О, Україні й українцям ще є куди вдосконалювати своє володіння російською мовою!
Ще не всі, особливо в областях, позначених «проголошенням регіональної…», здатні вимовляти знамените російське «Ґ» . Ще не усі бабусі та малюки на заході України одразу переходять на російську, коли у них запитують: «Как пройти?». Та й «Войну и мир», думаю, навіть не всі українські президенти прочитали від прийому в Анни Павловни Шерер до визначення свободи, як «неизвестного остатка от того, что мы знаем о законах жизни человека».
І я особисто, зовсім би не відмовилася від особистого тренера з вишуканої мови Пушкіна й Чехова, тим більше з «використанням принципово нових технічних засобів у процесі навчання та найсучасніших інформаційних технологій».
Але ж на добро треба відповідати добром. Якщо вже Росія, від усієї широкої й загадкової душі своїх очільників, простягає нам руку допомоги – хоче допомогти нам бездоганно оволодіти «великим и могучим», то хіба ми можемо обійтися лише скупим «дякую» від міністра Табачника?!
Українці! Мусимо ми, щоб не дай Боже нас не вважали невдячними, допомогти росіянам вивчити українську! Та так, щоб змогли вони читати Лесю Українку, Ліну Костенко та й Оксану Забужко не зі словником, а так, як ми читаємо Цвєтаєву, Мандельштама, Ахматову – насолоджуючись, смакуючи слово, плачучи й сміючись серцем. Маємо зробити так, щоб бодай кожен житель Москви міг вільно перейти на українську, так, як це легко завжди робив і робить пересічний киянин.
А я особисто готова навіть позайматися у вільний від роботи час із паном Послом Зурабовим, бо вочевидь, поки навіть у слові «українська» він робить заборонену і російською і українською орфоепією помилку. І щось таке каже, що й не розбереш одразу… як ось у цій бувальщині.
Було це у 1959 році. У Забайкаллі. Поблизу станції Ясна стояв 21-й навчальний танково-ремонтний полк. Солдат, українець із Поділля, заступив на вартову службу. Він ніс варту на території, де стояли пусті бокси для техніки. Командир роти капітан Грігорьєв перевіряв пости й не побачив солдата там, де він, на його думку, мав бути. Через мить солдат з’явився перед очима капітана, виступивши з-за рогу бокса. «Гдє бил?» – крикнув ротний до солдата. «Ходив між боксами, товаришу капітан», – відповів солдат. «Что ти бормочєшь нєпонятноє! Гдє бил – я тєбя спрашіваю?» – кричить Грігорьєв. «Ходив між боксами, товаришу капітан», – знову відповідає солдат. «Троє суток строгача, хохол упрямий!» – рявкнул капітан. Солдат відбув три доби на хлібі й воді, а коли інші запитували «за що?» – відповідав: «за бормотаніє».
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Ще не всі, особливо в областях, позначених «проголошенням регіональної…», здатні вимовляти знамените російське «Ґ» . Ще не усі бабусі та малюки на заході України одразу переходять на російську, коли у них запитують: «Как пройти?». Та й «Войну и мир», думаю, навіть не всі українські президенти прочитали від прийому в Анни Павловни Шерер до визначення свободи, як «неизвестного остатка от того, что мы знаем о законах жизни человека».
І я особисто, зовсім би не відмовилася від особистого тренера з вишуканої мови Пушкіна й Чехова, тим більше з «використанням принципово нових технічних засобів у процесі навчання та найсучасніших інформаційних технологій».
Але ж на добро треба відповідати добром. Якщо вже Росія, від усієї широкої й загадкової душі своїх очільників, простягає нам руку допомоги – хоче допомогти нам бездоганно оволодіти «великим и могучим», то хіба ми можемо обійтися лише скупим «дякую» від міністра Табачника?!
Українці! Мусимо ми, щоб не дай Боже нас не вважали невдячними, допомогти росіянам вивчити українську! Та так, щоб змогли вони читати Лесю Українку, Ліну Костенко та й Оксану Забужко не зі словником, а так, як ми читаємо Цвєтаєву, Мандельштама, Ахматову – насолоджуючись, смакуючи слово, плачучи й сміючись серцем. Маємо зробити так, щоб бодай кожен житель Москви міг вільно перейти на українську, так, як це легко завжди робив і робить пересічний киянин.
А я особисто готова навіть позайматися у вільний від роботи час із паном Послом Зурабовим, бо вочевидь, поки навіть у слові «українська» він робить заборонену і російською і українською орфоепією помилку. І щось таке каже, що й не розбереш одразу… як ось у цій бувальщині.
Було це у 1959 році. У Забайкаллі. Поблизу станції Ясна стояв 21-й навчальний танково-ремонтний полк. Солдат, українець із Поділля, заступив на вартову службу. Він ніс варту на території, де стояли пусті бокси для техніки. Командир роти капітан Грігорьєв перевіряв пости й не побачив солдата там, де він, на його думку, мав бути. Через мить солдат з’явився перед очима капітана, виступивши з-за рогу бокса. «Гдє бил?» – крикнув ротний до солдата. «Ходив між боксами, товаришу капітан», – відповів солдат. «Что ти бормочєшь нєпонятноє! Гдє бил – я тєбя спрашіваю?» – кричить Грігорьєв. «Ходив між боксами, товаришу капітан», – знову відповідає солдат. «Троє суток строгача, хохол упрямий!» – рявкнул капітан. Солдат відбув три доби на хлібі й воді, а коли інші запитували «за що?» – відповідав: «за бормотаніє».
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
