Минулого тижня ми з друзями у Варшаві влаштовували акцію протесту проти політичного режиму в Україні. Справа звична: треба зібрати людей, розподілити обов’язки, повідомити журналістів, надрукувати якісь листівки, ну і, власне, весело й зухвало провести саму демонстрацію. У кожного з нас не швейцарський, а український паспорт, тож організовувати й брати участь у протестних мітингах – діло для нас настільки буденне, що навіть похвалитися нема чим.
Але є привід зауважити один цікавий факт. Увечері перед демонстрацією ми обговорювали, які ж гасла маємо висунути і які плакати тримати в руках. Головний месидж звучав просто: «Не повторіть помилки 1936 року. Бойкотуймо режим Януковича в Україні!». В якусь мить хтось запропонував взяти ще кілька плакатів і транспарантів. Це виглядало малоймовірним, адже часу залишалося обмаль – одна коротка літня ніч. І раптом один із наших друзів, український бізнесмен, який понад 10 років працює у Польщі, запропонував принести старі транспаранти, які в нього залишилися ще з 2004 року. Компанія зайшлася реготом: невже ми вийдемо 8 червня 2012 року з плакатами «Ющенко – так!»?
Утім, ми рано почали сміятися. Бо виявилося, що ті транспаранти цілком актуальні й сьогодні: «Не повертайте Україну в СРСР», «Мова України – українська», «Я – вільний, я хочу вільну країну», «Дайте нам демократію», «Ні фальсифікаціям», «Вперед у Євросоюз!» тощо. Ми перекинулися кількома швидкими поглядами, які означали тільки одне: усі з цих гасел спокійно можна виносити на вулиці й завтра. І ще кілька років як мінімум.
Ідейний параліч
Я повернувся додому й почав шукати в інтернеті фотографії з українських мітингів різних років. Гіпотеза підтвердилася: за 20 років Незалежності вимоги народу так і не змінилися. У 89-му, коли мені було два роки, українці хотіли єдиної державної мови, вільних виборів, справжньої незалежності, нової політичної еліти, своєї, української, історії й інтеграції на Захід. Виросло нове покоління, у 2012-му вже я долучаюся до організації мітингів, а хочемо ми дослівно того самого: єдиної державної мови, вільних виборів, справжньої незалежності, нової політичної еліти, своєї, української, історії й інтеграції на Захід. Ніщо так не лякає, як усвідомлення жахливого факту, що через 20 років уже мої діти вийдуть на вулиці з такими ж гаслами. Цілком можливо, що навіть із тим самим транспарантом, який ми виготовили тиждень тому.
Це невинне спостереження може пояснити нам більше, ніж здається на перший погляд. Це свідчення стагнації, борсання на місці, браку нових ідей. Вочевидь, за 20 років ми як спільнота так і не змогли ані вибрати шлях розвитку країни, ані зробити у крок у потрібному напрямку. У нас немає плакатів «Ні входженню України в зону євро!», «Наша валюта – українська гривня!» чи «Спочатку Євро – потім і Євросоюз». Бо для нас це питання не стоїть. Бо ми ще там, у 89-му. Ми далі боремося – цього разу здається, що безуспішно – за єдину державну мову. У нас ще немає транспарантів, які закликали б проводити поетапний перехід на латинську абетку, бо й навіть дискусії такої у нас немає.
Немає нових ідей, немає нових проблем, немає нового бачення. Провина за це на всіх: на кожній владі, яка керувала країною всі ці роки, на кожній опозиції, яка вдавала боротьбу і нову якість. Та передусім – на нас, на людях, які за власним бажанням продовжують жити у минулому столітті. А так хочеться побачити мітинг з таким, наприклад, гаслом: «Ні атомним електростанціям, у Трускавці – тільки енергія вітру, сонця й води!». А всі інші – старі – проблеми щоб були далеко позаду, бо Україна давно в Євросоюзі, на чесних виборах переміг нормальний і молодий кандидат, який вільно спілкується і українською, і англійською мовами, левова частка бюджету йде на освіту й лікарні, а на вулицях велосипедів більше, ніж автомобілів. Цікаво, доживу я до такого?
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Але є привід зауважити один цікавий факт. Увечері перед демонстрацією ми обговорювали, які ж гасла маємо висунути і які плакати тримати в руках. Головний месидж звучав просто: «Не повторіть помилки 1936 року. Бойкотуймо режим Януковича в Україні!». В якусь мить хтось запропонував взяти ще кілька плакатів і транспарантів. Це виглядало малоймовірним, адже часу залишалося обмаль – одна коротка літня ніч. І раптом один із наших друзів, український бізнесмен, який понад 10 років працює у Польщі, запропонував принести старі транспаранти, які в нього залишилися ще з 2004 року. Компанія зайшлася реготом: невже ми вийдемо 8 червня 2012 року з плакатами «Ющенко – так!»?
Утім, ми рано почали сміятися. Бо виявилося, що ті транспаранти цілком актуальні й сьогодні: «Не повертайте Україну в СРСР», «Мова України – українська», «Я – вільний, я хочу вільну країну», «Дайте нам демократію», «Ні фальсифікаціям», «Вперед у Євросоюз!» тощо. Ми перекинулися кількома швидкими поглядами, які означали тільки одне: усі з цих гасел спокійно можна виносити на вулиці й завтра. І ще кілька років як мінімум.
Ідейний параліч
Я повернувся додому й почав шукати в інтернеті фотографії з українських мітингів різних років. Гіпотеза підтвердилася: за 20 років Незалежності вимоги народу так і не змінилися. У 89-му, коли мені було два роки, українці хотіли єдиної державної мови, вільних виборів, справжньої незалежності, нової політичної еліти, своєї, української, історії й інтеграції на Захід. Виросло нове покоління, у 2012-му вже я долучаюся до організації мітингів, а хочемо ми дослівно того самого: єдиної державної мови, вільних виборів, справжньої незалежності, нової політичної еліти, своєї, української, історії й інтеграції на Захід. Ніщо так не лякає, як усвідомлення жахливого факту, що через 20 років уже мої діти вийдуть на вулиці з такими ж гаслами. Цілком можливо, що навіть із тим самим транспарантом, який ми виготовили тиждень тому.
Це невинне спостереження може пояснити нам більше, ніж здається на перший погляд. Це свідчення стагнації, борсання на місці, браку нових ідей. Вочевидь, за 20 років ми як спільнота так і не змогли ані вибрати шлях розвитку країни, ані зробити у крок у потрібному напрямку. У нас немає плакатів «Ні входженню України в зону євро!», «Наша валюта – українська гривня!» чи «Спочатку Євро – потім і Євросоюз». Бо для нас це питання не стоїть. Бо ми ще там, у 89-му. Ми далі боремося – цього разу здається, що безуспішно – за єдину державну мову. У нас ще немає транспарантів, які закликали б проводити поетапний перехід на латинську абетку, бо й навіть дискусії такої у нас немає.
Немає нових ідей, немає нових проблем, немає нового бачення. Провина за це на всіх: на кожній владі, яка керувала країною всі ці роки, на кожній опозиції, яка вдавала боротьбу і нову якість. Та передусім – на нас, на людях, які за власним бажанням продовжують жити у минулому столітті. А так хочеться побачити мітинг з таким, наприклад, гаслом: «Ні атомним електростанціям, у Трускавці – тільки енергія вітру, сонця й води!». А всі інші – старі – проблеми щоб були далеко позаду, бо Україна давно в Євросоюзі, на чесних виборах переміг нормальний і молодий кандидат, який вільно спілкується і українською, і англійською мовами, левова частка бюджету йде на освіту й лікарні, а на вулицях велосипедів більше, ніж автомобілів. Цікаво, доживу я до такого?
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
