Київ – Було вже чимало спроб визначити специфіку суспільно-політичного устрою України, як і низки інших посткомуністичних суспільств на просторі колишнього СРСР. Вони вже не є цілком комуністичними, бо геть зняли з себе відповідальність за прожитковий мінімум мешканців «великої табірної зони», як це було раніше. Щоправда, буржуазно-демократичні новації у вигляді відносно регулярних виборів змушують верхівку згадувати, що посполитим таки ж треба щось їсти. Але назвати ті системи, що існують в цих країнах, капіталістичними (виходячи зі сталого сенсу цього поняття), також не випадає, бо вони геть позбавлені багатьох обов'язкових рис нормального капіталізму, проте мають чимало екзотичних для людини в цивілізованому світі особливостей,які власне і закривають Україні та іншим державам такого ж самого типу шлях до цього світу.
В Україні насправді немає конкуренції в економіці, а відтак і в політиці (останнє стало особливо зрозумілим в останні два роки). Конкуренція унеможливлюється наявністю бізнесово-політичної вертикалі, коли ринок чітко поділений між олігархічно-чиновницькими угрупованнями, що мають свої формування підтримки в уряді, парламенті, судах, силових структурах, політичних партіях і ЗМІ. Йдеться про потужні бізнесово-бюрократичні клани, такі собі «держави» в державі, що часто-густо домінують у певних регіонах України. Конкуренція між ними має переважно нелегітимний характер. Це нескінчені чвари, змови та інтриги, в які втягують всю країну.
А виграє в такій псевдоконкуренції той, хто здатен залучити (здебільшого корупційним шляхом) на свій бік ресурси центральної влади. Звісно, ні про яку позитивну конкуренцію у вигляді змагання, що сприяє вдосконаленню технологій, покращення виробництва тут не може бути й мови. Отже, вільний ринок товарів і праці відсутній через всілякі картельні змови, що є нормою і способом існування національної економіки. Це має як своїм наслідком, так і причиною бюрократизацію і криміналізацію економічного і політичного життя в Україні. Все це настільки неподібне до економічних і політичних механізмів у країнах традиційної демократії і конкурентної економіки, що дає підстави називати нинішню українську ситуацію неофеодалізмом.
Від номенклатури комуністичної до номенклатури неофеодальної
Ринок України, керований номенклатурно-корупційними методами, на відміну від ринків західних сусідів, практично не знає цінових коливань «підвищення-зниження». Ціни в Україні майже завжди рухаються лише в напрямку підвищення. Зрозуміло, що механізмом тут виступає аж ніяк не конкуренція, а тотальна монополія олігархату, пов'язаного з владою, а часто це одні й ті ж самі люди. Як сказав один економічний аналітик: «В уряді України працюють люди, які заробляють гроші за його межами».
Олігархат (найбагатші люди, що ухвалюють тіньові найважливіші для держави рішення, незрідка не маючи на це жодного формального мандату), оточив себе численними співробітниками, створив власний управлінський апарат (крім державного), фактично утворивши нову номенклатуру, панівну верхівку, що, як і комуністична, ні перед ким не звітує і ніким не обирається. Він прагне одноосібно, без громадян країни, вирішувати всі питання про владу в Україні та її персональний склад. Це важко назвати владою народу, демократією, чи не так?
Життя олігархічної номенклатурі, як і комуністичної в СРСР, несе на собі яскраві феодальні відбитки. По-перше, це фактичний правовий імунітет. Олігархи, їхні діти, родичі і так далі, якщо тільки вони не стають жертвами інших олігархів, де-факто непідсудні. Будь-які їхні злочинні дії розглядаються зовсім не так, як правопорушення пересічного громадянина. Тобто правосуддя в Україні має яскраво становий характер і засада рівності всіх громадян перед Законом не діє, як і в будь-якому нормальному феодальному суспільстві, де герцога чи барона не можна судити так само, як селянина чи ремісника. Для різних станів – різне правосуддя.
Про це влада в Україні воліє мовчати, але це відомо всім. Адже було багато випадків, коли «мажори» (діти членів вищої верстви) коїли кримінальні злочини і уникали будь-якої відповідальності в суді. Це уможливила особлива судова сваволя, коли з одного боку суди в Україні є жорстко керовані владою і олігархами (важко сказати, де закінчується одне й починається друге), а з іншого – абсолютно вільні щодо Закону, совісті й справедливості. Це підтримується мафіозністю силових структур, які практично ніколи не здають своїх, незалежно від характеру злочину, скоєного членом корпорації (міліції, прокуратури, СБУ, суду тощо).
Чи є вихід?
Нинішня ситуація цілком влаштовує панівну меншість, але й далеко не всю її. Бо є певні сегменти верхівки, які не можуть не розуміти, чим неминуче закінчиться сучасний феодалізм, з огляду на реалії ХХІ століття на події в Північній Африці та інших регіонах світу. Цій меншості протистоїть абсолютно дискримінована більшість українського суспільства, що відсторонена від впливу на владу, від національних ресурсів, від визначення шляхів розвитку суспільства.
Звісно, докорінні зміни за феноменальної тупості й провінційності можновладців України можуть відбутися за вельми різким сценарієм. Однак є більш цивілізований і прийнятий для некровожерливого за природою українського соціуму шлях, якщо, звісно, у панів стане розуму…
Це справжня буржуазна, антифеодальна мирна революція у вигляді докорінних реформ. Насамперед йдеться про фактичну правову рівність громадян, про глибинне реформування судової, прокурорської і слідчої системи. Суддя не повинен бути суб'єктом сваволі, проте він не повинен бути й маріонеткою влади чи фінансово-промислових угруповань. Емансипація судів від влади – це настільки ж важливо, як і відокремлення політики від бізнесу. Як справедливо зазначила фронтвумен гурту «Крихітка» Каша Сальцова: «Поки судова система не відокремиться від влади, жоден українець не може відчувати, що його захищає закон».
Дуже важливим є запровадження справедливого оподаткування за прогресивною шкалою: той хто більше заробляє, має більше сплачувати. А то деякі олігархи навіть жартують, що взагалі не знають, як в Україні сплачуються податки. Треба вирішувати питання про закриття офшорів, не може ціла Україна фактично працювати на іноземні держави, на їхній добробут, ціною власних злиднів. Багато чого можна ще вирішити, якщо буде розуміння з боку нинішніх можновладців. А якщо не буде? Значить, буде те, прикладів чого як в історії, так і в сучасному світі вистачає.
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
В Україні насправді немає конкуренції в економіці, а відтак і в політиці (останнє стало особливо зрозумілим в останні два роки). Конкуренція унеможливлюється наявністю бізнесово-політичної вертикалі, коли ринок чітко поділений між олігархічно-чиновницькими угрупованнями, що мають свої формування підтримки в уряді, парламенті, судах, силових структурах, політичних партіях і ЗМІ. Йдеться про потужні бізнесово-бюрократичні клани, такі собі «держави» в державі, що часто-густо домінують у певних регіонах України. Конкуренція між ними має переважно нелегітимний характер. Це нескінчені чвари, змови та інтриги, в які втягують всю країну.
А виграє в такій псевдоконкуренції той, хто здатен залучити (здебільшого корупційним шляхом) на свій бік ресурси центральної влади. Звісно, ні про яку позитивну конкуренцію у вигляді змагання, що сприяє вдосконаленню технологій, покращення виробництва тут не може бути й мови. Отже, вільний ринок товарів і праці відсутній через всілякі картельні змови, що є нормою і способом існування національної економіки. Це має як своїм наслідком, так і причиною бюрократизацію і криміналізацію економічного і політичного життя в Україні. Все це настільки неподібне до економічних і політичних механізмів у країнах традиційної демократії і конкурентної економіки, що дає підстави називати нинішню українську ситуацію неофеодалізмом.
Від номенклатури комуністичної до номенклатури неофеодальної
Ринок України, керований номенклатурно-корупційними методами, на відміну від ринків західних сусідів, практично не знає цінових коливань «підвищення-зниження». Ціни в Україні майже завжди рухаються лише в напрямку підвищення. Зрозуміло, що механізмом тут виступає аж ніяк не конкуренція, а тотальна монополія олігархату, пов'язаного з владою, а часто це одні й ті ж самі люди. Як сказав один економічний аналітик: «В уряді України працюють люди, які заробляють гроші за його межами».
Олігархат (найбагатші люди, що ухвалюють тіньові найважливіші для держави рішення, незрідка не маючи на це жодного формального мандату), оточив себе численними співробітниками, створив власний управлінський апарат (крім державного), фактично утворивши нову номенклатуру, панівну верхівку, що, як і комуністична, ні перед ким не звітує і ніким не обирається. Він прагне одноосібно, без громадян країни, вирішувати всі питання про владу в Україні та її персональний склад. Це важко назвати владою народу, демократією, чи не так?
Життя олігархічної номенклатурі, як і комуністичної в СРСР, несе на собі яскраві феодальні відбитки. По-перше, це фактичний правовий імунітет. Олігархи, їхні діти, родичі і так далі, якщо тільки вони не стають жертвами інших олігархів, де-факто непідсудні. Будь-які їхні злочинні дії розглядаються зовсім не так, як правопорушення пересічного громадянина. Тобто правосуддя в Україні має яскраво становий характер і засада рівності всіх громадян перед Законом не діє, як і в будь-якому нормальному феодальному суспільстві, де герцога чи барона не можна судити так само, як селянина чи ремісника. Для різних станів – різне правосуддя.
Про це влада в Україні воліє мовчати, але це відомо всім. Адже було багато випадків, коли «мажори» (діти членів вищої верстви) коїли кримінальні злочини і уникали будь-якої відповідальності в суді. Це уможливила особлива судова сваволя, коли з одного боку суди в Україні є жорстко керовані владою і олігархами (важко сказати, де закінчується одне й починається друге), а з іншого – абсолютно вільні щодо Закону, совісті й справедливості. Це підтримується мафіозністю силових структур, які практично ніколи не здають своїх, незалежно від характеру злочину, скоєного членом корпорації (міліції, прокуратури, СБУ, суду тощо).
Чи є вихід?
Нинішня ситуація цілком влаштовує панівну меншість, але й далеко не всю її. Бо є певні сегменти верхівки, які не можуть не розуміти, чим неминуче закінчиться сучасний феодалізм, з огляду на реалії ХХІ століття на події в Північній Африці та інших регіонах світу. Цій меншості протистоїть абсолютно дискримінована більшість українського суспільства, що відсторонена від впливу на владу, від національних ресурсів, від визначення шляхів розвитку суспільства.
Звісно, докорінні зміни за феноменальної тупості й провінційності можновладців України можуть відбутися за вельми різким сценарієм. Однак є більш цивілізований і прийнятий для некровожерливого за природою українського соціуму шлях, якщо, звісно, у панів стане розуму…
Це справжня буржуазна, антифеодальна мирна революція у вигляді докорінних реформ. Насамперед йдеться про фактичну правову рівність громадян, про глибинне реформування судової, прокурорської і слідчої системи. Суддя не повинен бути суб'єктом сваволі, проте він не повинен бути й маріонеткою влади чи фінансово-промислових угруповань. Емансипація судів від влади – це настільки ж важливо, як і відокремлення політики від бізнесу. Як справедливо зазначила фронтвумен гурту «Крихітка» Каша Сальцова: «Поки судова система не відокремиться від влади, жоден українець не може відчувати, що його захищає закон».
Дуже важливим є запровадження справедливого оподаткування за прогресивною шкалою: той хто більше заробляє, має більше сплачувати. А то деякі олігархи навіть жартують, що взагалі не знають, як в Україні сплачуються податки. Треба вирішувати питання про закриття офшорів, не може ціла Україна фактично працювати на іноземні держави, на їхній добробут, ціною власних злиднів. Багато чого можна ще вирішити, якщо буде розуміння з боку нинішніх можновладців. А якщо не буде? Значить, буде те, прикладів чого як в історії, так і в сучасному світі вистачає.
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
