Я в поїзді Київ-Берлін. Комфорт – так собі. Поїзд же український зі всіма принадами українського сервісу. У купе, де моє місце, нас четверо – а мало би бути троє. Крім мене, тут російський німець Саша, громадянка Польщі українського походження Оксана, яка живе і має свій бізнес у Варшаві, а також киянин Володя.
Німець з Росії
Саша вже років зо двадцять живе у Німеччині. Виїхав сюди як етнічний німець. Добра Німеччина виділила й виділяє немалі кошти, аби зібрати в фатерлянді своїх «блудних синів». Хоча ці «сини» давно відірвалися від «матері». І Саша тут не виняток.
Оселився він, точніше його оселили, у Франкфурті-на-Одері. Дали безкоштовне житло. Має він чимало різних пільг. Отримує соціальну допомогу – понад 300 євро. Ніде не працює, веде веселе життя. Має чіткий маршрут: зі свого Франкфурта прямує на міст через Одер, а далі – на польське Шлюбіце. Колись Шлюбіце було околицею Франкфурта. Але після Другої світової війни кордон між Польщею та Східною Німеччиною, так званою Німецькою Демократичною Республікою, пройшов по Одеру й розділив колись єдиний міський організм. У Шлюбіцах досі немає свого центру, а всі дороги сходяться до моста через Одер. Свого часу тут мені довелося прожити два дні й спостерігати такі картини на мосту: вранці з німецького боку на польську сторону приходило чимало «клієнтів», які осідали в різних пивнушках, купували сигарети (спиртне й тютюн у Польщі дешевше коштує, ніж у Німеччині). Увечері ж вони, будучи веселенькими, поверталися в рідний Франкфурт. Міг серед цих «клієнтів» бути й Саша.
На запитання Оксани, чому він не працює, Саша гордо відповів: йому ніколи. Що викликало бурхливу реакцію з боку нашої супутниці. Вона ж працює! І справно платить податки. Чому за рахунок працюючих людей мають утримуватися такі, як Саша?
Саша, звісно, на це не реагував. Зате багато говорив про політику. Часто люди, які не мають чим зайнятися, люблять про неї порозглагольствувати. Чого тільки не цікавило Сашу? Навіть таке віртуальне питання: «Чи була б Тимошенко хорошим Президентом?» Саша, звісно, нічого не має проти Німеччини. Хоча від неї не в захопленні. Саме серед таких, як він, німецькі крайні праві шукають свою опору. Не любить Саша поляків. Хоча харчується у Польщі. Навіть ходить у дешеву студентську столовку в Шлюбіцах (там знаходиться Польський колегіум, що разом із Віадріною творять спільний німецько-польський університет). Для Саші поляки – нещирі, недобрі, заздрісні і т.д. і т.п. Зате Саша любить Росію і особливо її президента Путіна.
Якщо в Росії так добре і там такий класний президент, запитав я, то чому йому, себто Саші, не повернутися на свою батьківщину. На це він скромно промовчав.
Роботяги Оксана й Володя
Оксана питаннями політичними особливо не переймається – треба ж про бізнес думати. Хоча аполітичною її не назвеш. По матері вона українка. Її предки пережили Голодомор. Оксанина бабця розповідала їй про ті страшні часи. Взагалі Оксана вже людина західна. Вона не сприймає комуністичних і посткомуністичних реалій. Не боїться висловлювати свої судження. Говорить про Грецію, яка стала одним із чинників економічної кризи в Євросоюзі. Каже, що відпочивала там кілька разів. Але рідко траплялося, щоб вона там могла отримати чек – чи то в ресторані, чи навіть у магазині. У Греції, переконана Оксана, значна частина економіки в тіні; відповідно, немає бюджетних надходжень – звідси й економічні проблеми. Оксана навіть висловила думку, що непогано було б пустити до Греції на якихось два роки німців – ті б швидко навели порядок.
«Але ж німці мають свої проблеми. Приміром, у них є такі Саші», – спробував я захистити від німецької експансії бідних греків. Саша якраз уже вийшов. Він їхав до Ковеля. Його, як громадянина ФРН, використовують для перегонки машин в Україну. При цьому він заробляє якусь копійку. З Франкфурта до нашої Неньки доправив його Володя на авто, яке треба було перегнати. Тепер Саша знайшов собі нового партнера, котрий із Ковеля доставить його до Польщі, а звідти вже на авто знову в Україну. Виявляється, на німецькому громадянстві можна підзаробити.
На мою репліку про німецькі проблеми й Сашу Оксана відреагувала таким чином: мовляв, Саша – це Греція в мініатюрі; і він, і вона хочуть жити, не утруднюючи себе працею; і чим швидше поставлять їх на місце – тим краще.
Ще раз наголосивши, ніби політикою не цікавиться, Оксана сказала, які телеканали і що на цих телеканалах вона переглядає. Дивиться переважно новини – на першому каналі Польського телебачення, на Євроньюсі й… першому каналі Росії. Як бачимо, не дуже шанує нова українська діаспора телебачення українське. Та й в Україні його не особливо шанують. А, зрештою, чого шанувати? Оксані, як і Саші, подобається Путін. Бо, виявляється, про його діяльність гарно оповідає російське телебачення. Путін, принаймні так подає телевізія, активно займається спортом. Тим самим подає приклад молоді. «Ось скажіть, – допитувалася вона, – яким спортом займається Президент України?» Після цього запитання настала багатозначна пауза.
Звісно, Оксана не така наївна. Вона розуміє, що Путіна спеціально піарять. Але ж піарять, вважає вона, не лише гарно. …А й з користю – принаймні для Росії.
Володя переважно мовчав. Українці все більше звикають до мудрої мислі, що язик – ворог мій. А сказати щось про політику, певно, міг би. Про себе повідомив: має сім’ю; дружина працює в одному з престижних київських вишів старшим викладачем; однак її зарплатні не вистачає навіть на харчування (Київ же місто недешеве, а отримує вона менше, ніж російський німець Саша, що «сидить на соціалі»). Тому змушений Володя заробляти на хліб насущний специфічним промислом – перегонкою машин із «далекого зарубіжжя». Ось така політика – економічна.
…Із Берліна я повертався тим самим поїздом. Але, звісно, в купе була інша компанія. З нами їхав нормальний німець, який випромінював оптимізм і чемність. Вийшовши у Ковелі, він побажав нам «щасливої дороги». Як завжди, тут ходили жіночки, які пропонували пасажирам вареники, пиво, кефір, яблука… І навіть вугрів. Правда, зауважив я, що в Ковелі вугрі дорожче коштують, ніж у Німеччині. Та й не тільки вугрі. В очі кинулась старенька бабуся. Була вона у злидарському одязі й на милицях. І впрошувала купити її яблука. Картина достойна пера Достоєвського!
А мого сусіда, студента з Франкфурта (правда, не на Одері, а на Майні), який їхав до батьків у Київ, встигла «поставити на місце» не в міру агресивна провідниця. Студент пожалівся мені, сказав, що, коли приїздить в Україну, то йому треба певний час, щоб адаптуватися до стилю наших відносин, де грубість та хамство є звичною річчю. Я ж розуміюче кивнув головою, а сам дивився у вікно. За вікном пропливали занедбані будівлі, сміття на узбіччі доріг та інші подібні красоти. І тут зненацька вигулькнув плакат «Руїну подолано…» Достойний контраст!
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Німець з Росії
Саша вже років зо двадцять живе у Німеччині. Виїхав сюди як етнічний німець. Добра Німеччина виділила й виділяє немалі кошти, аби зібрати в фатерлянді своїх «блудних синів». Хоча ці «сини» давно відірвалися від «матері». І Саша тут не виняток.
Оселився він, точніше його оселили, у Франкфурті-на-Одері. Дали безкоштовне житло. Має він чимало різних пільг. Отримує соціальну допомогу – понад 300 євро. Ніде не працює, веде веселе життя. Має чіткий маршрут: зі свого Франкфурта прямує на міст через Одер, а далі – на польське Шлюбіце. Колись Шлюбіце було околицею Франкфурта. Але після Другої світової війни кордон між Польщею та Східною Німеччиною, так званою Німецькою Демократичною Республікою, пройшов по Одеру й розділив колись єдиний міський організм. У Шлюбіцах досі немає свого центру, а всі дороги сходяться до моста через Одер. Свого часу тут мені довелося прожити два дні й спостерігати такі картини на мосту: вранці з німецького боку на польську сторону приходило чимало «клієнтів», які осідали в різних пивнушках, купували сигарети (спиртне й тютюн у Польщі дешевше коштує, ніж у Німеччині). Увечері ж вони, будучи веселенькими, поверталися в рідний Франкфурт. Міг серед цих «клієнтів» бути й Саша.
На запитання Оксани, чому він не працює, Саша гордо відповів: йому ніколи. Що викликало бурхливу реакцію з боку нашої супутниці. Вона ж працює! І справно платить податки. Чому за рахунок працюючих людей мають утримуватися такі, як Саша?
Саша, звісно, на це не реагував. Зате багато говорив про політику. Часто люди, які не мають чим зайнятися, люблять про неї порозглагольствувати. Чого тільки не цікавило Сашу? Навіть таке віртуальне питання: «Чи була б Тимошенко хорошим Президентом?» Саша, звісно, нічого не має проти Німеччини. Хоча від неї не в захопленні. Саме серед таких, як він, німецькі крайні праві шукають свою опору. Не любить Саша поляків. Хоча харчується у Польщі. Навіть ходить у дешеву студентську столовку в Шлюбіцах (там знаходиться Польський колегіум, що разом із Віадріною творять спільний німецько-польський університет). Для Саші поляки – нещирі, недобрі, заздрісні і т.д. і т.п. Зате Саша любить Росію і особливо її президента Путіна.
Якщо в Росії так добре і там такий класний президент, запитав я, то чому йому, себто Саші, не повернутися на свою батьківщину. На це він скромно промовчав.
Роботяги Оксана й Володя
Оксана питаннями політичними особливо не переймається – треба ж про бізнес думати. Хоча аполітичною її не назвеш. По матері вона українка. Її предки пережили Голодомор. Оксанина бабця розповідала їй про ті страшні часи. Взагалі Оксана вже людина західна. Вона не сприймає комуністичних і посткомуністичних реалій. Не боїться висловлювати свої судження. Говорить про Грецію, яка стала одним із чинників економічної кризи в Євросоюзі. Каже, що відпочивала там кілька разів. Але рідко траплялося, щоб вона там могла отримати чек – чи то в ресторані, чи навіть у магазині. У Греції, переконана Оксана, значна частина економіки в тіні; відповідно, немає бюджетних надходжень – звідси й економічні проблеми. Оксана навіть висловила думку, що непогано було б пустити до Греції на якихось два роки німців – ті б швидко навели порядок.
«Але ж німці мають свої проблеми. Приміром, у них є такі Саші», – спробував я захистити від німецької експансії бідних греків. Саша якраз уже вийшов. Він їхав до Ковеля. Його, як громадянина ФРН, використовують для перегонки машин в Україну. При цьому він заробляє якусь копійку. З Франкфурта до нашої Неньки доправив його Володя на авто, яке треба було перегнати. Тепер Саша знайшов собі нового партнера, котрий із Ковеля доставить його до Польщі, а звідти вже на авто знову в Україну. Виявляється, на німецькому громадянстві можна підзаробити.
На мою репліку про німецькі проблеми й Сашу Оксана відреагувала таким чином: мовляв, Саша – це Греція в мініатюрі; і він, і вона хочуть жити, не утруднюючи себе працею; і чим швидше поставлять їх на місце – тим краще.
Ще раз наголосивши, ніби політикою не цікавиться, Оксана сказала, які телеканали і що на цих телеканалах вона переглядає. Дивиться переважно новини – на першому каналі Польського телебачення, на Євроньюсі й… першому каналі Росії. Як бачимо, не дуже шанує нова українська діаспора телебачення українське. Та й в Україні його не особливо шанують. А, зрештою, чого шанувати? Оксані, як і Саші, подобається Путін. Бо, виявляється, про його діяльність гарно оповідає російське телебачення. Путін, принаймні так подає телевізія, активно займається спортом. Тим самим подає приклад молоді. «Ось скажіть, – допитувалася вона, – яким спортом займається Президент України?» Після цього запитання настала багатозначна пауза.
Звісно, Оксана не така наївна. Вона розуміє, що Путіна спеціально піарять. Але ж піарять, вважає вона, не лише гарно. …А й з користю – принаймні для Росії.
Володя переважно мовчав. Українці все більше звикають до мудрої мислі, що язик – ворог мій. А сказати щось про політику, певно, міг би. Про себе повідомив: має сім’ю; дружина працює в одному з престижних київських вишів старшим викладачем; однак її зарплатні не вистачає навіть на харчування (Київ же місто недешеве, а отримує вона менше, ніж російський німець Саша, що «сидить на соціалі»). Тому змушений Володя заробляти на хліб насущний специфічним промислом – перегонкою машин із «далекого зарубіжжя». Ось така політика – економічна.
…Із Берліна я повертався тим самим поїздом. Але, звісно, в купе була інша компанія. З нами їхав нормальний німець, який випромінював оптимізм і чемність. Вийшовши у Ковелі, він побажав нам «щасливої дороги». Як завжди, тут ходили жіночки, які пропонували пасажирам вареники, пиво, кефір, яблука… І навіть вугрів. Правда, зауважив я, що в Ковелі вугрі дорожче коштують, ніж у Німеччині. Та й не тільки вугрі. В очі кинулась старенька бабуся. Була вона у злидарському одязі й на милицях. І впрошувала купити її яблука. Картина достойна пера Достоєвського!
А мого сусіда, студента з Франкфурта (правда, не на Одері, а на Майні), який їхав до батьків у Київ, встигла «поставити на місце» не в міру агресивна провідниця. Студент пожалівся мені, сказав, що, коли приїздить в Україну, то йому треба певний час, щоб адаптуватися до стилю наших відносин, де грубість та хамство є звичною річчю. Я ж розуміюче кивнув головою, а сам дивився у вікно. За вікном пропливали занедбані будівлі, сміття на узбіччі доріг та інші подібні красоти. І тут зненацька вигулькнув плакат «Руїну подолано…» Достойний контраст!
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
