Вибір православ’я і кирилична абетка – ось дві речі, які й продиктували наш цивілізаційний вибір на століття вперед. Православний світогляд візантійського типу тяжіє у нашій підсвідомості, примушуючи раз у раз мріяти про «сильну руку» правителя. Мова, якою ми думаємо, у матеріальному світі виражена кирилицею, і саме в таких візерунках ми бачимо навколишню дійсність. Це наш фатум, від якого не втекти.
Стара приповідка стверджує, що місце сидіння визначає й кут зору. Таким чином і мова, якою ми говоримо, якою ми думаємо, якою ми пишемо, створює наш світогляд. Припускаю, що кириличні літери настільки глибоко вкорінені у наше уявлення про себе, що саме вони передусім і впливають на визначення категорій «своє-чуже».
Неодноразово мені доводилось пояснювати закордонним друзям кириличну абетку: вони дивляться на неї, як на щось цікаве й архаїчне, але й незрозуміле водночас, як арабська в’язь. Світ глобалізується, і навіть японці все частіше послуговуються латиницею. «Кириличний світ» теж маліє, зникає під натиском змін інформаційної епохи. Рік тому мені вихопилися рядки: «Бог покарав нас тричі: Сходом, владою і абеткою». Сходом – візантійщиною в щонайширшому сенсі, як і Сходом нашої країни. Як, зрештою, і нашим «магучім» східним сусідом. Владою – тут усе ясно. І абеткою, яка відрізала нас від західноєвропейського життя, яка зіграла злий жарт із нашим науково-технічним поступом, примусила постійно спізнюватися і потім гарячково й невдало наздоганяти то епоху Просвітництва, то Романтизму чи Модернізму. Ми досі наздоганяємо сучасний світ і до фінішу приходимо завжди в останній когорті.
Я справді вважаю, що в метафізичному сенсі абетка – це в’язниця, в яку запроторено наші думки. Можна писати кирилицею про що завгодно, а виходить все одно про Ігоря, Святослава, Памву, Нестора, Богдана, Самійла й так далі.
Згадати про це днями мене змусила Чорногорія. Точніше цвинтар у маленькому містечку Бєло Полє на півночі країни. Я приїхав сюди на міжнародний поетичний фестиваль імені Рісто Ратковіча, і щодня мав кілька годин на дослідження околиць. Обов’язковим пунктом туристичної програми тут є православна церква святого Ніколая, зведена в 16-му столітті. Церква вражаюча, але ще промовистішим є цвинтар навколо неї.
Сербія поволі відходить від кириличного алфавіту, переходячи повсюдно, навіть у школах, на латинку; Чорногорія ж у цьому значно випереджає свого сусіда. Абсолютна більшість вивісок, написів, меню в ресторанах, дорожні вказівники, – все це написано латинськими літерами. І тільки на цвинтарях, на могильних плитах і хрестах – кириличні написи. Виглядає так, ніби проживши все життя в іншому, європеїзованому вимірі, людина перед обличчям смерті таки повертається до своєї сутності. Бо від кирилиці, повторюся, не втечеш. Вона як родима пляма на шкірі, як прокляття, що тяжіє над людьми й цілими націями.
Перехід на латинку відбувається невимушено навіть у нас: ніхто, скажімо, не відчуває труднощів, пишучи смс латинкою, як не відчуває їх, читаючи, отримувач повідомлення. Сумніваюся, що в найближчі десятиліття в Україні хтось прийме вольове рішення про поступовий перехід на латинку. Для чого нам ставати зрозумілішими Європі, якщо у нас є «регіональний язик»?
А значно патріархальніші за нас серби й чорногорці поволі прощаються із таким звичним і традиційним кириличним письмом. Може, усвідомили, що на світі немає жодної щасливої й успішної нації, яка послуговується витвором учнів Кирила і Мефодія?
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Стара приповідка стверджує, що місце сидіння визначає й кут зору. Таким чином і мова, якою ми говоримо, якою ми думаємо, якою ми пишемо, створює наш світогляд. Припускаю, що кириличні літери настільки глибоко вкорінені у наше уявлення про себе, що саме вони передусім і впливають на визначення категорій «своє-чуже».
Неодноразово мені доводилось пояснювати закордонним друзям кириличну абетку: вони дивляться на неї, як на щось цікаве й архаїчне, але й незрозуміле водночас, як арабська в’язь. Світ глобалізується, і навіть японці все частіше послуговуються латиницею. «Кириличний світ» теж маліє, зникає під натиском змін інформаційної епохи. Рік тому мені вихопилися рядки: «Бог покарав нас тричі: Сходом, владою і абеткою». Сходом – візантійщиною в щонайширшому сенсі, як і Сходом нашої країни. Як, зрештою, і нашим «магучім» східним сусідом. Владою – тут усе ясно. І абеткою, яка відрізала нас від західноєвропейського життя, яка зіграла злий жарт із нашим науково-технічним поступом, примусила постійно спізнюватися і потім гарячково й невдало наздоганяти то епоху Просвітництва, то Романтизму чи Модернізму. Ми досі наздоганяємо сучасний світ і до фінішу приходимо завжди в останній когорті.
Я справді вважаю, що в метафізичному сенсі абетка – це в’язниця, в яку запроторено наші думки. Можна писати кирилицею про що завгодно, а виходить все одно про Ігоря, Святослава, Памву, Нестора, Богдана, Самійла й так далі.
Згадати про це днями мене змусила Чорногорія. Точніше цвинтар у маленькому містечку Бєло Полє на півночі країни. Я приїхав сюди на міжнародний поетичний фестиваль імені Рісто Ратковіча, і щодня мав кілька годин на дослідження околиць. Обов’язковим пунктом туристичної програми тут є православна церква святого Ніколая, зведена в 16-му столітті. Церква вражаюча, але ще промовистішим є цвинтар навколо неї.
Сербія поволі відходить від кириличного алфавіту, переходячи повсюдно, навіть у школах, на латинку; Чорногорія ж у цьому значно випереджає свого сусіда. Абсолютна більшість вивісок, написів, меню в ресторанах, дорожні вказівники, – все це написано латинськими літерами. І тільки на цвинтарях, на могильних плитах і хрестах – кириличні написи. Виглядає так, ніби проживши все життя в іншому, європеїзованому вимірі, людина перед обличчям смерті таки повертається до своєї сутності. Бо від кирилиці, повторюся, не втечеш. Вона як родима пляма на шкірі, як прокляття, що тяжіє над людьми й цілими націями.
Перехід на латинку відбувається невимушено навіть у нас: ніхто, скажімо, не відчуває труднощів, пишучи смс латинкою, як не відчуває їх, читаючи, отримувач повідомлення. Сумніваюся, що в найближчі десятиліття в Україні хтось прийме вольове рішення про поступовий перехід на латинку. Для чого нам ставати зрозумілішими Європі, якщо у нас є «регіональний язик»?
А значно патріархальніші за нас серби й чорногорці поволі прощаються із таким звичним і традиційним кириличним письмом. Може, усвідомили, що на світі немає жодної щасливої й успішної нації, яка послуговується витвором учнів Кирила і Мефодія?
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
