Київ – Великі погроми планувалися в Кремлі. Вони були «всесоюзними». Але найбільш засекречена республіка в тому відношенні мала особливий привілей.
Україна була наче експериментальним полігоном для терористичної політики Кремля. Удар готувався на найвищому рівні. Замінено перших осіб в УРСР. На місце першого секретаря ЦК Петра Шелеста поставлено Володимира Щербицького. На місце генерала КДБ Нікітченка прислано генерала КДБ Федорчука. Звільнені діячі були цілком надійними, готовими виконати будь-який наказ Комуністичної партії. Але у ЦК КПРС був критерій сусловської запеклості і безпощадності. Вона, звісно, межувала з дурістю.
Заплановано агресивну операцію під кодовою назвою «блок». В Україні поставлено під удар перший ряд дисидентів. В Росії після розголосу справи Даніеля і Синявського уникали репресій за літературну творчість. В Білорусії взагалі уникнули арештів, хоча дисиденти там були.
Нинішній читач не може собі уявити, що означає політичний арешт в комуністичній державі. Скажімо, нині арешт Юрія Луценка, звичайно, політичний і емоційно забарвлений. У пресі з’явилася хроніка одного дня Юрія Луценка в Лук’янівській в’язниці.
Неволя є неволя. Але в радянській в’язниці кожен день і кожна година ув’язненого забезпечена ретельно продуманою каральною програмою. А перспективі йому, напевно, світить довгий термін в сибірських концлагерях, а після того цілковите вилучення з суспільного і культурного життя. По суті, довічний домашній арешт. І, як правило, повторні арешти.
Стіни Лук’янівської в’язниці ті самі. Але режим засекреченості не йде ні в яке порівняння. Зрештою, про це вже багато писалося.
В лагері «діти різних народів» ділилися досвідом. Вважалося, що коли в Москві відрізують тобі нігті, то в Києві – пальці.
КДБ України перевиконував план. Терор формував полохливі настрої юрби і жадібність вислужників. Скиглії скаржилися і не помічали, що Стуси обирають шлях офіри.
Безоглядна жорстокість має свій зворотний бік. Вона не досягає цілі, а в умовах інформаційного світу стає чудовиськом, що привертає увагу всього світу. Власне, то був зворотній бік явищ, на якому виїжджали в’язні сумління у своїй безвиході.
Філістерам здається, що каторжний вибір був найлегшим, що в лагерях розквітала творчість, що тоді умови були легкими і т. д.
Замість того, щоб щось доводити філістеру, варто було б йому дати три доби карцеру в сучасному музеї репресій, а тоді – можливість уявити 30 діб карцеру і місяці голодівки – і то з обіцянкою, що це тільки початок.
Але у репресій є зворотний бік: слово в’язня, що потрапляло на Захід, мало велику вагу, а це збуджувало відповідальність і піднімало духовну висоту.
Якби таке слово якимось дивом потрапило в порожнечу заляканого поневоленого світу, де жили наші рідні і знайомі, то там воно не мало б резонансу. Вільне слово відлунює тільки у вільній душі. На Заході читали, подивляли, переживали і відкривали для себе незнану Україну в снігах Сибіру.
Дисиденти відкрили Україну світові
Україна, загнана в колгоспи і мордована голодом, особливого інтересу у світі не викликала. Зате Україна, яка бореться за волю, там сприймалася як далека рідня, що нарешті озвалася до споріднених духом.
Українські дисиденти відкрили Україну для інтелектуалів і політиків Заходу більше, ніж усі співці соціалістичної вітчизни разом узяті. І більше, ніж дисиденти це могли б зробити в звичайних домашніх умовах, «на волі».
Бо там доводилося пристосовуватися до напівсвободи. Тільки слово, напоєне стражданням і любов’ю, знаходить споріднені душі. Листування Валерія Марченка з італійською дівчиною Сандрою, листування Зіновія Краківського з американською дівчиною Айріс Акагоші і інші аналогічні факти перегуку над прірвою – це приголомшливі документи часу.
Кремлівські іхтіозаври були засліплені ненавистю і не розуміли, що закопують українське насіння і затоптують його, але не назавжди, а тільки до весни, яка не за горами. Перший перевал – у 1991 році, другий – у 2004-му.
Януковичі нині скасували свято Свободи. Це смішно. Ми до того свята надто довго йшли, щоб можна було його закреслити чиїмось підписом. Більше того, в цьому святі – важливий етап національного самоусвідомлення. Для України то головне свято.
Нині молоді журналісти запитують: «Чи знали ви, що вас заарештують?» «Як ви поставилися до вашого арешту?» «Чи був у вас вихід інший»? Їм відповідають, що інформація про наближення обшуків і арештів була відома. Що кожен готувався до обшуків. Що нині я зробив би той самий вибір…
Тут є певні натяжки. Сказати правду, ніхто з покосу 1972 року не хотів дати приводу до арешту. Кожен доводив, що не порушував кримінального кодексу. Ніхто не хотів іти до в’язниці і ставити під удар свою сім’ю. Але йшли твердим кроком.
Говорити правду – особливо небезпечний злочин
Отже, в операції «блок» були ознаки державного бандитизму: кадебісти хапали людей, які працювали легально і протягом багатьох років виступали одверто зі своїми поглядами. Ми нічим не спровокували арешти, навпаки, то в їхніх головах сталося «коротке замикання» і вони оголосили «особливо небезпечними державними злочинцями» людей, які думали, говорили і писали одверто правду, яку при комунізмі прийнято приховувати.
«Навіщо ж збройний конвой?»
«Ви не згодні з моїми думками».
«Яких не пропускає ваша цензура? У вас же є тисячі ідейно перевірених академіків і докторів наук, то нехай вони й розгромлять ту жменьку поетів і журналістів…»
«Ви говоріть про себе!» – каже прокурор.
«Добре, хай вони розгромлять мене, викриють мої «наклепи» і напишуть свою правду…»
«Оце ми й зробимо», – каже прокурор.
«Але ж ви робите це на закритому суді, де я один, а вас ціла команда включно з конвоєм!»
Отже, якщо триматися правди, то у нас був лише один вихід: говорити далі правду і розплачуватися за неї життям.
Я не бачу в цьому особливого героїзму. За правду, за честь і гідність завжди треба платити.
Ці чесноти потребують захисників у кожного покоління. Без одважних захисників такі шляхетні витвори культури й духу блякнуть і поступаються місцем перед споживацькими ілюзорними вартостями. Корисливість вкриває життя, як корозія… Відповідно й опускається життя до банальності, поза історичної за своєю суттю.
Зерно має перше вмерти, і тільки тоді проросте. Ця євангельська істина вічно нагадує нам про суворі заповіді і суворі закони життя.
Євген Сверстюк – філософ, головний редактор газети «Наша віра», публіцист, колишній дисидент і політв’язень
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Україна була наче експериментальним полігоном для терористичної політики Кремля. Удар готувався на найвищому рівні. Замінено перших осіб в УРСР. На місце першого секретаря ЦК Петра Шелеста поставлено Володимира Щербицького. На місце генерала КДБ Нікітченка прислано генерала КДБ Федорчука. Звільнені діячі були цілком надійними, готовими виконати будь-який наказ Комуністичної партії. Але у ЦК КПРС був критерій сусловської запеклості і безпощадності. Вона, звісно, межувала з дурістю.
Заплановано агресивну операцію під кодовою назвою «блок». В Україні поставлено під удар перший ряд дисидентів. В Росії після розголосу справи Даніеля і Синявського уникали репресій за літературну творчість. В Білорусії взагалі уникнули арештів, хоча дисиденти там були.
Нинішній читач не може собі уявити, що означає політичний арешт в комуністичній державі. Скажімо, нині арешт Юрія Луценка, звичайно, політичний і емоційно забарвлений. У пресі з’явилася хроніка одного дня Юрія Луценка в Лук’янівській в’язниці.
Неволя є неволя. Але в радянській в’язниці кожен день і кожна година ув’язненого забезпечена ретельно продуманою каральною програмою. А перспективі йому, напевно, світить довгий термін в сибірських концлагерях, а після того цілковите вилучення з суспільного і культурного життя. По суті, довічний домашній арешт. І, як правило, повторні арешти.
Стіни Лук’янівської в’язниці ті самі. Але режим засекреченості не йде ні в яке порівняння. Зрештою, про це вже багато писалося.
В лагері «діти різних народів» ділилися досвідом. Вважалося, що коли в Москві відрізують тобі нігті, то в Києві – пальці.
КДБ України перевиконував план. Терор формував полохливі настрої юрби і жадібність вислужників. Скиглії скаржилися і не помічали, що Стуси обирають шлях офіри.
Безоглядна жорстокість має свій зворотний бік. Вона не досягає цілі, а в умовах інформаційного світу стає чудовиськом, що привертає увагу всього світу. Власне, то був зворотній бік явищ, на якому виїжджали в’язні сумління у своїй безвиході.
Філістерам здається, що каторжний вибір був найлегшим, що в лагерях розквітала творчість, що тоді умови були легкими і т. д.
Замість того, щоб щось доводити філістеру, варто було б йому дати три доби карцеру в сучасному музеї репресій, а тоді – можливість уявити 30 діб карцеру і місяці голодівки – і то з обіцянкою, що це тільки початок.
Але у репресій є зворотний бік: слово в’язня, що потрапляло на Захід, мало велику вагу, а це збуджувало відповідальність і піднімало духовну висоту.
Якби таке слово якимось дивом потрапило в порожнечу заляканого поневоленого світу, де жили наші рідні і знайомі, то там воно не мало б резонансу. Вільне слово відлунює тільки у вільній душі. На Заході читали, подивляли, переживали і відкривали для себе незнану Україну в снігах Сибіру.
Дисиденти відкрили Україну світові
Україна, загнана в колгоспи і мордована голодом, особливого інтересу у світі не викликала. Зате Україна, яка бореться за волю, там сприймалася як далека рідня, що нарешті озвалася до споріднених духом.
Українські дисиденти відкрили Україну для інтелектуалів і політиків Заходу більше, ніж усі співці соціалістичної вітчизни разом узяті. І більше, ніж дисиденти це могли б зробити в звичайних домашніх умовах, «на волі».
Бо там доводилося пристосовуватися до напівсвободи. Тільки слово, напоєне стражданням і любов’ю, знаходить споріднені душі. Листування Валерія Марченка з італійською дівчиною Сандрою, листування Зіновія Краківського з американською дівчиною Айріс Акагоші і інші аналогічні факти перегуку над прірвою – це приголомшливі документи часу.
Кремлівські іхтіозаври були засліплені ненавистю і не розуміли, що закопують українське насіння і затоптують його, але не назавжди, а тільки до весни, яка не за горами. Перший перевал – у 1991 році, другий – у 2004-му.
Януковичі нині скасували свято Свободи. Це смішно. Ми до того свята надто довго йшли, щоб можна було його закреслити чиїмось підписом. Більше того, в цьому святі – важливий етап національного самоусвідомлення. Для України то головне свято.
Нині молоді журналісти запитують: «Чи знали ви, що вас заарештують?» «Як ви поставилися до вашого арешту?» «Чи був у вас вихід інший»? Їм відповідають, що інформація про наближення обшуків і арештів була відома. Що кожен готувався до обшуків. Що нині я зробив би той самий вибір…
Тут є певні натяжки. Сказати правду, ніхто з покосу 1972 року не хотів дати приводу до арешту. Кожен доводив, що не порушував кримінального кодексу. Ніхто не хотів іти до в’язниці і ставити під удар свою сім’ю. Але йшли твердим кроком.
Говорити правду – особливо небезпечний злочин
Отже, в операції «блок» були ознаки державного бандитизму: кадебісти хапали людей, які працювали легально і протягом багатьох років виступали одверто зі своїми поглядами. Ми нічим не спровокували арешти, навпаки, то в їхніх головах сталося «коротке замикання» і вони оголосили «особливо небезпечними державними злочинцями» людей, які думали, говорили і писали одверто правду, яку при комунізмі прийнято приховувати.
«Навіщо ж збройний конвой?»
«Ви не згодні з моїми думками».
«Яких не пропускає ваша цензура? У вас же є тисячі ідейно перевірених академіків і докторів наук, то нехай вони й розгромлять ту жменьку поетів і журналістів…»
«Ви говоріть про себе!» – каже прокурор.
«Добре, хай вони розгромлять мене, викриють мої «наклепи» і напишуть свою правду…»
«Оце ми й зробимо», – каже прокурор.
«Але ж ви робите це на закритому суді, де я один, а вас ціла команда включно з конвоєм!»
Отже, якщо триматися правди, то у нас був лише один вихід: говорити далі правду і розплачуватися за неї життям.
Я не бачу в цьому особливого героїзму. За правду, за честь і гідність завжди треба платити.
Ці чесноти потребують захисників у кожного покоління. Без одважних захисників такі шляхетні витвори культури й духу блякнуть і поступаються місцем перед споживацькими ілюзорними вартостями. Корисливість вкриває життя, як корозія… Відповідно й опускається життя до банальності, поза історичної за своєю суттю.
Зерно має перше вмерти, і тільки тоді проросте. Ця євангельська істина вічно нагадує нам про суворі заповіді і суворі закони життя.
Євген Сверстюк – філософ, головний редактор газети «Наша віра», публіцист, колишній дисидент і політв’язень
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
