«Специфічне німецьке ставлення до життя може поставити з ніг на голову будь-який замір. І тоді речі, котрі мали б поєднувати й наснажувати, спричиняють лише новий виток невдоволення та суспільного протистояння. Коли кілька років тому німці дізналися, що прийматимуть Олімпіаду-1936, жодних нарікань, наскільки пам’ятаю, ні в кого це не викликало. Скоріше, навпаки, – загальну ейфорію та масовий спортивний психоз. Аж ось минули ці кілька років, країна суттєво змінилася. Змінилось і ставлення багатьох німців до Олімпійських Ігор… Навіть анонсований владою приїзд сотень тисяч уболівальників, котрі мали б для себе «увімкнути Німеччину», так само викликає в певної частини громадян неприхований скепсис: мовляв, знаємо ми цих уболівальників, нічого, крім пивниць їм не потрібно; ані наша духовність, ані наша культурна спадщина, ані наші пошуки самоідентифікації їх не цікавлять, тому нас усе це не стосується. Справа набула суто німецького колориту, про спорт у контексті Олімпіади говориться дедалі менше… І що робити німецьким уболівальникам, котрі люблять спорт і котрі чекали на Олімпіаду, щоб побачити живцем знаменитих атлетів Британії чи США? Вони не мають стосунку до нецільового використання державних коштів під час підготовки до турніру. Їм, скоріш за все, байдуже, скільки тисяч французів чи англійців зможуть пропустити наші новозведені аеропорти. Вони, підозрюю, в більшості своїй навіть за НСДАП не голосуватимуть. Аж ось так чи так усіх їх втягнуто в це перманентне німецьке протистояння, й від їхнього імені влада запускає якісь безумні проекти, й саме до них апелюють противники цієї влади…»
Це – не цитата. Точніше, не зовсім цитата. Це – майже дослівно наведений початок статті знаного письменника молодшого покоління, надрукованої у відомому тижневику. У статті, ясна річ, ідеться про Євро-2012. Я дозволив собі замінити Євро на Олімпіаду, Україну – на Німеччину, українців – на німців, 2012 рік на 1936 тощо. Все інше – на місці: і слова, і їхні змісти, і головна ідея статті – не змішуйте спорт із політикою, прості люди хочуть дістати насолоду від споглядання спортивних змагань, і вони мають рацію.
А й справді – мають чи ні? І чи можливий спорт без політики – у минулому й сьогодні? І кому вигідне народне єднання на ґрунті футболу? Зараз, коли чемпіонат із футболу перетнув свій символічний екватор і вийшов на фінішну пряму, можна спокійно і розважливо поміркувати про все це.
Спорт на службі пропаганди: класичний приклад
Паралелі між Берлінською Олімпіадою-1936 та Євро-2012 – не продукт власної творчості автора цих рядків. Восьмого червня, у день урочистого відкриття чемпіонату Європи з футболу, група українців Польщі провела у Варшаві акцію протесту проти чинної в Україні влади. Поміж іншого, учасники акції роздали тисячі листівок, на яких був зображений вождь Партії регіонів у нацистському однострої і з рукою, викинутою вперед у «істинно арійському привітанні». На листівці містився заклик не повторити помилки 1936 року й бойкотувати режим Януковича в Україні. Наступного дня така ж акція була повторена у Києві. А напис «Берлін, 1936» присутній у цілій низці розміщених в інтернеті ядучих фотомонтажів, присвячених Євро-2012.
І, слід визнати, це не випадково. Адже Олімпіада-1936 назавжди стала, з одного боку, символом присмаченої «аполітичністю спорту» поступливості демократичних держав тиранічному режимові, з іншого боку – втіленням пропагандистського успіху диктаторської влади, яка зуміла повною мірою використати собі на користь широкомасштабні міжнародні змагання.
А ці змагання дійсно виявилися неординарними. Понад чотири тисячі атлетів із півсотні країн змагалися за медалі; чотири мільйони туристів з усього світу приїхали до Німеччини. Вперше запалений в Олімпії вогонь тисячі спортсменів різних країн пронесли через усю Європу до німецької столиці. І вперше телебачення транслювало відкриття змагань та події Ігор – десятки великих екранів були встановлені у спеціальних приміщеннях Берліна і великих міст Німеччини. А знана режисерка Лені Ріфеншталь зняла про цю подію фільм «Олімпія», який увійшов до скарбниці світового кіно.
Відкривав же ці міжнародні змагання, що від початку свого були задумані як живе втілення миру, дружби і братерства народів Землі, не хто інший, як фюрер і рейхсканцлер Німеччини Адольф Гітлер, а нацистська свастика була присутня у всіх олімпійських подіях, знаках та нагородах, аж до медалей. І виграли командні змагання німці; вистачало й представників інших «братніх арійських народів» на вищих сходинках п’єдесталів пошани. Так, уперше і востаннє своє олімпійське «золото» завоювали італійські футболісти…
Звичайно, траплялися і прикрі для організаторів несподіванки – так, уперше цілу низку високих нагород на змаганнях такого рівня здобули темношкірі атлети з команди США. Героєм же Ігор став знаменитий негритянський (тоді це слово не вважалося ще «неполіткоректним») атлет, великий спринтер усіх часів Овенс, й XI Олімпійські Ігри інколи так і називають – «Олімпіада Джессі Овенса».
Втім, на час Олімпіади за вказівкою Гітлера й Геббельса і з вулиць, і з крамниць зникли всі антиєврейські плакати, брошури і книги. Німецьким газетам на весь період Ігор було заборонено друкувати тексти расистського чи антисемітського спрямування, а мешканцям Берліна суворо наказали утримуватися від негативних публічних висловлювань про євреїв та негрів. Отож згаданий уже Джессі Овенс пізніше згадував, що почувався у Німеччині краще, ніж на батьківщині: в Берліні він міг заходити у будь-який ресторан і їздити на транспорті нарівні з представниками «вищої арійської раси», чого у своїй рідній Алабамі він безкарно робити аж ніяк не міг…
Ясна річ, що мільйони туристів, які побували на Іграх, після того тривалий час категорично заперечували злочини нацизму – мовляв, то все вигадки, ми там були і нічого такого не бачили. Самі ж німці отримали черговий заряд упевненості у генії свого фюрера, у його здатності розв’язувати будь-які проблеми на благо Рейху, а ще – в загальних перевагах арійської раси, адже Німеччина виборола 89 медалей (із них 33 золоті), а США – друге місце в командному заліку – тільки 56 (24 золотих). Сподобалися Ігри й Гітлерові: він вирішив, що після встановлення всесвітнього домінування Третього рейху всі Олімпіади будуть проводитися на його теренах, у місті Нюрнбергзі.
А спроби організувати масштабний міжнародний бойкот Олімпіади-1936 у столиці нацистської держави, які робив визначний спортивний менеджер зі США Ернест Лі Янке – за походженням «істинний арієць» – провалилися…
Український коктейль: футбол і пиво
Отож Берлінська Олімпіада подарувала німецькому обивателеві грандіозні видовища, а водночас істотно зміцнила диктаторський режим. Чим це для всіх обернулося буквально за кілька років – добре відомо.
На щастя, світ з тих часів змінився, а Україна не має замірів на світове панування. Відтак назагал пропагандистські виграші чинної влади від Євро-2012 навряд чи стануть чинниками стабільного й відчутного підвищення її рейтингів. Та все одно чемпіонат з футболу й надалі використовуватиметься як політичний чинник, як інструмент впливу на маси і символ загальнонародного єднання.
Утім, Євро-2012 показує, що у розпорядженні влади України є не менш ефективні можливості використання спортивних видовищ у своїх інтересах, ніж у класичних диктатур минулого. Бо ж хіба загрожує чиїмось статкам та посадам демонстративна аполітичність як низки знаних інтелектуалів, так і якнайширших народних мас, для яких футбол важливіший за вістки про виведення олігархами в офшорні зони коштів, більших за річні доходи держбюджету чи про прагнення правлячої партії фактично унеможливити проведення опозиційних політичних акцій (вони з’явилися якраз під час чемпіонату Європи і пройшли практично непоміченими)? І в чиїх інтересах ця єдність від Ужгорода до Луганська на рівні споживання «Радіо Шансон», пива «Сармат» і біганини 11 хлопців-мільйонерів на футбольному полі – бодай і під синьо-жовтим прапором?
Виглядає на те, що футбольно-пивна аполітична квазіукраїнська квазінація та квазідержава цілком влаштовують «крутих хлопців», які нині окупували Печерські пагорби Києва. Зрештою, нехай не демонструють щирого ентузіазму, як це робили піддані фюрера, головне, щоб не виявляють непослуху й прагнення змінити владу. А в обмін на пасивність та лояльність будуть і напої з наїдками, будуть і видовища.
Футбол плюс пиво – і синьо-жовтий прапор над цим. Ото і є Україна, панове?
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Це – не цитата. Точніше, не зовсім цитата. Це – майже дослівно наведений початок статті знаного письменника молодшого покоління, надрукованої у відомому тижневику. У статті, ясна річ, ідеться про Євро-2012. Я дозволив собі замінити Євро на Олімпіаду, Україну – на Німеччину, українців – на німців, 2012 рік на 1936 тощо. Все інше – на місці: і слова, і їхні змісти, і головна ідея статті – не змішуйте спорт із політикою, прості люди хочуть дістати насолоду від споглядання спортивних змагань, і вони мають рацію.
А й справді – мають чи ні? І чи можливий спорт без політики – у минулому й сьогодні? І кому вигідне народне єднання на ґрунті футболу? Зараз, коли чемпіонат із футболу перетнув свій символічний екватор і вийшов на фінішну пряму, можна спокійно і розважливо поміркувати про все це.
Спорт на службі пропаганди: класичний приклад
Паралелі між Берлінською Олімпіадою-1936 та Євро-2012 – не продукт власної творчості автора цих рядків. Восьмого червня, у день урочистого відкриття чемпіонату Європи з футболу, група українців Польщі провела у Варшаві акцію протесту проти чинної в Україні влади. Поміж іншого, учасники акції роздали тисячі листівок, на яких був зображений вождь Партії регіонів у нацистському однострої і з рукою, викинутою вперед у «істинно арійському привітанні». На листівці містився заклик не повторити помилки 1936 року й бойкотувати режим Януковича в Україні. Наступного дня така ж акція була повторена у Києві. А напис «Берлін, 1936» присутній у цілій низці розміщених в інтернеті ядучих фотомонтажів, присвячених Євро-2012.
І, слід визнати, це не випадково. Адже Олімпіада-1936 назавжди стала, з одного боку, символом присмаченої «аполітичністю спорту» поступливості демократичних держав тиранічному режимові, з іншого боку – втіленням пропагандистського успіху диктаторської влади, яка зуміла повною мірою використати собі на користь широкомасштабні міжнародні змагання.
А ці змагання дійсно виявилися неординарними. Понад чотири тисячі атлетів із півсотні країн змагалися за медалі; чотири мільйони туристів з усього світу приїхали до Німеччини. Вперше запалений в Олімпії вогонь тисячі спортсменів різних країн пронесли через усю Європу до німецької столиці. І вперше телебачення транслювало відкриття змагань та події Ігор – десятки великих екранів були встановлені у спеціальних приміщеннях Берліна і великих міст Німеччини. А знана режисерка Лені Ріфеншталь зняла про цю подію фільм «Олімпія», який увійшов до скарбниці світового кіно.
Відкривав же ці міжнародні змагання, що від початку свого були задумані як живе втілення миру, дружби і братерства народів Землі, не хто інший, як фюрер і рейхсканцлер Німеччини Адольф Гітлер, а нацистська свастика була присутня у всіх олімпійських подіях, знаках та нагородах, аж до медалей. І виграли командні змагання німці; вистачало й представників інших «братніх арійських народів» на вищих сходинках п’єдесталів пошани. Так, уперше і востаннє своє олімпійське «золото» завоювали італійські футболісти…
Звичайно, траплялися і прикрі для організаторів несподіванки – так, уперше цілу низку високих нагород на змаганнях такого рівня здобули темношкірі атлети з команди США. Героєм же Ігор став знаменитий негритянський (тоді це слово не вважалося ще «неполіткоректним») атлет, великий спринтер усіх часів Овенс, й XI Олімпійські Ігри інколи так і називають – «Олімпіада Джессі Овенса».
Втім, на час Олімпіади за вказівкою Гітлера й Геббельса і з вулиць, і з крамниць зникли всі антиєврейські плакати, брошури і книги. Німецьким газетам на весь період Ігор було заборонено друкувати тексти расистського чи антисемітського спрямування, а мешканцям Берліна суворо наказали утримуватися від негативних публічних висловлювань про євреїв та негрів. Отож згаданий уже Джессі Овенс пізніше згадував, що почувався у Німеччині краще, ніж на батьківщині: в Берліні він міг заходити у будь-який ресторан і їздити на транспорті нарівні з представниками «вищої арійської раси», чого у своїй рідній Алабамі він безкарно робити аж ніяк не міг…
Ясна річ, що мільйони туристів, які побували на Іграх, після того тривалий час категорично заперечували злочини нацизму – мовляв, то все вигадки, ми там були і нічого такого не бачили. Самі ж німці отримали черговий заряд упевненості у генії свого фюрера, у його здатності розв’язувати будь-які проблеми на благо Рейху, а ще – в загальних перевагах арійської раси, адже Німеччина виборола 89 медалей (із них 33 золоті), а США – друге місце в командному заліку – тільки 56 (24 золотих). Сподобалися Ігри й Гітлерові: він вирішив, що після встановлення всесвітнього домінування Третього рейху всі Олімпіади будуть проводитися на його теренах, у місті Нюрнбергзі.
А спроби організувати масштабний міжнародний бойкот Олімпіади-1936 у столиці нацистської держави, які робив визначний спортивний менеджер зі США Ернест Лі Янке – за походженням «істинний арієць» – провалилися…
Український коктейль: футбол і пиво
Отож Берлінська Олімпіада подарувала німецькому обивателеві грандіозні видовища, а водночас істотно зміцнила диктаторський режим. Чим це для всіх обернулося буквально за кілька років – добре відомо.
На щастя, світ з тих часів змінився, а Україна не має замірів на світове панування. Відтак назагал пропагандистські виграші чинної влади від Євро-2012 навряд чи стануть чинниками стабільного й відчутного підвищення її рейтингів. Та все одно чемпіонат з футболу й надалі використовуватиметься як політичний чинник, як інструмент впливу на маси і символ загальнонародного єднання.
Утім, Євро-2012 показує, що у розпорядженні влади України є не менш ефективні можливості використання спортивних видовищ у своїх інтересах, ніж у класичних диктатур минулого. Бо ж хіба загрожує чиїмось статкам та посадам демонстративна аполітичність як низки знаних інтелектуалів, так і якнайширших народних мас, для яких футбол важливіший за вістки про виведення олігархами в офшорні зони коштів, більших за річні доходи держбюджету чи про прагнення правлячої партії фактично унеможливити проведення опозиційних політичних акцій (вони з’явилися якраз під час чемпіонату Європи і пройшли практично непоміченими)? І в чиїх інтересах ця єдність від Ужгорода до Луганська на рівні споживання «Радіо Шансон», пива «Сармат» і біганини 11 хлопців-мільйонерів на футбольному полі – бодай і під синьо-жовтим прапором?
Виглядає на те, що футбольно-пивна аполітична квазіукраїнська квазінація та квазідержава цілком влаштовують «крутих хлопців», які нині окупували Печерські пагорби Києва. Зрештою, нехай не демонструють щирого ентузіазму, як це робили піддані фюрера, головне, щоб не виявляють непослуху й прагнення змінити владу. А в обмін на пасивність та лояльність будуть і напої з наїдками, будуть і видовища.
Футбол плюс пиво – і синьо-жовтий прапор над цим. Ото і є Україна, панове?
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
