Завершальний етап підготовки до чергових парламентських виборів в Україні демонструє, крім іншого, і рівень політичної культури тих, що клянуться в любові до своїх співгромадян – гречкосіїв і «гречкокуплених». Політичні сили, які нині в державі «на коні», володіють ресурсами, що дозволяють їм маніпулювати громадською думкою, вдаватися до різних заходів задля втримання влади. Мова йде про «вершників» з Партії регіонів, у лігвищі якої сформувався і її почесний голова, Президент України Віктор Янукович.
У другому турі президентських виборів 2010 року Янукович перед всією країною бив себе в груди, заявляючи: «7 лютого 2010-го назавжди завершиться протистояння двох частин України. Заради об’єднання України я оголошу мораторій на всі ті ідеологічні питання, які ділять народ».
Здавалося б, після «сіверськодонецького спектаклю», розіграного регіоналами взимку 2004 року, грядуть кращі часи. Замість творення в Україні ПіСУАРУ (Південно-східної української автономної республіки), скандування гасла «два язика – адін народ», очікували, що Партія регіонів протверезіла. Та ба!
Підписавши ганебний мовний закон, за який у Верховній Раді проголосували провладні депутати також і картками своїх відсутніх колег і який юристи називають «продуктом правового шахрайства», Янукович продемонстрував, що 2010 року він збрехав. Йому зовсім не йдеться про припинення протистояння «двох частин» України. Президент своїм вчинком підтримав правовий нігілізм парламентарів і їхніх керівників – Литвина та Мартинюка. Янукович довів, що в нього «великих слів велика сила і більш нічого»...
День-у-день громадяни України є свідками того, як заклики і гасла Януковича влада реалізує на практиці. Сумнозвісне гасло «покращення вже сьогодні» особисто мені нагадує гасло комуністів Чехословаччини 1950-х років: «Радянський Союз – країна, де завтра означає вже вчора».
У нардепів-регіоналів помітно низький рівень політичної культури. В цьому зізнався лідер фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександр Єфремов торік у травні, пояснюючи, чому його фракція проти ухвалення закону про персональне голосування народних депутатів у Верховній Раді.
За його словами, це означало б «зупинити роботу парламенту». Зрозуміло, такого нещастя слуги народу від Партії регіонів не бажають навіть своїм найбільшим політичним ворогам. Партія регіонів виступає за те, щоб в українському парламенті й далі голосувати чужими картками. Головне, щоб картки відсутніх депутатів-колег були зібрані, розставлені і «кнопкодави» уважно спостерігали, що їм помахом своєї руки продиктує «диригент» Чечетов. Це дуже вигідно, не треба напружувати мізки.
Лідер фракції Партії регіонів Єфремов торік також приобіцяв: «Ми з кожним роком збільшуємо чисельність депутатів нашої фракції у парламенті, і я думаю, що в результаті підняття рівня політичної культури ми вийдемо на дане голосування».
Кількість депутатів у фракції регіоналів протягом двох останніх років завдяки перебіжчикам-«тушкам» помітно зросла, але рівень політичної культури від того не підвищився ні на міліметр! Тільки так можна пояснити той факт, що у червні цього року Єфремов навідріз відмовився відповідати на запитання журналістів про персональне голосування депутатів у парламенті, яке вони йому ставили тричі поспіль. Просто не було йому про що звітувати.
З цього можна зробити такий висновок: Партії регіонів у парламенті вигідніше мати справу з «мертвими душами» (картками відсутніх депутатів-колег), ніж підвищувати рівень політичної культури, бо чим більше карток і менше поіменно присутніх депутатів, тим швидше йде «робота» у правильному для влади напрямі.
А що воно таке – політична культура?
Політологічні словники тлумачать, що політична культура є частиною загальної культури і формується та виявляється в процесі політичного життя. Тобто вона є підсистемою загальної культури, що взаємодіє з іншими її складовими культурами – моральною, правовою, економічною, екологічною тощо.
Спрощено можна сказати так: якщо у політика відсутня загальна культура, то важко очікувати від нього і політичної культури.
Більшовики, починаючи від Леніна, такими складними питаннями, як «політична культура», не переймалися. Все, що служить робітничому класу, а в дійсності ж більшовицькій верхівці – «є моральне і культурне», так якось висловився Ленін. Інтелігенцію він назвав гі...ом і відправив за межі Росії.
Чимало нинішніх нардепів України, і то не тільки комуністи, виховувалися на такому, з дозволу сказати, вченні. Отож вони не відчувають відповідальності за долю виборців. Їм ближче ленінське гасло: «грабуй награбоване».
Hic sunt leones
На деяких західноєвропейських середньовічних географічних картах вже відкриті, але ще незвідані нові землі позначали словами «Hic sunt leones» («Тут живуть леви»). Картографи тоді, звісно, не мали на увазі лева в розумінні царя звірів. Йшлося про левів-хижаків, зустрічі з якими треба уникати, бо вони готові напасти на людину.
Судилища над вчорашніми політичними супротивниками, прояви страху і сервілізму судової гілки влади перед владою виконавчою (Президентом, його адміністрацією), заяви Януковича, що Україна послідовно прямує до ЄС, а дійсність відображає щось зовсім протилежне, – все це і багато чого іншого поглиблює серед впливових політиків і друзів України цивілізованого світу розчарування і зміцнює знеохочення.
Дедалі частіше звучить думка, що протягом останніх двох років Україна перетворюється на державу з характеристикою: «тут живуть леви». Українська політична «еліта» дедалі менше шанує права людини, застосовує вибіркове судочинство, дзволяє силовикам знущатися над журналістами. Словом – починає засвоювати методи правління бацька Лукашенка і симпатизує практикам правління путінської «керованої демократії».
Президент України іноді робить заяви, в яких слово розминається з ділом, із демократичними правилами, котрі зобов’язують державу до певної поведінки, якщо вона серйозно прагне стати членом ЄС. Законодавча гілка влади демонструє правовий нігілізм, політична культура для неї – тягар.
Згадуючи про нинішніх «політичних вершників» України, я аж ніяк не стверджую, що вчорашні – ті, що нині в опозиції, – були «білими та пухнастими», але такої ерупції правового нігілізму та наглості ще не було.
Очевидно, несправедливо все хворе валити тільки на сьогоднішню чи вчорашню владу.
А народ – виборці? Якщо вони ладні за кілограм гречки продати свій голос будь-якому пройдисвіту, що прагне стати нардепом, то ж яка ціна такому громадянському суспільству?!
Не бажаючи ніяким чином образити когось, зринають в пам’яті слова, якими понад 150 років тому Тарас Шевченко звертався до своїх земляків:
О люди! Люди небораки!
Нашо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Сьогодні слова Кобзаря можна трактувати як звернення до виборців, щоб вони перестали бути кріпаками-рабами, щоб усвідомили свою власну гідність та, йдучи на вибори, не продавали свій голос «за шмат гнилої ковбаси»...
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
У другому турі президентських виборів 2010 року Янукович перед всією країною бив себе в груди, заявляючи: «7 лютого 2010-го назавжди завершиться протистояння двох частин України. Заради об’єднання України я оголошу мораторій на всі ті ідеологічні питання, які ділять народ».
Здавалося б, після «сіверськодонецького спектаклю», розіграного регіоналами взимку 2004 року, грядуть кращі часи. Замість творення в Україні ПіСУАРУ (Південно-східної української автономної республіки), скандування гасла «два язика – адін народ», очікували, що Партія регіонів протверезіла. Та ба!
Підписавши ганебний мовний закон, за який у Верховній Раді проголосували провладні депутати також і картками своїх відсутніх колег і який юристи називають «продуктом правового шахрайства», Янукович продемонстрував, що 2010 року він збрехав. Йому зовсім не йдеться про припинення протистояння «двох частин» України. Президент своїм вчинком підтримав правовий нігілізм парламентарів і їхніх керівників – Литвина та Мартинюка. Янукович довів, що в нього «великих слів велика сила і більш нічого»...
День-у-день громадяни України є свідками того, як заклики і гасла Януковича влада реалізує на практиці. Сумнозвісне гасло «покращення вже сьогодні» особисто мені нагадує гасло комуністів Чехословаччини 1950-х років: «Радянський Союз – країна, де завтра означає вже вчора».
У нардепів-регіоналів помітно низький рівень політичної культури. В цьому зізнався лідер фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександр Єфремов торік у травні, пояснюючи, чому його фракція проти ухвалення закону про персональне голосування народних депутатів у Верховній Раді.
За його словами, це означало б «зупинити роботу парламенту». Зрозуміло, такого нещастя слуги народу від Партії регіонів не бажають навіть своїм найбільшим політичним ворогам. Партія регіонів виступає за те, щоб в українському парламенті й далі голосувати чужими картками. Головне, щоб картки відсутніх депутатів-колег були зібрані, розставлені і «кнопкодави» уважно спостерігали, що їм помахом своєї руки продиктує «диригент» Чечетов. Це дуже вигідно, не треба напружувати мізки.
Лідер фракції Партії регіонів Єфремов торік також приобіцяв: «Ми з кожним роком збільшуємо чисельність депутатів нашої фракції у парламенті, і я думаю, що в результаті підняття рівня політичної культури ми вийдемо на дане голосування».
Кількість депутатів у фракції регіоналів протягом двох останніх років завдяки перебіжчикам-«тушкам» помітно зросла, але рівень політичної культури від того не підвищився ні на міліметр! Тільки так можна пояснити той факт, що у червні цього року Єфремов навідріз відмовився відповідати на запитання журналістів про персональне голосування депутатів у парламенті, яке вони йому ставили тричі поспіль. Просто не було йому про що звітувати.
З цього можна зробити такий висновок: Партії регіонів у парламенті вигідніше мати справу з «мертвими душами» (картками відсутніх депутатів-колег), ніж підвищувати рівень політичної культури, бо чим більше карток і менше поіменно присутніх депутатів, тим швидше йде «робота» у правильному для влади напрямі.
А що воно таке – політична культура?
Політологічні словники тлумачать, що політична культура є частиною загальної культури і формується та виявляється в процесі політичного життя. Тобто вона є підсистемою загальної культури, що взаємодіє з іншими її складовими культурами – моральною, правовою, економічною, екологічною тощо.
Спрощено можна сказати так: якщо у політика відсутня загальна культура, то важко очікувати від нього і політичної культури.
Більшовики, починаючи від Леніна, такими складними питаннями, як «політична культура», не переймалися. Все, що служить робітничому класу, а в дійсності ж більшовицькій верхівці – «є моральне і культурне», так якось висловився Ленін. Інтелігенцію він назвав гі...ом і відправив за межі Росії.
Чимало нинішніх нардепів України, і то не тільки комуністи, виховувалися на такому, з дозволу сказати, вченні. Отож вони не відчувають відповідальності за долю виборців. Їм ближче ленінське гасло: «грабуй награбоване».
Hic sunt leones
На деяких західноєвропейських середньовічних географічних картах вже відкриті, але ще незвідані нові землі позначали словами «Hic sunt leones» («Тут живуть леви»). Картографи тоді, звісно, не мали на увазі лева в розумінні царя звірів. Йшлося про левів-хижаків, зустрічі з якими треба уникати, бо вони готові напасти на людину.
Судилища над вчорашніми політичними супротивниками, прояви страху і сервілізму судової гілки влади перед владою виконавчою (Президентом, його адміністрацією), заяви Януковича, що Україна послідовно прямує до ЄС, а дійсність відображає щось зовсім протилежне, – все це і багато чого іншого поглиблює серед впливових політиків і друзів України цивілізованого світу розчарування і зміцнює знеохочення.
Дедалі частіше звучить думка, що протягом останніх двох років Україна перетворюється на державу з характеристикою: «тут живуть леви». Українська політична «еліта» дедалі менше шанує права людини, застосовує вибіркове судочинство, дзволяє силовикам знущатися над журналістами. Словом – починає засвоювати методи правління бацька Лукашенка і симпатизує практикам правління путінської «керованої демократії».
Президент України іноді робить заяви, в яких слово розминається з ділом, із демократичними правилами, котрі зобов’язують державу до певної поведінки, якщо вона серйозно прагне стати членом ЄС. Законодавча гілка влади демонструє правовий нігілізм, політична культура для неї – тягар.
Згадуючи про нинішніх «політичних вершників» України, я аж ніяк не стверджую, що вчорашні – ті, що нині в опозиції, – були «білими та пухнастими», але такої ерупції правового нігілізму та наглості ще не було.
Очевидно, несправедливо все хворе валити тільки на сьогоднішню чи вчорашню владу.
А народ – виборці? Якщо вони ладні за кілограм гречки продати свій голос будь-якому пройдисвіту, що прагне стати нардепом, то ж яка ціна такому громадянському суспільству?!
Не бажаючи ніяким чином образити когось, зринають в пам’яті слова, якими понад 150 років тому Тарас Шевченко звертався до своїх земляків:
О люди! Люди небораки!
Нашо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Сьогодні слова Кобзаря можна трактувати як звернення до виборців, щоб вони перестали бути кріпаками-рабами, щоб усвідомили свою власну гідність та, йдучи на вибори, не продавали свій голос «за шмат гнилої ковбаси»...
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
