Перемога на виборах є громадянським обов’язком опозиції. Ба більше – обов’язком історичним, бо якщо угруповання, політично оформлене як «Партія регіонів», на додачу до всіх владних важелів, які має сьогодні, залишить за собою контроль парламенту, то Україна втратить будь-які цивілізаційні перспективи.
Своїх намірів щодо України нинішня її влада майже не приховує. В економіці ці наміри виявляються в адміністративній концентрації виробничих, майнових та фінансових активів у руках тих осіб, які є близькими до верхівки правлячої групи, посиленні фіскального тиску, ускладненні митних процедур, особливо для малого та середнього, а також недостатньо лояльного до влади, бізнесу.
Широкий загал громадян повсякдень може споглядати прояви економічної політики влади у запроваджені обміну валюти за документами, що посвідчують особу, пропозиціях оподатковувати безготівковий обмін грошей, намірах гасити борги із заробітної платні на держпідприємствах за рахунок єдиного соціального внеску працюючих, ідеях підвищення ввізного мита на імпортні автомобілі, навіть в оподаткуванні збору грибів та ягід у лісах і прогулянок у них.
В умовах скорочення золотовалютних резервів збільшується граничний розмір державного боргу, зростає дефіцит зовнішньоторговельного балансу, падає рівень виробництва.
Негативні тенденції в економіці значною мірою стримуються близькою перспективою парламентських виборів. Таке стримування має місце не лише внаслідок тимчасового обмеження адміністративно-фіскального завзяття влади. За оцінками фахівців, задля забезпечення тіньової складової виборчого процесу в країну з офшорів вже зведено близько півтора мільярди доларів. У сучасних умовах це значна підживлююча ін’єкція для української економіки. Шкода, що скороминуща. Після виборів влада стрімко почне повертати «впущену вигоду».
Перспективи збереження при владі Партії регіонів українцям по різному, але виразно, демонструють ситуації в Росії та Білорусі. У першій – згортання свободи слова, кримінальні переслідування учасників протестних рухів, замежова корупція, наростання соціального протистояння. У другій – економічна стагнація, міжнародна ізоляція, зникнення залишків національної ідентичності. В Україні матимемо гібридну ситуацію лише з негативних складових, що мають місце у Росії та Білорусі.
Незнані виклики
Українська опозиція про ці загрози ймовірно знає. Можна припустити, що їй також відомо про те, що саме вона має стати на захисті національних інтересів, які є тотожними інтересам суспільним. Вона це зробить? Ні. Чому?
Перша причина у традиційній (хронічній) розпорошеності опозиції. На вибори вона йде «трьома колонами» – «ОО Батьківщина», «УДАР», «СВОБОДА». Також мають місце намагання висунути ще зо три-чотири списки, які об’єктивно лише забиратимуть голоси у «колон».
Друга причина у якості списків «ОО» – головної, наразі, опозиційної сили, та способах, у який вони формувалися. Вже на старті кампанії це істотно погіршує ставлення до кандидатів від «ОО» та спричиняє внутрішні конфлікти в усьому опозиційному середовищі. Наприкінці серпня ці суперечності почнуть висвітлювати у телевізійних шоу, що викличе у виборців ще більшу огиду до опозиціонерів.
Третя – головна – причина запрограмованої поразки «борців із режимом» у їхньому незнанні суспільних реалій та запитів. Вони намагаються говорити з виборцями з тих самих «ковбасно-споживацьких» позицій, із яких промовляє і влада: «зарплати зростають, нехай трохи, але вони зростають, стабільність відновлено…». Різниця у тому, що влада це подає як доконаний факт, а опозиція його справедливо заперечує.
А ні владні, а ні опозиційні політики, разом із їхніми політичними технологами, нездатні осягнути тих викликів, які постають перед Україною. Проте, ці виклики усвідомлює дедалі більша частина суспільства. Звідси – так багато громадян, особливо молодих і самозайнятих, які розуміють, що усі політики говорять просто «не про те». Політичні технологи, які працюють в опозиційних штабах, лишень і спромоглися обізвати їх «противсіхами», замість того щоб розробити план складного і багаторівневого діалогу з цією частиною суспільства. Пенсіонери, особливо у робітничих містах, та інші, залежні від ласки влади виборці, об’єктивно голосуватимуть за неї, або за комуністів, позаяк їхні інтереси є побутовими та наближеними у часі – харчі і ліки потрібні їм сьогодні.
Опорою опозиції, як це було в усі часи, мають виступати активні прошарки населення, а їм опозиція нічого притомного, окрім, розмов про «злочинний режим» не пропонує – не дає жодних соціальних перспектив, відштовхуючи від себе. У такий спосіб вона справді підіграє владі.
Втім, навіть з цією опозицією для суспільства, не все втрачено. Опозиційних лідерів могла б влаштувати роль парламентських маргіналів, якими вони є і сьогодні, якби не перспектива до денця випити «російсько-білоруський» коктейль. Перемога Партії регіонів на виборах для опозиційних політиків, (втім, для політиків і громадських діячів загалом, включно з гранітоїдами), означатиме заборону на професію. До речі, для олігархів – також. Так само, як і для професійних активістів правозахисних рухів, борців за охорону довкілля, справжніх підприємців, які вміють робити щось відмінне від дерибану бюджетів та державного майна «під високим патронатом». Для характеристики цієї суспільної ситуації найліпше підійде неокласичний вислів одного діяча, який сказав щось про те, що «нас набагато більше, ніж цих козлів, які повсякчас заважають нам жити». Як у воду дивися.
Перервати традицію
Ця переважаюча кількість може перейти у якість, коли опозиціонери обіймуть позиції змістовного суспільного лідерства. Така спроба вже була зроблена при створенні Комітету опору диктатурі, але вона не реалізована навіть у першому наближенні. Сьогодні є потреба зібрати постійно діючий круглий стіл трьох основних опозиційних партій, оголосити про погодження політичних стратегій та кандидатів в округах, закликати виборців до мобілізації, постійно підтримуючи з ним якнайширший діалог із проблем стратегії суспільного розвитку та демонструючи свою етично-інтелектуальну і організаційну перевагу над опонентом. Також потрібно залучити до цього діалогу тих, хто вже заявив про намір грати на опозиційному полі, але практично проти опозиції. Є потреба переконати їх відмовитися від участі у виборах, але їхні політичні вимоги тоді мають знайти своє відображення у спільній політичній стратегії опозиції.
На сам кінець трохи історичної статистики. В Україні опозиція частково приходила до влади лише внаслідок розколу в середовищі можновладців. У 91-му комуніст Леонід Кравчук «прийняв віру» Народного руху та сприяв становленню незалежності, водночас зберігши владу в руках комуністичної номенклатури та відкривши їй шлях до привласнення національного багатства. Коли у 94-му «червоному директорату» здалося, що вони можуть мати більшу частку у власності та у владі, Леонід Кучма – колишній прем’єр при Президентові Леоніду Кравчуку, пішов проти нього на виборах та, вигравши їх за рахунок голосів виборців з південного сходу, створив систему влади олігархату в Україні. У 2004-му частині олігархів справедливо здалося, що Віктор Ющенко є безпечнішим для їхніх статків, ніж Віктор Янукович, і колишній прем’єр при Леоніді Кучмі, за рахунок переваги на Заході та у Центрі України, став її Президентом. У 2010-му, Вікторові Ющенку та близьким йому багатіям здавалося, що Віктор Янукович, який також встиг побувати прем’єром за третього Президента, безпечніший для них за Юлію Тимошенко, і він отримав булаву.
Об’єктивно є мало підстав на переривання цієї традиції. Надія на «чисту перемогу» опозиції примарна, але нехай так, ніж цілковита безвихідь.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Своїх намірів щодо України нинішня її влада майже не приховує. В економіці ці наміри виявляються в адміністративній концентрації виробничих, майнових та фінансових активів у руках тих осіб, які є близькими до верхівки правлячої групи, посиленні фіскального тиску, ускладненні митних процедур, особливо для малого та середнього, а також недостатньо лояльного до влади, бізнесу.
Широкий загал громадян повсякдень може споглядати прояви економічної політики влади у запроваджені обміну валюти за документами, що посвідчують особу, пропозиціях оподатковувати безготівковий обмін грошей, намірах гасити борги із заробітної платні на держпідприємствах за рахунок єдиного соціального внеску працюючих, ідеях підвищення ввізного мита на імпортні автомобілі, навіть в оподаткуванні збору грибів та ягід у лісах і прогулянок у них.
В умовах скорочення золотовалютних резервів збільшується граничний розмір державного боргу, зростає дефіцит зовнішньоторговельного балансу, падає рівень виробництва.
Негативні тенденції в економіці значною мірою стримуються близькою перспективою парламентських виборів. Таке стримування має місце не лише внаслідок тимчасового обмеження адміністративно-фіскального завзяття влади. За оцінками фахівців, задля забезпечення тіньової складової виборчого процесу в країну з офшорів вже зведено близько півтора мільярди доларів. У сучасних умовах це значна підживлююча ін’єкція для української економіки. Шкода, що скороминуща. Після виборів влада стрімко почне повертати «впущену вигоду».
Перспективи збереження при владі Партії регіонів українцям по різному, але виразно, демонструють ситуації в Росії та Білорусі. У першій – згортання свободи слова, кримінальні переслідування учасників протестних рухів, замежова корупція, наростання соціального протистояння. У другій – економічна стагнація, міжнародна ізоляція, зникнення залишків національної ідентичності. В Україні матимемо гібридну ситуацію лише з негативних складових, що мають місце у Росії та Білорусі.
Незнані виклики
Українська опозиція про ці загрози ймовірно знає. Можна припустити, що їй також відомо про те, що саме вона має стати на захисті національних інтересів, які є тотожними інтересам суспільним. Вона це зробить? Ні. Чому?
Перша причина у традиційній (хронічній) розпорошеності опозиції. На вибори вона йде «трьома колонами» – «ОО Батьківщина», «УДАР», «СВОБОДА». Також мають місце намагання висунути ще зо три-чотири списки, які об’єктивно лише забиратимуть голоси у «колон».
Друга причина у якості списків «ОО» – головної, наразі, опозиційної сили, та способах, у який вони формувалися. Вже на старті кампанії це істотно погіршує ставлення до кандидатів від «ОО» та спричиняє внутрішні конфлікти в усьому опозиційному середовищі. Наприкінці серпня ці суперечності почнуть висвітлювати у телевізійних шоу, що викличе у виборців ще більшу огиду до опозиціонерів.
Третя – головна – причина запрограмованої поразки «борців із режимом» у їхньому незнанні суспільних реалій та запитів. Вони намагаються говорити з виборцями з тих самих «ковбасно-споживацьких» позицій, із яких промовляє і влада: «зарплати зростають, нехай трохи, але вони зростають, стабільність відновлено…». Різниця у тому, що влада це подає як доконаний факт, а опозиція його справедливо заперечує.
А ні владні, а ні опозиційні політики, разом із їхніми політичними технологами, нездатні осягнути тих викликів, які постають перед Україною. Проте, ці виклики усвідомлює дедалі більша частина суспільства. Звідси – так багато громадян, особливо молодих і самозайнятих, які розуміють, що усі політики говорять просто «не про те». Політичні технологи, які працюють в опозиційних штабах, лишень і спромоглися обізвати їх «противсіхами», замість того щоб розробити план складного і багаторівневого діалогу з цією частиною суспільства. Пенсіонери, особливо у робітничих містах, та інші, залежні від ласки влади виборці, об’єктивно голосуватимуть за неї, або за комуністів, позаяк їхні інтереси є побутовими та наближеними у часі – харчі і ліки потрібні їм сьогодні.
Опорою опозиції, як це було в усі часи, мають виступати активні прошарки населення, а їм опозиція нічого притомного, окрім, розмов про «злочинний режим» не пропонує – не дає жодних соціальних перспектив, відштовхуючи від себе. У такий спосіб вона справді підіграє владі.
Втім, навіть з цією опозицією для суспільства, не все втрачено. Опозиційних лідерів могла б влаштувати роль парламентських маргіналів, якими вони є і сьогодні, якби не перспектива до денця випити «російсько-білоруський» коктейль. Перемога Партії регіонів на виборах для опозиційних політиків, (втім, для політиків і громадських діячів загалом, включно з гранітоїдами), означатиме заборону на професію. До речі, для олігархів – також. Так само, як і для професійних активістів правозахисних рухів, борців за охорону довкілля, справжніх підприємців, які вміють робити щось відмінне від дерибану бюджетів та державного майна «під високим патронатом». Для характеристики цієї суспільної ситуації найліпше підійде неокласичний вислів одного діяча, який сказав щось про те, що «нас набагато більше, ніж цих козлів, які повсякчас заважають нам жити». Як у воду дивися.
Перервати традицію
Ця переважаюча кількість може перейти у якість, коли опозиціонери обіймуть позиції змістовного суспільного лідерства. Така спроба вже була зроблена при створенні Комітету опору диктатурі, але вона не реалізована навіть у першому наближенні. Сьогодні є потреба зібрати постійно діючий круглий стіл трьох основних опозиційних партій, оголосити про погодження політичних стратегій та кандидатів в округах, закликати виборців до мобілізації, постійно підтримуючи з ним якнайширший діалог із проблем стратегії суспільного розвитку та демонструючи свою етично-інтелектуальну і організаційну перевагу над опонентом. Також потрібно залучити до цього діалогу тих, хто вже заявив про намір грати на опозиційному полі, але практично проти опозиції. Є потреба переконати їх відмовитися від участі у виборах, але їхні політичні вимоги тоді мають знайти своє відображення у спільній політичній стратегії опозиції.
На сам кінець трохи історичної статистики. В Україні опозиція частково приходила до влади лише внаслідок розколу в середовищі можновладців. У 91-му комуніст Леонід Кравчук «прийняв віру» Народного руху та сприяв становленню незалежності, водночас зберігши владу в руках комуністичної номенклатури та відкривши їй шлях до привласнення національного багатства. Коли у 94-му «червоному директорату» здалося, що вони можуть мати більшу частку у власності та у владі, Леонід Кучма – колишній прем’єр при Президентові Леоніду Кравчуку, пішов проти нього на виборах та, вигравши їх за рахунок голосів виборців з південного сходу, створив систему влади олігархату в Україні. У 2004-му частині олігархів справедливо здалося, що Віктор Ющенко є безпечнішим для їхніх статків, ніж Віктор Янукович, і колишній прем’єр при Леоніді Кучмі, за рахунок переваги на Заході та у Центрі України, став її Президентом. У 2010-му, Вікторові Ющенку та близьким йому багатіям здавалося, що Віктор Янукович, який також встиг побувати прем’єром за третього Президента, безпечніший для них за Юлію Тимошенко, і він отримав булаву.
Об’єктивно є мало підстав на переривання цієї традиції. Надія на «чисту перемогу» опозиції примарна, але нехай так, ніж цілковита безвихідь.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
