«Мы их развели, как котят» – так на рідному для нього блатняцькому сленгу, не приховуючи зневаги і радощів, прокоментував «диригент» депутатської більшості Міхаіл Чечетов здійснене з тотальним порушенням регламенту ухвалення нового мовного законодавства. І не приховуючи нічого, додав на адресу опозиції: «Я не знаю, что они будут делать на выборах».
Як на мене, слід подякувати Чечетову за чесність: він відверто, на всю країну оприлюднив виборчу стратегію Партії регіонів: порушити всі правові й моральні норми та «розвести» своїх конкурентів. Хоча, власне, чого боятися цій політичній силі, яка демонстративно чхала на вітчизняну та європейську громадську думку і за минулі два з половиною роки сконцентрувала всю повноту влади у своїх руках з використанням усіх можливих і неможливих методів, за винятком хіба що нового голодомору та масового терору?
А попереду, як уже заявив дехто із тріумфаторів, – внесення до Конституції України змін, які б закріпили державну двомовність. На практиці за умов неототалітарного антинаціонального режиму, як-от у Білорусі, двомовність означає тотальну русифікацію країни, куди гіршу, ніж у радянські часи.
Причому русифікацію далеко не тільки у лінгвістичному розумінні.
Економіка попереду філології
Як випливає з реакції в інтернеті, чимало люду вважає, що головна битва проти новітньої русифікації України відбулася і була програна українцями у стінах Верховної Ради 5 квітня та 3 липня цього року. Мовляв, виявилася б опозиція трохи меткіша, а громадяни – дещо активнішими – і все було б інакше. А тим часом битва навколо новітнього мовного законодавства і його ухвалення насправді є тільки епізодом, і, цілком імовірно, не найбільш значущим, нинішнього наступу русифікаторів на все українське.
Наступ цей розпочався не два з половиною роки тому, тобто з приходом до влади Віктора Януковича, а раніше, а саме – в останні роки президентства Леоніда Кучми, коли Росію очолив підполковник КҐБ Владімір Путін, а невдовзі головою адміністрації загнаного у глухий кут Кучми став Віктор Медведчук, якого не треба зайвий раз характеризувати. Саме тоді російський чекістсько-олігархічний капітал ринув до України, саме тоді зі своїми «спецпроектами» на українських телеканалах почали з’являтися московські «гості», саме тоді заїжджі політтехнологи почали диригувати діями не лише окремих політиків та партій, а й державних органів України. Здавалося б, Помаранчева революція поклала край цій тенденції – але русифікація активно тривала й за «найбільш українського президента» Віктора Ющенка. Украй низький рівень економічної освіченості останнього мав наслідком постійні заяви про необхідність залучення в Україну будь-якого іноземного капіталу, в тому числі й великого, не дивлячись на його походження, національну належність, підпорядкованість. А тим часом наукова абетка містить поняття компрадорського капіталу, економічного неоімперіалізму та неоколоніалізму. І не тільки російський чекістсько-олігархічний капітал ринув тоді в Україну – а й ідеологія. Ще за Кучми Друга світова війна у навчальних програмах витіснила «Велику Вітчизняну», що стало торжеством наукового підходу над російсько-радянським. Але вже в першій половині 2005 року Олександр Мороз гордо доповів своїм російським лівим колегам (соціалісти якраз тоді одержали, серед інших, і посаду міністра освіти) – Вітчизняна війна повернута до програм, російсько-радянський підхід одержав перемогу над науковим, над європейським баченням історії.
Отож після короткої паузи під час Помаранчевої революції й одразу після неї процеси русифікації України продовжилися, капітал колишньої метрополії почав агресивно завойовувати «благодатну Малоросію». Звернімо увагу на галузь, яка має беззаперечне стратегічне значення, безпосередньо пов’язана з національною безпекою і розвивається пришвидшеними темпами – на мобільний зв’язок. Сьогодні на українському ринку домінування росіян стало беззаперечним фактом, їм повністю чи частково належать такі компанії, як МТС, «Київстар», «Білайн», «Голден Телеком». А це означає, що на ринку мобільного зв’язку України панують російські правила гри, й у разі кризових ситуацій контроль за цією надзвичайно важливою в сучасному світі системою комунікацій може опинитися в руках колишньої метрополії. І ще одна стратегічна галузь: саме за президентства Ющенка переважна частина активів суднобудування України, в тому числі й військового, опинилася в руках росіян. До речі: чи не активним залаштунковим впливом російських «суднобудівників у цивільному» пояснюється сумна історія готового на 96% крейсеру «Україна», рішення про непотрібність не надто дорогої у порівнянні із вкладеними вже коштами (і зі, скажімо, реставрацією Батурина) добудови якого було ухвалене якраз 2005 року? Та що там ракетний крейсер, поява якого змінила б стратегічну ситуацію на Чорному морі – погляньте на маркування звичайнісінького чаю. Переважну більшість його в Україні пропонують або російські фірми, або російські ж філії всесвітньо відомих брендів. Чому не прямі поставки з Китаю чи Індії, чому не власні фірми, чому не українські представництва західних фірм? Чому чай везуть через Одесу до Москви і Петербурга, щоби потім знову везти до Одеси (й інших міст України), визначаючи тим самим асортимент наших магазинів?
Про культурно-інформаційний простір і говорити не варто: 80-90 відсотків його працюють наразі на ствердження ідей «Русского мира», а інтернет в Україні переважно російськомовний. Не дивно: досі, попри всі «жахіття українізації», відчутний брак україномовного комп’ютерного забезпечення (всі знають, як проставити чи де знайти на клавіатурі літеру «ґ»?), а про різноманітні ігри, про он-лайнові україномовні віртуальні світи можна тільки мріяти (існує, звісно, кілька винятків, які тільки підтверджують правило). Щоправда, була спроба українізації дубляжу західних стрічок у вітчизняному прокаті, але ще невідомо, чи пішла вона на користь: бо російські кінострічки залишилися недоторканними, і вкупі з численними російськими ж серіалами на телебаченні вони створювали протиставлення «нашого», «слов’янського», «отєчєствєнного» «чужому», європейському, західному. Іншими словами, без різкого підйому українського (не в територіальному, а в культурному сенсі) виробництва кінострічок та телесеріалів дубляж цей зависав у повітрі, не маючи під собою вкоріненості у національний ґрунт. Що і використали повною мірою нові можновладці, в кілька ходів поставивши під сумнів його подальше існування – як й інших культурницьких починань доби Ющенка.
Потрібне багатомільйонне «посполите рушення»
Нова влада з моменту свого постання копіює чимало із властиво російського стилю державного управління та ідеологічної обробки населення. Верховна Рада, яка ніколи не була надто ефективною, але все ж два десятиліття виступала майданчиком для дискусій і для узгодження різних точок зору, сьогодні повною мірою виправдовує крилатий вислів колишнього спікера Держдуми Росії: «Парламент – не місце для дискусій». До цього можна додати – і не для законотворчості, адже навіть номінально подані депутатами Партії регіонів законопроекти насправді написані або в адміністрації Януковича, або в нетрях Кабміну. Все у російській стилістиці, навіть «мавпяче голосування», коли один нардеп руками й ногами голосує за п’ятьох; щоправда, це ще не Дума, де кожен депутат від «Единой России» під час екстреного голосування за законопроект про фактичну заборону мітингів діяв за десяток членів своєї фракції, але ж усе попереду, чи не так? Тим більше, що скопійований із російського зразка проект закону вже у Раді, і він так само де легалізує будь-яку публічну громадянську активність (один тільки приклад: штраф або арешт загрожуватиме організаторам мітингу, якщо туди прийде бодай на 10 людей більше або менше заявленого…)
А шкільна освіта? Навіть за часів Леоніда Кучми крок за кроком готувався і здійснювався перехід на європейські стандарти, в тому числі – і на 12-річну середню освіту. Одним із перших кроків нового міністра Дмитра Табачника (активно підтриманим деякими патріотичними невігласами з числа нардепів) стало не просто повернення 11-річки, а фактичний перехід під російські освітні шаблони. Активно «числяться» шкільні підручники з історії та з літератури, причому чи не в першу чергу – зі світової: звідти викидаються постаті й сюжети, які, власне, зробили Європу Європою, як-от Данте й Ґьоте.
А чого вартий «культпохід» міністрів України на чолі з прем’єром Азаровим до могили україножера й антисеміта Столипіна, відвертого ворога демократії і прихильника російського імперського деспотизму…
Хоча що тут дивного? Скільки членів нинішнього уряду вдома розмовляють українською мовою? Хіба що міністр культури – але, видається, за те його там і тримають – щоб у потрібний момент утнув малоросійську гопакедію чи на скрипочці заграв, аби підтвердити тезу про розквіт української культури… А скільки десятків нардепів від правлячої партії та урядовців (включно із прем’єром та силовиками) народилися поза межами України – залишившись байдужими до української культури, а то й ворожими їй, розглядаючи територію під своїм управлінням як «благодатный юг России»?
Одним словом, новітнє мовне законодавство – тільки один зі штришків в процесі послідовного нищення всього українського й насадження російсько-радянського нинішньою владою. Штришок, звісно, помітний – але не перший і, на жаль, як випливає зі слів Чечетова та його колег, не останній. Бо ж чинна опозиція, навіть у союзі зі структурами громадянського суспільства, ані зупинити цей процес, ані пригальмувати не в змозі. Наразі тут потрібне багатомільйонне «посполите рушення», яке матиме чітку програму дій і готовність її втілити. Йдеться не про філологічні скарби, не про етнографічні раритети і навіть не про шедеври красного письменства – йдеться про саму перспективу українського буття. В тому числі й фізичного буття українців. Бо ж чи просто так один із номінальних авторів мовного законодавства Колесніченко зверхньо кинув журналістові, який поставив йому незручне запитання: «Вы не народ Украины». А хто ж? «Ворог народу»?
Далі – буде…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Як на мене, слід подякувати Чечетову за чесність: він відверто, на всю країну оприлюднив виборчу стратегію Партії регіонів: порушити всі правові й моральні норми та «розвести» своїх конкурентів. Хоча, власне, чого боятися цій політичній силі, яка демонстративно чхала на вітчизняну та європейську громадську думку і за минулі два з половиною роки сконцентрувала всю повноту влади у своїх руках з використанням усіх можливих і неможливих методів, за винятком хіба що нового голодомору та масового терору?
А попереду, як уже заявив дехто із тріумфаторів, – внесення до Конституції України змін, які б закріпили державну двомовність. На практиці за умов неототалітарного антинаціонального режиму, як-от у Білорусі, двомовність означає тотальну русифікацію країни, куди гіршу, ніж у радянські часи.
Причому русифікацію далеко не тільки у лінгвістичному розумінні.
Економіка попереду філології
Як випливає з реакції в інтернеті, чимало люду вважає, що головна битва проти новітньої русифікації України відбулася і була програна українцями у стінах Верховної Ради 5 квітня та 3 липня цього року. Мовляв, виявилася б опозиція трохи меткіша, а громадяни – дещо активнішими – і все було б інакше. А тим часом битва навколо новітнього мовного законодавства і його ухвалення насправді є тільки епізодом, і, цілком імовірно, не найбільш значущим, нинішнього наступу русифікаторів на все українське.
Наступ цей розпочався не два з половиною роки тому, тобто з приходом до влади Віктора Януковича, а раніше, а саме – в останні роки президентства Леоніда Кучми, коли Росію очолив підполковник КҐБ Владімір Путін, а невдовзі головою адміністрації загнаного у глухий кут Кучми став Віктор Медведчук, якого не треба зайвий раз характеризувати. Саме тоді російський чекістсько-олігархічний капітал ринув до України, саме тоді зі своїми «спецпроектами» на українських телеканалах почали з’являтися московські «гості», саме тоді заїжджі політтехнологи почали диригувати діями не лише окремих політиків та партій, а й державних органів України. Здавалося б, Помаранчева революція поклала край цій тенденції – але русифікація активно тривала й за «найбільш українського президента» Віктора Ющенка. Украй низький рівень економічної освіченості останнього мав наслідком постійні заяви про необхідність залучення в Україну будь-якого іноземного капіталу, в тому числі й великого, не дивлячись на його походження, національну належність, підпорядкованість. А тим часом наукова абетка містить поняття компрадорського капіталу, економічного неоімперіалізму та неоколоніалізму. І не тільки російський чекістсько-олігархічний капітал ринув тоді в Україну – а й ідеологія. Ще за Кучми Друга світова війна у навчальних програмах витіснила «Велику Вітчизняну», що стало торжеством наукового підходу над російсько-радянським. Але вже в першій половині 2005 року Олександр Мороз гордо доповів своїм російським лівим колегам (соціалісти якраз тоді одержали, серед інших, і посаду міністра освіти) – Вітчизняна війна повернута до програм, російсько-радянський підхід одержав перемогу над науковим, над європейським баченням історії.
Отож після короткої паузи під час Помаранчевої революції й одразу після неї процеси русифікації України продовжилися, капітал колишньої метрополії почав агресивно завойовувати «благодатну Малоросію». Звернімо увагу на галузь, яка має беззаперечне стратегічне значення, безпосередньо пов’язана з національною безпекою і розвивається пришвидшеними темпами – на мобільний зв’язок. Сьогодні на українському ринку домінування росіян стало беззаперечним фактом, їм повністю чи частково належать такі компанії, як МТС, «Київстар», «Білайн», «Голден Телеком». А це означає, що на ринку мобільного зв’язку України панують російські правила гри, й у разі кризових ситуацій контроль за цією надзвичайно важливою в сучасному світі системою комунікацій може опинитися в руках колишньої метрополії. І ще одна стратегічна галузь: саме за президентства Ющенка переважна частина активів суднобудування України, в тому числі й військового, опинилася в руках росіян. До речі: чи не активним залаштунковим впливом російських «суднобудівників у цивільному» пояснюється сумна історія готового на 96% крейсеру «Україна», рішення про непотрібність не надто дорогої у порівнянні із вкладеними вже коштами (і зі, скажімо, реставрацією Батурина) добудови якого було ухвалене якраз 2005 року? Та що там ракетний крейсер, поява якого змінила б стратегічну ситуацію на Чорному морі – погляньте на маркування звичайнісінького чаю. Переважну більшість його в Україні пропонують або російські фірми, або російські ж філії всесвітньо відомих брендів. Чому не прямі поставки з Китаю чи Індії, чому не власні фірми, чому не українські представництва західних фірм? Чому чай везуть через Одесу до Москви і Петербурга, щоби потім знову везти до Одеси (й інших міст України), визначаючи тим самим асортимент наших магазинів?
Про культурно-інформаційний простір і говорити не варто: 80-90 відсотків його працюють наразі на ствердження ідей «Русского мира», а інтернет в Україні переважно російськомовний. Не дивно: досі, попри всі «жахіття українізації», відчутний брак україномовного комп’ютерного забезпечення (всі знають, як проставити чи де знайти на клавіатурі літеру «ґ»?), а про різноманітні ігри, про он-лайнові україномовні віртуальні світи можна тільки мріяти (існує, звісно, кілька винятків, які тільки підтверджують правило). Щоправда, була спроба українізації дубляжу західних стрічок у вітчизняному прокаті, але ще невідомо, чи пішла вона на користь: бо російські кінострічки залишилися недоторканними, і вкупі з численними російськими ж серіалами на телебаченні вони створювали протиставлення «нашого», «слов’янського», «отєчєствєнного» «чужому», європейському, західному. Іншими словами, без різкого підйому українського (не в територіальному, а в культурному сенсі) виробництва кінострічок та телесеріалів дубляж цей зависав у повітрі, не маючи під собою вкоріненості у національний ґрунт. Що і використали повною мірою нові можновладці, в кілька ходів поставивши під сумнів його подальше існування – як й інших культурницьких починань доби Ющенка.
Потрібне багатомільйонне «посполите рушення»
Нова влада з моменту свого постання копіює чимало із властиво російського стилю державного управління та ідеологічної обробки населення. Верховна Рада, яка ніколи не була надто ефективною, але все ж два десятиліття виступала майданчиком для дискусій і для узгодження різних точок зору, сьогодні повною мірою виправдовує крилатий вислів колишнього спікера Держдуми Росії: «Парламент – не місце для дискусій». До цього можна додати – і не для законотворчості, адже навіть номінально подані депутатами Партії регіонів законопроекти насправді написані або в адміністрації Януковича, або в нетрях Кабміну. Все у російській стилістиці, навіть «мавпяче голосування», коли один нардеп руками й ногами голосує за п’ятьох; щоправда, це ще не Дума, де кожен депутат від «Единой России» під час екстреного голосування за законопроект про фактичну заборону мітингів діяв за десяток членів своєї фракції, але ж усе попереду, чи не так? Тим більше, що скопійований із російського зразка проект закону вже у Раді, і він так само де легалізує будь-яку публічну громадянську активність (один тільки приклад: штраф або арешт загрожуватиме організаторам мітингу, якщо туди прийде бодай на 10 людей більше або менше заявленого…)
А шкільна освіта? Навіть за часів Леоніда Кучми крок за кроком готувався і здійснювався перехід на європейські стандарти, в тому числі – і на 12-річну середню освіту. Одним із перших кроків нового міністра Дмитра Табачника (активно підтриманим деякими патріотичними невігласами з числа нардепів) стало не просто повернення 11-річки, а фактичний перехід під російські освітні шаблони. Активно «числяться» шкільні підручники з історії та з літератури, причому чи не в першу чергу – зі світової: звідти викидаються постаті й сюжети, які, власне, зробили Європу Європою, як-от Данте й Ґьоте.
А чого вартий «культпохід» міністрів України на чолі з прем’єром Азаровим до могили україножера й антисеміта Столипіна, відвертого ворога демократії і прихильника російського імперського деспотизму…
Хоча що тут дивного? Скільки членів нинішнього уряду вдома розмовляють українською мовою? Хіба що міністр культури – але, видається, за те його там і тримають – щоб у потрібний момент утнув малоросійську гопакедію чи на скрипочці заграв, аби підтвердити тезу про розквіт української культури… А скільки десятків нардепів від правлячої партії та урядовців (включно із прем’єром та силовиками) народилися поза межами України – залишившись байдужими до української культури, а то й ворожими їй, розглядаючи територію під своїм управлінням як «благодатный юг России»?
Одним словом, новітнє мовне законодавство – тільки один зі штришків в процесі послідовного нищення всього українського й насадження російсько-радянського нинішньою владою. Штришок, звісно, помітний – але не перший і, на жаль, як випливає зі слів Чечетова та його колег, не останній. Бо ж чинна опозиція, навіть у союзі зі структурами громадянського суспільства, ані зупинити цей процес, ані пригальмувати не в змозі. Наразі тут потрібне багатомільйонне «посполите рушення», яке матиме чітку програму дій і готовність її втілити. Йдеться не про філологічні скарби, не про етнографічні раритети і навіть не про шедеври красного письменства – йдеться про саму перспективу українського буття. В тому числі й фізичного буття українців. Бо ж чи просто так один із номінальних авторів мовного законодавства Колесніченко зверхньо кинув журналістові, який поставив йому незручне запитання: «Вы не народ Украины». А хто ж? «Ворог народу»?
Далі – буде…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
