Моїй мамі тоді було 13-ть. Бабуні, її мамі – 33. З ними у нашій хаті ще було троє дітлахів, моїх дядьків. А у ямі, замаскованій під коров’ячими яслами у нашій старій хаті в Рахнівці, мої мама і бабуня понад 8 місяці ховали у 1942-43 роках єврейську родину – чоловіка, жінку і хлопчика.
Мама тепер пам’ятає лише, що чоловіка звали Ілля і він був дуже гарний, так само, як і його жінка, здається, Оля…Мама також каже, що Ілля після війни став прокурором у Вінниці та допомагав їм з побаченнями з моїм батьком, коли його судили, вже вдруге після 12-ти років Колими, де він був з моїм дядьком Петром.
Я пам’ятаю побачення з батьком десь у 1954 році, коли Ілля допоміг бабуні та мені малому потрапити до камери побачень у в’язниці, розділеної навпіл стіною із чорних ґрат. Тато й сьогодні перед моїми очима, як у тумані, але холод заліза, за яке я тримався рукою, й тепер пече мені у самому серці, бо більше я тата мого вже не побачив.
Я й тепер розпитую маму про те, як вони наважилися ховати єврейську родину, адже німці чи не щотижня проводили обшуки і розстріли в Рахнівці та околицях…Колодязі в селі були забиті розстріляними, групу молоді села гестапівці спалили у скирді соломи в полі, поблизу нашої хати… Та мама моя все звалює на бабуню, на свою маму…Каже, що, мовляв, мама її твердила тоді постійно, що Бог велів рятувати живі душі, як можна і де можна, хто б вони не були… Бо колись, у 30-і, діда мого, нашу родину, рятували чеченці в Грозному, казахи під Кустанаєм.
Мама також розповідала про епізод, коли німецький офіцер у чорному плащі і група солдатів у рогатих шоломах прийшли у двір зненацька, Ілля з жінкою та сином ледве встигли сховатися під коров’ячі ясла… Офіцер вже дав команду обшукати все, але побачив в хаті на столі паляницю та пляшку самогону, що їх принесли зі свята від діда з Мар’янівки… Забрав це і дав команду не обшукувати двір…
Мама моя згадує тепер, що бабуня, її мама, була тоді вся біла від страху і після цього у неї з’явилося сиве волосся… За вісім місяців цих переховувань гітлерівці розстріляли у сусідів трьох людей, фактично нізащо… Смерть тоді ходила довкола й нашої хати. Хоча моя мама згадує про ці епізоди сьогодні з надзвичайним спокоєм та зі словами, мовляв, всякого було у житті…
Мама тепер пам’ятає лише, що чоловіка звали Ілля і він був дуже гарний, так само, як і його жінка, здається, Оля…Мама також каже, що Ілля після війни став прокурором у Вінниці та допомагав їм з побаченнями з моїм батьком, коли його судили, вже вдруге після 12-ти років Колими, де він був з моїм дядьком Петром.
Я пам’ятаю побачення з батьком десь у 1954 році, коли Ілля допоміг бабуні та мені малому потрапити до камери побачень у в’язниці, розділеної навпіл стіною із чорних ґрат. Тато й сьогодні перед моїми очима, як у тумані, але холод заліза, за яке я тримався рукою, й тепер пече мені у самому серці, бо більше я тата мого вже не побачив.
Я й тепер розпитую маму про те, як вони наважилися ховати єврейську родину, адже німці чи не щотижня проводили обшуки і розстріли в Рахнівці та околицях…Колодязі в селі були забиті розстріляними, групу молоді села гестапівці спалили у скирді соломи в полі, поблизу нашої хати… Та мама моя все звалює на бабуню, на свою маму…Каже, що, мовляв, мама її твердила тоді постійно, що Бог велів рятувати живі душі, як можна і де можна, хто б вони не були… Бо колись, у 30-і, діда мого, нашу родину, рятували чеченці в Грозному, казахи під Кустанаєм.
Мама також розповідала про епізод, коли німецький офіцер у чорному плащі і група солдатів у рогатих шоломах прийшли у двір зненацька, Ілля з жінкою та сином ледве встигли сховатися під коров’ячі ясла… Офіцер вже дав команду обшукати все, але побачив в хаті на столі паляницю та пляшку самогону, що їх принесли зі свята від діда з Мар’янівки… Забрав це і дав команду не обшукувати двір…
Мама моя згадує тепер, що бабуня, її мама, була тоді вся біла від страху і після цього у неї з’явилося сиве волосся… За вісім місяців цих переховувань гітлерівці розстріляли у сусідів трьох людей, фактично нізащо… Смерть тоді ходила довкола й нашої хати. Хоча моя мама згадує про ці епізоди сьогодні з надзвичайним спокоєм та зі словами, мовляв, всякого було у житті…
