Театралізована постановка тріумфальної реінкарнації Володимира Путіна на троні російської держави завершилася пафосним фіналом. Його забезпечила масовка з чотирьох кандидатів-статистів, що прикидалася на президентських виборах опозицією. Імітація демократичних виборів не додала російській владі легітимності в очах активної частини суспільства.
Нове покоління росіян усе менше довіряє правителеві Росії, просто через те, що він занадто довго перебуває на чолі країни. Для тих, хто сьогодні вступає у суспільне життя, – «Путін був завжди», а молоді люди природно прагнуть нового.
Хочеться їм прилаштувати до соціальних ліфтів реактивні двигуни, щоб самим швидше піднестися до життєвих висот – хто як їх розуміє. Доки ж соціальні ліфтові шахти закорковано на підступах до середніх і верхніх поверхів, доти нуртуватиме суспільне невдоволення, накопичуючи тиск та загрожуючи вибухом.
Перед реінкарнованим президентом постає хронічна проблема усіх російських самодержців: як, у часи суспільної трансформації, втримати абсолютну владу, не розваливши при цьому країни. У соціально розшарованій і розрізненій за національно-територіальною ознакою країні ця проблема не має позитивного розв’язання.
У Російській Імперії її колись намагалися вирішити за рахунок створення уніфікованої ідентичності на основі російсько-православної самосвідомості, зцементованої сакралізованою владою імператора. Що з того вийшло, показав сімнадцятий рік.
Намагаючись зупинити розпад імперського простору після воєн та революцій, Ленін придумав СРСР, з його радянською ідентичністю. З країни Рад вимушено відпустили найбільш чужорідні у культурно-цивілізаційному плані нації – фінів, поляків, естонців, латишів та литовців. Українців силоміць залишили, розшматувавши нашу етнічну територію поміж СРСР, Польщею, Румунією, Чехословаччиною та Угорщиною. До купи Україну зібрав, і то не усю, лише пакт Ріббентропа-Молотова.
Помилка Леніна з точки зору збереження імперського простору полягала, на щастя для народів, залишених у СРСР, у «ленінській національній політиці». Намагаючись відмежуватися від «темного минулого царату», більшовики проголосили Російську Імперію тюрмою народів та почали частково розвивати культуру загнаних в Радянський Союз народів. Це призвело до збереження їхньої національної самосвідомості.
В результаті конфігурація уламків СРСР, який розсипався у 1991 році, загалом відповідала обрисам кордонів союзних республік. Винятки усім відомі – Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія та інші «зони міжетнічних конфліктів».
У випадках, коли названі та інші території відокремлювалися від країн, до яких входили за часів СРСР, це відбувалося за збройної та політичної підтримки тамтешніх «сепаратистів-інтернаціоналістів» з боку Росії. У такий спосіб вона намагалася утримати ці країни під своїм контролем. Лише зрілість суспільств у країнах Балтії та в Україні вберегли їх у дев’яностих від територіальних втрат, інспірованих за аналогічною схемою.
Збирання земель – альтернатива революції
Сьогоденна ситуація у Росії нагадує її стан перед Першою світовою війною: зневажувана активною частиною суспільства корумпована влада, виснаженість інфраструктур, а головне – населення так званих «національних околиць», яке втрачає інтерес до російсько-православної ідентичності. При цьому демографічна ситуація на тих околицях набагато ліпша за етнічно російські регіони. Молоді «інородці», як їх колись називали у Росії, поступово колонізують великі російські міста та інші комфортні для проживання території, точнісінько так, як вчиняють щодо колишньої метрополії мешканці домініонів Британської Імперії.
Енергія нового багатонаціонального покоління російських громадян потребує виходу. У попередні сторіччя її надлишок поглинався колоніальними війнами, але у сучасному світі розв’язання більш-менш масштабної війни є прерогативою наддержав, до яких Росія вже фактично не належить. Та і технологічна відсталість російської військової машини не дозволяє їй вступати у прямі збройні конфлікти з потужнішими країнами, якою Україна, звісно, не є.
Консолідуючу національну ідею у «площині соціальних інновацій», «суспільної модернізації», «розвитку громадянського суспільства» у Росії не шукатимуть, бо такі «ліберальні витребеньки» підірвуть засадничі підвалини одноосібної влади. Отже, лишається традиційне «збирання земель».
Білорусь уже підібрали. Втім, якось непереконливо, бо тамтешній самодержець, ізольований від Європи, все одно вряди-годи огризається – не бажає ділитися насолодами та принадами всевладдя.
На маленькій Грузії впіймали облизня – вона, зазнавши збройного нападу у серпні 2008 року, консолідувалася і нині демонструє вражаючий приклад соціального поступу, значно випереджаючи у цьому Росію.
Для відвернення бунтівної енергії російського суспільства від горішніх поверхів влади найкраще може прислужитися Україна – слабка як ніколи за останні 20 років, не шанована у світі та цивілізаційно безперспективна, вона перетворилася на природний об’єкт номер один для «збирання».
Для старшого та середнього покоління росіян втрата України у 1991 році досі є чинником приниження їхньої національної гідності. Саме цим настроям прагне догодити Володимир Путін, повсякчас нагадуючи про «трагедію розпаду СРСР».
Водночас він намагається прищепити ностальгію за «великою державою» і молодому поколінню росіян. Відновлення імперії є неможливим без повернення України, а державне існування Росії можливе лише в імперській формі.
Величезна територія з переважно несприятливим кліматом, яку складно контролювати, не згадуючи вже про ведення господарства, виснажена інфраструктура, високий потенціал суспільної конфліктності та інші численні несприятливі обставини не лишають Росії шансів на демократичний розвиток. Утримати її в купі можна лише силоміць, засобами тоталітаризму.
Виправданням їхнього застосування всередині країни має стати ідея експансії, спрямованої назовні. Напрямок експансії є безальтернативним – Україна.
Звісно, що в сучасних міжнародно-правових умовах пряма збройна агресія неможлива. Росія, зрештою, разом з іншими ядерними державами є гарантом територіальної недоторканності України після відмови останньої від ядерної зброї. Втім, цілком придатними, у сучасному внутрішньому та міжнародному становищах України, для її фактичного поглинання є політико-економічні засоби, які вже інтенсивно застосовуються.
В економічному плані вони становлять собою: запровадження для України найвищих у світі цін на газ, що загрожує закриттям українських підприємств, чия продукція не буде конкурентоздатною, та робить нестерпними для населення тарифи на комунальні послуги; обмеження експорту українських товарів на ринок Митного союзу – знову загроза закриття виробництв, зупинка притоку валюти; скуповування українських інфраструктурних підприємств; активне кредитування російськими банками господарських суб’єктів в Україні.
Дії Росії щодо погіршення економічної ситуації України прямо штовхають її до банкрутства, яке може настати вже цього року. Звісно, що некомпетентність та здирництво усіх генерацій української влади є не менш потужними чинником дефолту.
Межигірсько-Рубльовський інтерес
Зневірене у власній державі суспільство є найпридатнішим ґрунтом для зовнішніх політичних маніпуляцій. Інформаційно-культурний простір України давно контролюється російськими засобами масової інформації. Серед депутатів місцевих рад Півдня та Сходу є численні групи, які матеріально та ідейно зацікавлені у поверненні до імперського простору. Це ж стосується і членів парламенту та великих підприємців, чиї інтереси часто також міцно закорінені у Росії.
Головною перешкодою до повторного поглинання Росією України є небажання тих, хто сам інтенсивно поглинає рештки українських ресурсів, ділитися своїми статками та владою з власниками Росії. На сьогодні це вже дуже слабке забороло. Українські можновладці ще цього року постануть перед вибором: влада або заможність та безпека.
Альтернативний російському європейський вектор інтеграції також передбачає втрату влади в Україні нинішніми її користувачами. Це відбудеться просто шляхом запровадження та реального дотримання демократичних норм формування та функціонування влади – не мають шансів нинішні користувачі влади знову отримати її на чесних виборах. Отже, доведеться їм самим «іти здаватися» до харизматичного російського президента, який в обмін на Україну дасть їм змогу дожити віку у межигірських та рубльовських розкошах.
На початку 2005 року чимало українських посадовців часів президентства Леоніда Кучми, які були навіть носіями державної таємниці, отримали російське громадянство та захист. Цей прецедент може бути повторено у ширших масштабах.
Населенню України легше буде змиритися з втратою незалежності, якщо йому пообіцяти виплати пенсій, забезпеченість енергоносіями підприємств та системи комунальних послуг за рахунок російських ресурсів. Так само з ліквідацією української державності погодиться і міжнародна спільнота, якщо Росія візьме на себе виплату українських боргів. У порівнянні з фінансовими можливостями Росії (500 мільярдів доларів лише золотовалютного резерву) 12 мільярдів українського зовнішнього боргу зовсім незначна цифра.
Ще цієї весни слід чекати інтенсифікації публічної діяльності в Україні «інтернаціоналістичних рухів за возз’єднання».
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Нове покоління росіян усе менше довіряє правителеві Росії, просто через те, що він занадто довго перебуває на чолі країни. Для тих, хто сьогодні вступає у суспільне життя, – «Путін був завжди», а молоді люди природно прагнуть нового.
Хочеться їм прилаштувати до соціальних ліфтів реактивні двигуни, щоб самим швидше піднестися до життєвих висот – хто як їх розуміє. Доки ж соціальні ліфтові шахти закорковано на підступах до середніх і верхніх поверхів, доти нуртуватиме суспільне невдоволення, накопичуючи тиск та загрожуючи вибухом.
Перед реінкарнованим президентом постає хронічна проблема усіх російських самодержців: як, у часи суспільної трансформації, втримати абсолютну владу, не розваливши при цьому країни. У соціально розшарованій і розрізненій за національно-територіальною ознакою країні ця проблема не має позитивного розв’язання.
У Російській Імперії її колись намагалися вирішити за рахунок створення уніфікованої ідентичності на основі російсько-православної самосвідомості, зцементованої сакралізованою владою імператора. Що з того вийшло, показав сімнадцятий рік.
Намагаючись зупинити розпад імперського простору після воєн та революцій, Ленін придумав СРСР, з його радянською ідентичністю. З країни Рад вимушено відпустили найбільш чужорідні у культурно-цивілізаційному плані нації – фінів, поляків, естонців, латишів та литовців. Українців силоміць залишили, розшматувавши нашу етнічну територію поміж СРСР, Польщею, Румунією, Чехословаччиною та Угорщиною. До купи Україну зібрав, і то не усю, лише пакт Ріббентропа-Молотова.
Помилка Леніна з точки зору збереження імперського простору полягала, на щастя для народів, залишених у СРСР, у «ленінській національній політиці». Намагаючись відмежуватися від «темного минулого царату», більшовики проголосили Російську Імперію тюрмою народів та почали частково розвивати культуру загнаних в Радянський Союз народів. Це призвело до збереження їхньої національної самосвідомості.
В результаті конфігурація уламків СРСР, який розсипався у 1991 році, загалом відповідала обрисам кордонів союзних республік. Винятки усім відомі – Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія та інші «зони міжетнічних конфліктів».
У випадках, коли названі та інші території відокремлювалися від країн, до яких входили за часів СРСР, це відбувалося за збройної та політичної підтримки тамтешніх «сепаратистів-інтернаціоналістів» з боку Росії. У такий спосіб вона намагалася утримати ці країни під своїм контролем. Лише зрілість суспільств у країнах Балтії та в Україні вберегли їх у дев’яностих від територіальних втрат, інспірованих за аналогічною схемою.
Збирання земель – альтернатива революції
Сьогоденна ситуація у Росії нагадує її стан перед Першою світовою війною: зневажувана активною частиною суспільства корумпована влада, виснаженість інфраструктур, а головне – населення так званих «національних околиць», яке втрачає інтерес до російсько-православної ідентичності. При цьому демографічна ситуація на тих околицях набагато ліпша за етнічно російські регіони. Молоді «інородці», як їх колись називали у Росії, поступово колонізують великі російські міста та інші комфортні для проживання території, точнісінько так, як вчиняють щодо колишньої метрополії мешканці домініонів Британської Імперії.
Енергія нового багатонаціонального покоління російських громадян потребує виходу. У попередні сторіччя її надлишок поглинався колоніальними війнами, але у сучасному світі розв’язання більш-менш масштабної війни є прерогативою наддержав, до яких Росія вже фактично не належить. Та і технологічна відсталість російської військової машини не дозволяє їй вступати у прямі збройні конфлікти з потужнішими країнами, якою Україна, звісно, не є.
Консолідуючу національну ідею у «площині соціальних інновацій», «суспільної модернізації», «розвитку громадянського суспільства» у Росії не шукатимуть, бо такі «ліберальні витребеньки» підірвуть засадничі підвалини одноосібної влади. Отже, лишається традиційне «збирання земель».
Білорусь уже підібрали. Втім, якось непереконливо, бо тамтешній самодержець, ізольований від Європи, все одно вряди-годи огризається – не бажає ділитися насолодами та принадами всевладдя.
На маленькій Грузії впіймали облизня – вона, зазнавши збройного нападу у серпні 2008 року, консолідувалася і нині демонструє вражаючий приклад соціального поступу, значно випереджаючи у цьому Росію.
Для відвернення бунтівної енергії російського суспільства від горішніх поверхів влади найкраще може прислужитися Україна – слабка як ніколи за останні 20 років, не шанована у світі та цивілізаційно безперспективна, вона перетворилася на природний об’єкт номер один для «збирання».
Для старшого та середнього покоління росіян втрата України у 1991 році досі є чинником приниження їхньої національної гідності. Саме цим настроям прагне догодити Володимир Путін, повсякчас нагадуючи про «трагедію розпаду СРСР».
Водночас він намагається прищепити ностальгію за «великою державою» і молодому поколінню росіян. Відновлення імперії є неможливим без повернення України, а державне існування Росії можливе лише в імперській формі.
Величезна територія з переважно несприятливим кліматом, яку складно контролювати, не згадуючи вже про ведення господарства, виснажена інфраструктура, високий потенціал суспільної конфліктності та інші численні несприятливі обставини не лишають Росії шансів на демократичний розвиток. Утримати її в купі можна лише силоміць, засобами тоталітаризму.
Виправданням їхнього застосування всередині країни має стати ідея експансії, спрямованої назовні. Напрямок експансії є безальтернативним – Україна.
Звісно, що в сучасних міжнародно-правових умовах пряма збройна агресія неможлива. Росія, зрештою, разом з іншими ядерними державами є гарантом територіальної недоторканності України після відмови останньої від ядерної зброї. Втім, цілком придатними, у сучасному внутрішньому та міжнародному становищах України, для її фактичного поглинання є політико-економічні засоби, які вже інтенсивно застосовуються.
В економічному плані вони становлять собою: запровадження для України найвищих у світі цін на газ, що загрожує закриттям українських підприємств, чия продукція не буде конкурентоздатною, та робить нестерпними для населення тарифи на комунальні послуги; обмеження експорту українських товарів на ринок Митного союзу – знову загроза закриття виробництв, зупинка притоку валюти; скуповування українських інфраструктурних підприємств; активне кредитування російськими банками господарських суб’єктів в Україні.
Дії Росії щодо погіршення економічної ситуації України прямо штовхають її до банкрутства, яке може настати вже цього року. Звісно, що некомпетентність та здирництво усіх генерацій української влади є не менш потужними чинником дефолту.
Межигірсько-Рубльовський інтерес
Зневірене у власній державі суспільство є найпридатнішим ґрунтом для зовнішніх політичних маніпуляцій. Інформаційно-культурний простір України давно контролюється російськими засобами масової інформації. Серед депутатів місцевих рад Півдня та Сходу є численні групи, які матеріально та ідейно зацікавлені у поверненні до імперського простору. Це ж стосується і членів парламенту та великих підприємців, чиї інтереси часто також міцно закорінені у Росії.
Головною перешкодою до повторного поглинання Росією України є небажання тих, хто сам інтенсивно поглинає рештки українських ресурсів, ділитися своїми статками та владою з власниками Росії. На сьогодні це вже дуже слабке забороло. Українські можновладці ще цього року постануть перед вибором: влада або заможність та безпека.
Альтернативний російському європейський вектор інтеграції також передбачає втрату влади в Україні нинішніми її користувачами. Це відбудеться просто шляхом запровадження та реального дотримання демократичних норм формування та функціонування влади – не мають шансів нинішні користувачі влади знову отримати її на чесних виборах. Отже, доведеться їм самим «іти здаватися» до харизматичного російського президента, який в обмін на Україну дасть їм змогу дожити віку у межигірських та рубльовських розкошах.
На початку 2005 року чимало українських посадовців часів президентства Леоніда Кучми, які були навіть носіями державної таємниці, отримали російське громадянство та захист. Цей прецедент може бути повторено у ширших масштабах.
Населенню України легше буде змиритися з втратою незалежності, якщо йому пообіцяти виплати пенсій, забезпеченість енергоносіями підприємств та системи комунальних послуг за рахунок російських ресурсів. Так само з ліквідацією української державності погодиться і міжнародна спільнота, якщо Росія візьме на себе виплату українських боргів. У порівнянні з фінансовими можливостями Росії (500 мільярдів доларів лише золотовалютного резерву) 12 мільярдів українського зовнішнього боргу зовсім незначна цифра.
Ще цієї весни слід чекати інтенсифікації публічної діяльності в Україні «інтернаціоналістичних рухів за возз’єднання».
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
