У Києві нещодавно опублікували чергову парламентську постанову. Ось повідомлення: «Верховна Рада вирішила відсвяткувати у вересні наступного року 70-річчя від дня створення підпільної комсомольської організації «Молода гвардія», що вела боротьбу з німцями під час Другої світової війни. Рада рекомендує Кабінетові міністрів створити організаційний комітет з підготовки й проведення відповідних святкових заходів».
На перший погляд, ніби все на місці. «Молода гвардія» здавна набула міфологічного ореолу. Офіційна історіографія описує виникнення на Донбасі у перші роки війни підпільної комсомольської організації «Молода гвардія». Сталін нагородив молодогвардійців посмертно зірками й орденами. Він також присудив Сталінську премію за роман Олександра Фадєєва «Молода гвардія». А був ще й кінофільм «Молода гвардія» і опера Мейтуса на лібретто Андрія Малишка. Одне слово, за повною програмою. З молодших класів дітей закликали брати приклад із молодогвардійців. Не кажучи вже про пісню про те, як «комсомольское подполье поднялось за честь страны...».
Авжеж піднялось, бо ж армія не піднімалася. У той час, коли мільйони червоноармійців здавалися німцям, у той час, коли залишали нацистам місто за містом, коли армія безупинно відступала, Сталін видав знаменитий наказ номер 227 під гаслом: «Ні кроку назад!». Батько народів наказував створити штрафні батальйони і так звані «заград-отряды». Ті каральні загони йшли позаду військ і розстрілювали тих, хто відступав. Нічого подібного не було у збройних силах жодної іншої країни світу.
Кіномитці швидко випустили фільм «Секретар обкому», де солдати, які потрапили в оточення, у відповідь на пропозицію німців «Рус, здавайся!» вигукували «Русские не сдаются!» і кидали гранати.
То був прямий натяк на наказ номер 227, де Сталін стверджував, що армія, яка панічно відступала і здавалася у полон, «вкрила свої прапори ганьбою». Там ще говорилося таке: «Населення нашої країни, яке з любов’ю й повагою ставилося до Червоної армії, починає розчаровуватися в ній, втрачає віру у Червону армію, а багато хто з них проклинають Червону армію за те, що вона віддає наш народ під ярмо німецьких пригнічувачів, а сама тікає на схід».
І от, уявіть собі, саме в той час, наприкінці липня 1942 року, на Донбасі «комсомольское подполье поднялось за честь страны». Але чи справді комсомольським було те підпілля? Чи «Молода гвардія» дійсно мала таку надихаючу назву? Я розмовляв на цю тему з Євгеном Стахівим – можливо, єдиним живим свідком і учасником тих подій.
Стахів проти Фадєєва
Євген Стахів, відомий український громадський діяч, один із засновників американського Товариства українсько-єврейської дружби, мешкає у штаті Нью-Джерсі, неподалік Нью-Йорка. Він довгі роки викривав брехню Олександра Фадєєва, який зобразив його у романі «Молода гвардія» під іменем Євгенія Стаховича – молодогвардійця-зрадника, який видав комсомольське підпілля гестапівцям.
Стахів спростував цей наклеп в українській пресі в Америці, намагався навіть притягнути Фадєєва до суду, але сталінський літературний начальник (Фадєєв був першим секретарем Спілки письменників СРСР, підписував розстрільні списки літераторів у роки терору) викрутився. Його адвокати заявили, що Стахович – це, мовляв, вигаданий персонаж. Між тим, Євген Стахів – цілком реальний герой. У 1942-му йому було 23 – комсомольський вік, але він не був ані комсомольцем, ані молодогвардійцем.
Стахів був українським патріотом, відрядженим на Донбас націоналістичним рухом із метою організувати там підпілля. Можна як завгодно ставитись до ОУН, але саме ця організація направила на Донбас Євгена Стахіва із завданням створити й очолити національний рух опору.
«Я прибув на Донбас у лютому 1942 року і перебував там до червня-липня 43-го року, – згадує Стахів. – Так що я упродовж півтора року організував підпілля на Донбасі, українське національне патріотичне підпілля, гаслом якого було «Смерть Гітлеру, смерть Сталіну», підпілля націоналістичне, що боролося за українську самостійну, демократичну державу».
Очевидно, саме тому й знадобилося Фадєєву спаплюжити Євгена Стахіва, зробивши його у романі зрадником Євгенієм Стаховичем.
Треба сказати, що незалежна вільна Україна визнала діяльність лідера «Молодої гвардії», визначивши її як героїчну. Президент Леонід Кучма нагородив Євгена Стахіва орденом «За заслуги», а Президент Віктор Ющенко – двома орденами Ярослава Мудрого.
Стахів свідчить, що й сама назва «Молода гвардія» – це плід фантазії Фадєєва. Щодо Олега Кошового, то Стахів, який був організатором і лідером підпільної мережі, яка охоплювала декілька міст, посміхається, кажучи, що дурницею було б призначати лідером 16-річного хлопчика.
А згоріла організація по-дурному. Під Різдво 1942 року йшла колона німецьких вантажівок із подарунками для солдатів вермахту. У дорозі одна машина зламалася. Поки привезли ремонтників, хлопцям вдалося поцупити звідти кілька ящиків із подарунками. Там були солодощі й цигарки. Вони їх продавали на місцевому ринку, і там їх німці заарештували й стратили.
Якщо факти суперечать версіям, тим гірше для фактів
Та все ж міф «Молодої гвардії» «живе й перемагає», точнісінько так, як живуть і перемагають інші міфи радянської епохи. Такі, як, наприклад, фальшиве твердження радянської пропаганди про знищення гітлерівцями Успенського собору в Києво-Печерській лаврі, хоча відомо, що це була справа рук радянських підривників.
Іще приклад живучості міфу. Вже два десятки років минуло відтоді, як розпалася радянська імперія, але й досі у російських підручниках з історії описують подвиг 28 гвардійців-панфіловців, які на підмосковному роз’їзді Дубосєково, сидячи в окопах, гранатами зупинили наступ 50 німецьких танків на Москву. Вони всі загинули, включно з політруком Василем Клочковим, який нібито вигукнув: «Велика Россия, а отступать некуда – позади Москва».
Спливав час, виявилося, що загинули далеко не всі панфіловці, чудодійним чином вижили, дехто у штрафбаті опинився. А сам журналіст Олександр Кривицький, автор знаменитої статті в газеті «Красная звезда», визнав через багато років, що розповідь про бій була суцільно висмоктана з пальця, що треба було надихнути війська. І ніхто не додумався запитати Кривицького: якщо там усі загинули, то хто йому розповів про заклик політрука? Та й на яких дурників розраховували партійні журналісти, стверджуючи, що колону з 50 танків зупинила жменька солдатів? Але все одно, вигадка зажила власним життям, залишилася у підручниках з історії як справжня подія. Причина такої живучості міфу проста. Як то казав поет: «Тьмы горьких истин нам дороже нас возвышающий обман».
Напрошується, однак, запитання: а навіщо новій Україні молодогвардійський обман, хоч яким би «возвышающим» він не був?
«Я вмираю, бо мені вже 93 роки, щасливий, що я щось зробив для України і що лишилося в історії... Я воював не під червоними, а під синьо-жовтими прапорами», – каже Євген Стахів.
Юрій Дулерайн – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
На перший погляд, ніби все на місці. «Молода гвардія» здавна набула міфологічного ореолу. Офіційна історіографія описує виникнення на Донбасі у перші роки війни підпільної комсомольської організації «Молода гвардія». Сталін нагородив молодогвардійців посмертно зірками й орденами. Він також присудив Сталінську премію за роман Олександра Фадєєва «Молода гвардія». А був ще й кінофільм «Молода гвардія» і опера Мейтуса на лібретто Андрія Малишка. Одне слово, за повною програмою. З молодших класів дітей закликали брати приклад із молодогвардійців. Не кажучи вже про пісню про те, як «комсомольское подполье поднялось за честь страны...».
Авжеж піднялось, бо ж армія не піднімалася. У той час, коли мільйони червоноармійців здавалися німцям, у той час, коли залишали нацистам місто за містом, коли армія безупинно відступала, Сталін видав знаменитий наказ номер 227 під гаслом: «Ні кроку назад!». Батько народів наказував створити штрафні батальйони і так звані «заград-отряды». Ті каральні загони йшли позаду військ і розстрілювали тих, хто відступав. Нічого подібного не було у збройних силах жодної іншої країни світу.
Кіномитці швидко випустили фільм «Секретар обкому», де солдати, які потрапили в оточення, у відповідь на пропозицію німців «Рус, здавайся!» вигукували «Русские не сдаются!» і кидали гранати.
То був прямий натяк на наказ номер 227, де Сталін стверджував, що армія, яка панічно відступала і здавалася у полон, «вкрила свої прапори ганьбою». Там ще говорилося таке: «Населення нашої країни, яке з любов’ю й повагою ставилося до Червоної армії, починає розчаровуватися в ній, втрачає віру у Червону армію, а багато хто з них проклинають Червону армію за те, що вона віддає наш народ під ярмо німецьких пригнічувачів, а сама тікає на схід».
І от, уявіть собі, саме в той час, наприкінці липня 1942 року, на Донбасі «комсомольское подполье поднялось за честь страны». Але чи справді комсомольським було те підпілля? Чи «Молода гвардія» дійсно мала таку надихаючу назву? Я розмовляв на цю тему з Євгеном Стахівим – можливо, єдиним живим свідком і учасником тих подій.
Стахів проти Фадєєва
Євген Стахів, відомий український громадський діяч, один із засновників американського Товариства українсько-єврейської дружби, мешкає у штаті Нью-Джерсі, неподалік Нью-Йорка. Він довгі роки викривав брехню Олександра Фадєєва, який зобразив його у романі «Молода гвардія» під іменем Євгенія Стаховича – молодогвардійця-зрадника, який видав комсомольське підпілля гестапівцям.
Стахів спростував цей наклеп в українській пресі в Америці, намагався навіть притягнути Фадєєва до суду, але сталінський літературний начальник (Фадєєв був першим секретарем Спілки письменників СРСР, підписував розстрільні списки літераторів у роки терору) викрутився. Його адвокати заявили, що Стахович – це, мовляв, вигаданий персонаж. Між тим, Євген Стахів – цілком реальний герой. У 1942-му йому було 23 – комсомольський вік, але він не був ані комсомольцем, ані молодогвардійцем.
Стахів був українським патріотом, відрядженим на Донбас націоналістичним рухом із метою організувати там підпілля. Можна як завгодно ставитись до ОУН, але саме ця організація направила на Донбас Євгена Стахіва із завданням створити й очолити національний рух опору.
«Я прибув на Донбас у лютому 1942 року і перебував там до червня-липня 43-го року, – згадує Стахів. – Так що я упродовж півтора року організував підпілля на Донбасі, українське національне патріотичне підпілля, гаслом якого було «Смерть Гітлеру, смерть Сталіну», підпілля націоналістичне, що боролося за українську самостійну, демократичну державу».
Очевидно, саме тому й знадобилося Фадєєву спаплюжити Євгена Стахіва, зробивши його у романі зрадником Євгенієм Стаховичем.
Треба сказати, що незалежна вільна Україна визнала діяльність лідера «Молодої гвардії», визначивши її як героїчну. Президент Леонід Кучма нагородив Євгена Стахіва орденом «За заслуги», а Президент Віктор Ющенко – двома орденами Ярослава Мудрого.
Стахів свідчить, що й сама назва «Молода гвардія» – це плід фантазії Фадєєва. Щодо Олега Кошового, то Стахів, який був організатором і лідером підпільної мережі, яка охоплювала декілька міст, посміхається, кажучи, що дурницею було б призначати лідером 16-річного хлопчика.
А згоріла організація по-дурному. Під Різдво 1942 року йшла колона німецьких вантажівок із подарунками для солдатів вермахту. У дорозі одна машина зламалася. Поки привезли ремонтників, хлопцям вдалося поцупити звідти кілька ящиків із подарунками. Там були солодощі й цигарки. Вони їх продавали на місцевому ринку, і там їх німці заарештували й стратили.
Якщо факти суперечать версіям, тим гірше для фактів
Та все ж міф «Молодої гвардії» «живе й перемагає», точнісінько так, як живуть і перемагають інші міфи радянської епохи. Такі, як, наприклад, фальшиве твердження радянської пропаганди про знищення гітлерівцями Успенського собору в Києво-Печерській лаврі, хоча відомо, що це була справа рук радянських підривників.
Іще приклад живучості міфу. Вже два десятки років минуло відтоді, як розпалася радянська імперія, але й досі у російських підручниках з історії описують подвиг 28 гвардійців-панфіловців, які на підмосковному роз’їзді Дубосєково, сидячи в окопах, гранатами зупинили наступ 50 німецьких танків на Москву. Вони всі загинули, включно з політруком Василем Клочковим, який нібито вигукнув: «Велика Россия, а отступать некуда – позади Москва».
Спливав час, виявилося, що загинули далеко не всі панфіловці, чудодійним чином вижили, дехто у штрафбаті опинився. А сам журналіст Олександр Кривицький, автор знаменитої статті в газеті «Красная звезда», визнав через багато років, що розповідь про бій була суцільно висмоктана з пальця, що треба було надихнути війська. І ніхто не додумався запитати Кривицького: якщо там усі загинули, то хто йому розповів про заклик політрука? Та й на яких дурників розраховували партійні журналісти, стверджуючи, що колону з 50 танків зупинила жменька солдатів? Але все одно, вигадка зажила власним життям, залишилася у підручниках з історії як справжня подія. Причина такої живучості міфу проста. Як то казав поет: «Тьмы горьких истин нам дороже нас возвышающий обман».
Напрошується, однак, запитання: а навіщо новій Україні молодогвардійський обман, хоч яким би «возвышающим» він не був?
«Я вмираю, бо мені вже 93 роки, щасливий, що я щось зробив для України і що лишилося в історії... Я воював не під червоними, а під синьо-жовтими прапорами», – каже Євген Стахів.
Юрій Дулерайн – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
