієнтувати ОУН саме на пропагандистські акції.
Чи усвідомили люди, які вважають себе послідовниками ОУН та УПА, цей урок? Радше, ні, аніж так. За часів незалежності національно орієнтовані політичні сили дуже мало зробили для того, щоб створити український інформаційний простір. І зараз на наших теренах панує інформаційний простір нашого північного сусіда. Щоб переконатись у цьому, достатньо побіжно переглянути ніби українські телеканали, послухати FM-радіостанції, подивитись, які періодичні видання є в газетних кіосках, а також що пропонує книготоргівля. Хоча попит на український культурний продукт є – і немалий! Але поки «щирі» українські політики чубляться між собою, Росія успішно розбудовує в Україні «рускій мір». Тому пересічний українець дивиться російські телеканали й фільми, слухає російську попсу, читає російські газети та «бестселери».
Невже українські політики національної орієнтації не розуміють, що такий стан речей звужує їхню електоральну базу? На сьогоднішній день вони практично не мають своїх «розкручених» мас-медіа. Більше того – ці політики примудрилися втратити те, що дісталося їм від людей, причетних до українського націоналістичного руху й УПА. Так, уже не виходять часописи «Сучасність» та «Визвольний шлях», які користувалися чималою популярністю в діаспорі й викликали бурхливу реакцію в «радянській Україні». Зникли й інші знакові для українців видання.
Не сумніваюся, дехто «достойно» відзначить 70-річчя УПА. Бо ж вибори на носі! Будуть демонстрації в Західній Україні. У Києві, певно, теж. Проведуть ще якісь празникові акції. Але скінчиться Покрова – про УПА забудуть чи майже забудуть. І не згадуватимуть про уроки цієї «армії без держави», яка, попри неймовірні труднощі, творила і свою державу, і свій інформаційний простір, тобто український світ.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Багаторічне «промивання мізків», нав’язування відповідних стереотипів не минули безслідно. І нині низка українських видань (переважно прокомуністичного й проросійського спрямування) зображують боротьбу УПА в спотвореному світлі, а дії упівців демагогічно іменують «злочинами проти людства». Тому в свідомості багатьох українців ця боротьба постає як щось негативне, варте рішучого осуду.
Звісно, УПА – явище непросте, яке потребує вдумливого, об’єктивного розгляду. Те, що в нас писалося про цю «армію без держави», часто писалося й пишеться з партійних позицій – чи то з прокомуністичних, чи з пронаціоналістичних. Очевидно, треба виходити з того, що УПА своєрідна самооборона на західноукраїнських землях, яка виникла під час Другої світової війни для протистояння окупантам (як німецьким нацистам, так і радянсько-більшовицьким), а також для боротьби з польськими військовими формуваннями, які, в міру можливості, проводили «зачистки» західноукраїнських земель від українського населення (особливо це стосувалося Холмщини, Західної Галичини, Лемківщини). Тобто були об’єктивні підстави для виникнення такої «армії без держави». Але був і суб’єктивний чинник – Організація українських націоналістів. Саме ОУН взяла на себе функцію організатора УПА. Завдяки їй боротьба упівців отримала ідейне націоналістичне спрямування.
Єдність – хоча й дорогою ціною
Нерідко упівцям бандерівського крила приписують жорстокість щодо своїх опонентів із націоналістичного табору, зокрема, до мельниківців та бульбівців. Але давайте поміркуємо, чи в умовах окупації, коли українські землі були плюндровані кількома мілітарними потугами (нацистською Німеччиною, більшовицьким Радянським Союзом та польським підпіллям), варто було «гратися в політику», ідейно та організаційно розколювати українців? Так, бандерівці не церемонилися зі своїми противниками з націоналістичного табору. Траплялися тут не завжди виправдані жертви. Але саме бандерівці створили ефективно діючу підпільну структуру, яка близько десяти років боролася з окупаційними режимами.
Чи не є це забутим уроком для українських націоналістів й націонал-демократів? За роки незалежності і одні, й другі «успішно» гралися в політику, творили партії та партійки, розколювали їх. Певно, вони повірили або їм «підказали», що Українська держава відбулася й ніяких загроз для неї немає. Скільки бо в нас було натворено «партійного багатства» – Народний рух україни, котрий розколовся на кілька частин, Українська республіканська партія, Демократична партія, Конгрес українських націоналістів, «Реформи і порядок»… Всіх не перелічиш. І де ці партії? Практично вони відсутні у великій політиці. Проте партійні вожді зробили «добру справу» – зачистили поле національно орієнтованого електорату для бізнесових, фактично олігархічних, політичних проектів, які, спекулюючи на національних гаслах, майже нічого не роблять для національної справи. Залишилася «на плаву» хіба що націоналістична «Свобода». Але вона зараз є – не в образу буде сказано – маргінальною політичною силою.
УПА творила український світ
УПА як «армія без держави» виконувала не лише мілітарну функцію. Навіть візьмемо на себе сміливість заявити: часто немілітарні функції в її діяльності стояли на першому плані. Упівці займалися питаннями господарчими, освітніми, інформаційно-пропагандистськими, культурними тощо.
Свого часу, маючи можливість знайомитись з архівними справами людей, звинувачених у приналежності до УПА, я був здивований, як багато уваги упівці приділяли питанням пропагандистській діяльності, формуванню національної свідомості українського населення. У багатьох справах знаходилися різноманітні листівки, пропагандистські брошури, навіть – твори літературно-художнього характеру. Деякі з них були друковані, деякі рукописні. Звісно, не завжди рівень цих матеріалів був «на висоті». Але траплялися й шедеври – наприклад, блискучі роботи графіка Ніла Хасевича.
На вишколах, організованих УПА, пропагандистським моментам надавалося першорядне значення. В обов’язковому порядку вивчалася історія України та ОУН, давалося тлумачення «Декалогу» (десяти заповідей українського націоналіста). Підготовлені на таких курсах упівці, а також деякі освічені люди творили розгалужену пропагандистську сітку.
Без перебільшення можна сказати, що упівці воювали з окупантами не тільки, а часто й не стільки зброєю, скільки словом. А їхні бункери (схрони) нерідко ставали маленькими друкарнями, складами оунівської літератури. Наведу лише один приклад, взятий з архівної справи. 24 серпня 1950 року в селі Пілганів (неподалік Луцька) біля городу Т.М. Дячук був виявлений упівський схрон. Там були знайдені два фотоапарати, друкарська машинка і багато оунівської літератури, вага якої становила близько 200 кілограмів.
Завдяки пропагандистській діяльності й формувалося національно свідоме населення. Значення такої діяльності прекрасно розумів Степан Бандера. Свого часу він зумів переорієнтувати ОУН саме на пропагандистські акції.
Чи усвідомили люди, які вважають себе послідовниками ОУН та УПА, цей урок? Радше, ні, аніж так. За часів незалежності національно орієнтовані політичні сили дуже мало зробили для того, щоб створити український інформаційний простір. І зараз на наших теренах панує інформаційний простір нашого північного сусіда. Щоб переконатись у цьому, достатньо побіжно переглянути ніби українські телеканали, послухати FM-радіостанції, подивитись, які періодичні видання є в газетних кіосках, а також що пропонує книготоргівля. Хоча попит на український культурний продукт є – і немалий! Але поки «щирі» українські політики чубляться між собою, Росія успішно розбудовує в Україні «рускій мір». Тому пересічний українець дивиться російські телеканали й фільми, слухає російську попсу, читає російські газети та «бестселери».
Невже українські політики національної орієнтації не розуміють, що такий стан речей звужує їхню електоральну базу? На сьогоднішній день вони практично не мають своїх «розкручених» мас-медіа. Більше того – ці політики примудрилися втратити те, що дісталося їм від людей, причетних до українського націоналістичного руху й УПА. Так, уже не виходять часописи «Сучасність» та «Визвольний шлях», які користувалися чималою популярністю в діаспорі й викликали бурхливу реакцію в «радянській Україні». Зникли й інші знакові для українців видання.
Не сумніваюся, дехто «достойно» відзначить 70-річчя УПА. Бо ж вибори на носі! Будуть демонстрації в Західній Україні. У Києві, певно, теж. Проведуть ще якісь празникові акції. Але скінчиться Покрова – про УПА забудуть чи майже забудуть. І не згадуватимуть про уроки цієї «армії без держави», яка, попри неймовірні труднощі, творила і свою державу, і свій інформаційний простір, тобто український світ.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
