Луганськ – Геноцид української нації в СРСР 1933 року має дуже суттєві відмінності від усіх інших геноцидів в історії людства. Інші геноциди ставили собі за мету повне фізичне знищення того чи іншого етносу. В силу певних суб’єктивних та об’єктивних причин це ніколи не вдавалося. Уцілілі частини скривджених народів невдовзі відновлювали ті фізичні втрати та в різний спосіб зазвичай суворо карали винних у цьому катів.
Більшовицькі ідеологи Голодомору мали можливість у 1933 році знищити всіх українців у СРСР, але не пішли на це, бо мали зовсім іншу мету: вичавити страшним та болісним очікуванням голодної смерті у всіх українських селян їхні національні, релігійні та ментальні цінності й зробити з них колгоспних рабів-безбатченків. Тобто, на відміну від інших геноцидів, Голодомор завдав нищівного удару по майбутньому української нації, яке й стало для неї її страшним сьогоденням у нібито незалежній Україні.
Тільки вже цей постгеноцидний стан нащадків велетнів духу часів козаччини, з якого разом із нащадками їхніх катів насміхаються й високопоставлені невігласи з цивілізованих держав, незаперечно свідчить про катастрофічні наслідки ментального зламу українців у результаті геноциду голодом 1933 року.
Тільки цей понівечений голодом жалюгідний ментальний стан сучасної української нації дає можливість існування в незалежній Україні панівної політичної, бізнесової та наукової верстви, яка завжди жила за цінностями «рускава міра» і фізично та юридично нищила найменші паростки українського національного відродження, називаючи його не інакше як проявами фашизму.
Тільки байдужі до своїх славетних пращурів постгеноцидні раби-манкурти можуть із гордістю носити сьогодні перекручені на російський манер свої українські прізвища та імена. І не тільки носити, а й із піною на губах відстоювати їх, коли, не дай Боже, сказати їм про їхню штучність.
Тільки важко хвора внаслідок цілеспрямованого геноциду нація може не тільки у своїй більшості добровільно відмовитися від своєї рідної мови, але й боротися з нею, як це роблять сьогодні затяті українофоби-українці (нонсенс для всіх інших націй на Землі!) нардепи Колісниченко-Колєсніченко, Гриневецький та Симоненко.
Прямим наслідком цього феноменального безглуздя є той факт, що більшість українських вірних ходять до московської церкви, де моляться Богові неукраїнською мовою і ненавидять своїх сусідів, які моляться українською.
Тільки постгеноцидні ментальні раби можуть з повагою ставитися до ментальних нащадків катів своїх вільних дідів-прадідів – колишніх штатних комсомольців та комуністів, довіряючи їм раз у раз на чергових виборах керівні посади у своєму місті, області та державі. І не тільки їм, а й усілякому іншому політичному непотребу – бандюковичам, грошовим мішкам та навіть відвертим представникам п’ятої колони, яких усіх об’єднує палка ненависть до української України.
Тільки раби ладні терпіти десятиліттями трагікомічні наслідки правління цієї «еліти» в Україні, яка завжди мала, має і буде мати незаперечну більшість у Верховній Раді, бо в неї надійна постгеноцидна електоральна більшість.
На цвинтарі хліборобських душ
Учорашні колгоспні раби не люблять, бояться тієї землі, яку вони отримали від держави. На відміну від їхніх ще не так далеких пращурів, які господарювали на ній до Голодомору, їхні постгеноцидні нащадки майже всі віддали її в оренду ділкам на кшталт Лозинського і мають за щастя сьогодні по-рабськи прислужувати тим земельним баронам.
Так, звичайно, вищеназваний непотріб у Верховній Раді створив для тих рабів та лозинських відповідні законодавчі умови господарювання на землі. Але ж обирали щоразу ту антиукраїнську більшість у парламент не лозинські (бо їх занадто мало для того), а саме ті постгеноцидні селяни, для яких гроші вже давно перестали пахнути землею.
На цьому тлі прийдешня земельна реформа за сценарієм уряду Януковича стане за своєю суттю завершальним етапом сталінського геноциду українського села, що навіть теоретично унеможливить його відродження в майбутньому, а разом з цим і всієї української нації. А це стане гарантією довічного панування на нашій землі провідників проросійської України.
Ось чому уряд так поспішає сьогодні з тією реформою, відкидаючи при цьому всі заперечення й зауваження своїх політичних опонентів. Більше того, режим Януковича інтуїтивно відчуває свою політично-генетичну спадковість від сталінського режиму. Саме тому за його правління в Запоріжжі було встановлено та поновлено пам’ятник найкривавішому диктаторові в історії людства. Саме тому так жорстоко та масово були покарані ті молоді тризубівці та свободівці, які не погодилися з тим відвертим проявом неосталінізму в Україні.
А наше постгеноцидне суспільство мовчки проковтнуло те неподобство, ніби воно його не стосується. Цей феномен, з точки зору всіх здорових європейських націй, пояснюється вельми прозаїчно: постгеноцидні манкурти в Україні не мають у своїх генетично понівечених Голодомором душах почуття національної солідарності та суспільної відповідальності. Такий манкурт нічого не бачить далі власного гаманця. Це унеможливлює побудову громадянського суспільства в постгеноцидній Україні та гарантує «многая лєта» режимові Януковича, який таким чином має досить часу для того, щоб дуже скрупульозно розібратись по черзі з ватажками протестів підприємців, тризубівців, чорнобильців, «афганців», учителів, фермерів тощо.
До речі, тільки в нашому постгеноцидному суспільстві можлива така абсолютна відсутність національної еліти, без якої будь-яка держава є приреченою в історичній перспективі. Пояснюється ця відсутність ось чим. Сталінський режим свого часу дуже ретельно, до останньої людини винищив національні еліти в усіх радянських республіках. Але в Україні, крім цього, внаслідок ментального зламу українського селянина після Голодомору 33-го було забруднене саме джерело відновлення цієї еліти на майбутнє.
Ось чому сьогодні з нашого села виходить тільки глибоко аморальна псевдоеліта на кшталт Кучми, Ющенка та Литвина, порівняно з якими навіть білоруський бацька Лукашенка (зважаючи на реальні справи всіх цих добродіїв щодо захисту національних інтересів) видається ледь не справжнім елітарієм.
Страта української душі
А все ж таки, що саме сталося з українцями під час Голодомору 1933 року, що після нього з їхніх сільських хат ураз позникали назавжди самоткані рушники з сорочками та шевченкові Кобзарі з іконами? Чому селяни (разом зі своїми нащадками-городянами) перестали співати чудових українських пісень, стали зневажати свою націю і державу, голосуючи на виборах за зайд-чужинців та відвертих антидержавників? Чому, нарешті, ніде у світі немає таких народів-самогубців, як український?
Відповідь на останнє питання очевидна: жоден інший народ не пережив такого страшного штучного голоду, спрямованого більшовицьким Кремлем саме на знищення української душі та вигнання її поодиноких носіїв сьогодні політичними послідовниками сталінізму на маргінес політичного, бізнесового та наукового життя в Україні.
Саме Голодомор-геноцид, за спостереженнями великого українця американського походження Джеймса Мейса, докорінно змінив ментальність нашого народу. Незаперечним доказом цієї фатальної для нації зміни може слугувати туга сучасних українських селян за колгоспами. За тими самими колгоспами, куди їхніх дідів-прадідів комуністи змогли загнати тільки за допомогою геноциду.
Як відзначають учені та свідки Голодомору, які особисто пережили в радянському українському селі 1933 рік, у конаючої від голоду людини поступово відмирають усі людські почуття, включно з національними. Таким чином абсолютний тривалий голод (а саме таким і був Голодомор) перетворює людину на двоногого звіра, який живе лише інстинктами. Його розум спрямований тільки на задоволення тих інстинктів, а такі поняття, як совість та моральність, для нього, як і для всякого іншого звіра, не існують узагалі.
Подальше голодування вже починає руйнувати й інстинкти, зокрема й такий потужний, як материнський. І тоді божевільна від голоду жінка вже здіймає сокиру чи ножа над власною дитиною. Так було не тільки в Україні в 1933 році. Так було і в Єрусалимі в 70-му році від народження Христа, коли римський імператор Тит Флавій, оточивши те повстале місто своїм військом, морив голодом його захисників. Людська природа однакова завжди і всюди…
Але найстрашніше тут те, що зі всього втраченого людиною під час тривалого голодування поновлюються тільки інстинкти. Крім цього, пухлі з голоду селяни добре бачили, що більшовицька влада в їхніх селах не голодувала зовсім, а в прикордонних російських селах був лише звичайнісінький голод – приблизно такий самий, який ті села переживали кожного неврожайного року.
Тому в постгеноцидних українських сім’ях, звільнених Голодомором від усього національного та християнського, на підсвідомому рівні запанували культ влади та братерства з росіянами як гарантії того, що жах очікування найстрашнішої у світі смерті їх таким чином омине в майбутньому. Жодних інших гарантій цього українське постгеноцидне село не мало, бо влада після Голодомору залишилася тією самою – комуністичною та людожерською.
Наслідки насильницької денаціоналізації
Ось чому в сучасній Україні така зденаціоналізована й глибоко аморальна політична еліта, яка, за спостереженнями соціологів, у своїй більшості вийшла саме з постгеноцидного села. Сільська сім’я спікера Верховної Ради Володимира Литвина – дуже промовистий приклад цього. Адже, крім нього, вищі державні посади в постгеноцидній Україні обіймають два його рідні брати!
Ось звідки такі високі електоральні рейтинги в таких проросійських політичних сил, як Партія регіонів та КПУ, бо тих 17 відсотків етнічних росіян в Україні далеко не вистачило б навіть одним регіоналам для їхнього статусу панівної партії в Україні. Та й далеко не всі наші росіяни голосують за синьо-білих.
Зденаціоналізоване Голодомором українське село завдяки сталінській індустріалізації породило й сучасне інтернаціональне місто в більшій частині Україні, в якому національно свідомі українці перебувають у стані найменш чисельної та безправної нацменшини.
У цілому ж, суспільство без національної солідарності не здатне до консолідованих протестів проти влади, яка, до того ж, у національно згуртованих країнах ніколи не буває такою відчуженою від громадян, як у нас в Україні. Тому режимові Януковича в нашій зденаціоналізованій та інтернаціональній країні мало що загрожує.
Постгеноцидний стан української нації дуже добре відчувають вороги України, які закривають у ній українські школи на користь російських, установлюють пам’ятники катам нашого народу – Катерині ІІ та Сталінові, викорінюють усе українське з південно-східних регіонів нашої країни. Навіщо це вони роблять? Чи не для того, щоб зберегти свої посади удільних князьків після такого очікуваного ними «аншлюсу» України Росією?
Чому сучасна Росія на боці Сталіна
Окремо хотілось би сказати про тих високопосадовців, які заперечують сам факт Голодомору-геноциду 1933 року. Це гідні послідовники політики «кремлівського горця», який також заперечував Великий голод в Україні перед усім світом. Як стало відомо, його кремлівський нащадок Дмитро Медведєв дійшов у цьому запереченні до цинічного шантажу ледь не всіх керівників країн СНД, щоб вони ні за яких умов не визнавали штучний голод 1933 року в Україні геноцидом.
Для чого це робив Сталін, зрозуміло майже всім. Він не хотів зізнаватись у власному злочині планетарного масштабу перед світовою спільнотою. Для чого це робить Медведєв, який не має жодного стосунку до сталінського режиму, зрозуміло одиницям. Особливо враховуючи той факт, що Віктор Ющенко дав свого часу Дмитрові Анатолійовичу особисті гарантії того, що жодних контрибуцій за Голодомор-геноцид Україна ніколи й ні за яких обставин від Росії не вимагатиме.
Отже, у жахах Кремля щодо міжнародного визнання більшовицького геноциду українців залишається одне. Таке визнання неодмінно потягне за собою і юридичне визнання на міжнародному рівні постгеноцидного суспільства в Україні. А коли це станеться, то та ж таки світова спільнота докладе певних зусиль для того, щоб той постгеноцидний синдром великої європейської нації все ж таки якось подолати. І тоді постгеноцидна більшість у нашій країні з роками перетвориться у меншість, а згодом і зникне взагалі.
А це означає те, що замість численних хохлів та малоросів у нас будуть тільки ментальні українці, які не сприйматимуть цінності «рускава міра» і не відчуватимуть особливого пієтету до «старшого брата». А коли так, то Росія вже ніяк не зможе спинити поступ України до всіх європейських інституцій, включно з НАТО. А це вже для Кремля, враховуючи його імперські амбіції, «смерти подобно».
Поки ж йому боятися нема чого. Українці відзначають чергові роковини Голодомору не навесні чи взимку, коли він насправді лютував 1933 року, а за бажанням постгеноцидного манкурта Леоніда Кучми – восени. Поминальні свічки в українських оселях запалюють лише деінде. Політики обмежуються одноразовими листопадовими промовами «за» і «проти» геноциду, а в українських містах-мільйонниках півдня та сходу нашої держави (епіцентрові Голодомору в Україні) з цього приводу збирається в кращому випадку кілька сотень людей.
Це був би нонсенс для будь-якої здорової нації. Це норма тільки для тяжко хворої – української…
Олександр Крамаренко – публіцист, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Більшовицькі ідеологи Голодомору мали можливість у 1933 році знищити всіх українців у СРСР, але не пішли на це, бо мали зовсім іншу мету: вичавити страшним та болісним очікуванням голодної смерті у всіх українських селян їхні національні, релігійні та ментальні цінності й зробити з них колгоспних рабів-безбатченків. Тобто, на відміну від інших геноцидів, Голодомор завдав нищівного удару по майбутньому української нації, яке й стало для неї її страшним сьогоденням у нібито незалежній Україні.
Тільки вже цей постгеноцидний стан нащадків велетнів духу часів козаччини, з якого разом із нащадками їхніх катів насміхаються й високопоставлені невігласи з цивілізованих держав, незаперечно свідчить про катастрофічні наслідки ментального зламу українців у результаті геноциду голодом 1933 року.
Тільки цей понівечений голодом жалюгідний ментальний стан сучасної української нації дає можливість існування в незалежній Україні панівної політичної, бізнесової та наукової верстви, яка завжди жила за цінностями «рускава міра» і фізично та юридично нищила найменші паростки українського національного відродження, називаючи його не інакше як проявами фашизму.
Тільки байдужі до своїх славетних пращурів постгеноцидні раби-манкурти можуть із гордістю носити сьогодні перекручені на російський манер свої українські прізвища та імена. І не тільки носити, а й із піною на губах відстоювати їх, коли, не дай Боже, сказати їм про їхню штучність.
Тільки важко хвора внаслідок цілеспрямованого геноциду нація може не тільки у своїй більшості добровільно відмовитися від своєї рідної мови, але й боротися з нею, як це роблять сьогодні затяті українофоби-українці (нонсенс для всіх інших націй на Землі!) нардепи Колісниченко-Колєсніченко, Гриневецький та Симоненко.
Прямим наслідком цього феноменального безглуздя є той факт, що більшість українських вірних ходять до московської церкви, де моляться Богові неукраїнською мовою і ненавидять своїх сусідів, які моляться українською.
Тільки постгеноцидні ментальні раби можуть з повагою ставитися до ментальних нащадків катів своїх вільних дідів-прадідів – колишніх штатних комсомольців та комуністів, довіряючи їм раз у раз на чергових виборах керівні посади у своєму місті, області та державі. І не тільки їм, а й усілякому іншому політичному непотребу – бандюковичам, грошовим мішкам та навіть відвертим представникам п’ятої колони, яких усіх об’єднує палка ненависть до української України.
Тільки раби ладні терпіти десятиліттями трагікомічні наслідки правління цієї «еліти» в Україні, яка завжди мала, має і буде мати незаперечну більшість у Верховній Раді, бо в неї надійна постгеноцидна електоральна більшість.
На цвинтарі хліборобських душ
Учорашні колгоспні раби не люблять, бояться тієї землі, яку вони отримали від держави. На відміну від їхніх ще не так далеких пращурів, які господарювали на ній до Голодомору, їхні постгеноцидні нащадки майже всі віддали її в оренду ділкам на кшталт Лозинського і мають за щастя сьогодні по-рабськи прислужувати тим земельним баронам.
Так, звичайно, вищеназваний непотріб у Верховній Раді створив для тих рабів та лозинських відповідні законодавчі умови господарювання на землі. Але ж обирали щоразу ту антиукраїнську більшість у парламент не лозинські (бо їх занадто мало для того), а саме ті постгеноцидні селяни, для яких гроші вже давно перестали пахнути землею.
На цьому тлі прийдешня земельна реформа за сценарієм уряду Януковича стане за своєю суттю завершальним етапом сталінського геноциду українського села, що навіть теоретично унеможливить його відродження в майбутньому, а разом з цим і всієї української нації. А це стане гарантією довічного панування на нашій землі провідників проросійської України.
Ось чому уряд так поспішає сьогодні з тією реформою, відкидаючи при цьому всі заперечення й зауваження своїх політичних опонентів. Більше того, режим Януковича інтуїтивно відчуває свою політично-генетичну спадковість від сталінського режиму. Саме тому за його правління в Запоріжжі було встановлено та поновлено пам’ятник найкривавішому диктаторові в історії людства. Саме тому так жорстоко та масово були покарані ті молоді тризубівці та свободівці, які не погодилися з тим відвертим проявом неосталінізму в Україні.
А наше постгеноцидне суспільство мовчки проковтнуло те неподобство, ніби воно його не стосується. Цей феномен, з точки зору всіх здорових європейських націй, пояснюється вельми прозаїчно: постгеноцидні манкурти в Україні не мають у своїх генетично понівечених Голодомором душах почуття національної солідарності та суспільної відповідальності. Такий манкурт нічого не бачить далі власного гаманця. Це унеможливлює побудову громадянського суспільства в постгеноцидній Україні та гарантує «многая лєта» режимові Януковича, який таким чином має досить часу для того, щоб дуже скрупульозно розібратись по черзі з ватажками протестів підприємців, тризубівців, чорнобильців, «афганців», учителів, фермерів тощо.
До речі, тільки в нашому постгеноцидному суспільстві можлива така абсолютна відсутність національної еліти, без якої будь-яка держава є приреченою в історичній перспективі. Пояснюється ця відсутність ось чим. Сталінський режим свого часу дуже ретельно, до останньої людини винищив національні еліти в усіх радянських республіках. Але в Україні, крім цього, внаслідок ментального зламу українського селянина після Голодомору 33-го було забруднене саме джерело відновлення цієї еліти на майбутнє.
Ось чому сьогодні з нашого села виходить тільки глибоко аморальна псевдоеліта на кшталт Кучми, Ющенка та Литвина, порівняно з якими навіть білоруський бацька Лукашенка (зважаючи на реальні справи всіх цих добродіїв щодо захисту національних інтересів) видається ледь не справжнім елітарієм.
Страта української душі
А все ж таки, що саме сталося з українцями під час Голодомору 1933 року, що після нього з їхніх сільських хат ураз позникали назавжди самоткані рушники з сорочками та шевченкові Кобзарі з іконами? Чому селяни (разом зі своїми нащадками-городянами) перестали співати чудових українських пісень, стали зневажати свою націю і державу, голосуючи на виборах за зайд-чужинців та відвертих антидержавників? Чому, нарешті, ніде у світі немає таких народів-самогубців, як український?
Відповідь на останнє питання очевидна: жоден інший народ не пережив такого страшного штучного голоду, спрямованого більшовицьким Кремлем саме на знищення української душі та вигнання її поодиноких носіїв сьогодні політичними послідовниками сталінізму на маргінес політичного, бізнесового та наукового життя в Україні.
Саме Голодомор-геноцид, за спостереженнями великого українця американського походження Джеймса Мейса, докорінно змінив ментальність нашого народу. Незаперечним доказом цієї фатальної для нації зміни може слугувати туга сучасних українських селян за колгоспами. За тими самими колгоспами, куди їхніх дідів-прадідів комуністи змогли загнати тільки за допомогою геноциду.
Як відзначають учені та свідки Голодомору, які особисто пережили в радянському українському селі 1933 рік, у конаючої від голоду людини поступово відмирають усі людські почуття, включно з національними. Таким чином абсолютний тривалий голод (а саме таким і був Голодомор) перетворює людину на двоногого звіра, який живе лише інстинктами. Його розум спрямований тільки на задоволення тих інстинктів, а такі поняття, як совість та моральність, для нього, як і для всякого іншого звіра, не існують узагалі.
Подальше голодування вже починає руйнувати й інстинкти, зокрема й такий потужний, як материнський. І тоді божевільна від голоду жінка вже здіймає сокиру чи ножа над власною дитиною. Так було не тільки в Україні в 1933 році. Так було і в Єрусалимі в 70-му році від народження Христа, коли римський імператор Тит Флавій, оточивши те повстале місто своїм військом, морив голодом його захисників. Людська природа однакова завжди і всюди…
Але найстрашніше тут те, що зі всього втраченого людиною під час тривалого голодування поновлюються тільки інстинкти. Крім цього, пухлі з голоду селяни добре бачили, що більшовицька влада в їхніх селах не голодувала зовсім, а в прикордонних російських селах був лише звичайнісінький голод – приблизно такий самий, який ті села переживали кожного неврожайного року.
Тому в постгеноцидних українських сім’ях, звільнених Голодомором від усього національного та християнського, на підсвідомому рівні запанували культ влади та братерства з росіянами як гарантії того, що жах очікування найстрашнішої у світі смерті їх таким чином омине в майбутньому. Жодних інших гарантій цього українське постгеноцидне село не мало, бо влада після Голодомору залишилася тією самою – комуністичною та людожерською.
Наслідки насильницької денаціоналізації
Ось чому в сучасній Україні така зденаціоналізована й глибоко аморальна політична еліта, яка, за спостереженнями соціологів, у своїй більшості вийшла саме з постгеноцидного села. Сільська сім’я спікера Верховної Ради Володимира Литвина – дуже промовистий приклад цього. Адже, крім нього, вищі державні посади в постгеноцидній Україні обіймають два його рідні брати!
Ось звідки такі високі електоральні рейтинги в таких проросійських політичних сил, як Партія регіонів та КПУ, бо тих 17 відсотків етнічних росіян в Україні далеко не вистачило б навіть одним регіоналам для їхнього статусу панівної партії в Україні. Та й далеко не всі наші росіяни голосують за синьо-білих.
Зденаціоналізоване Голодомором українське село завдяки сталінській індустріалізації породило й сучасне інтернаціональне місто в більшій частині Україні, в якому національно свідомі українці перебувають у стані найменш чисельної та безправної нацменшини.
У цілому ж, суспільство без національної солідарності не здатне до консолідованих протестів проти влади, яка, до того ж, у національно згуртованих країнах ніколи не буває такою відчуженою від громадян, як у нас в Україні. Тому режимові Януковича в нашій зденаціоналізованій та інтернаціональній країні мало що загрожує.
Постгеноцидний стан української нації дуже добре відчувають вороги України, які закривають у ній українські школи на користь російських, установлюють пам’ятники катам нашого народу – Катерині ІІ та Сталінові, викорінюють усе українське з південно-східних регіонів нашої країни. Навіщо це вони роблять? Чи не для того, щоб зберегти свої посади удільних князьків після такого очікуваного ними «аншлюсу» України Росією?
Чому сучасна Росія на боці Сталіна
Окремо хотілось би сказати про тих високопосадовців, які заперечують сам факт Голодомору-геноциду 1933 року. Це гідні послідовники політики «кремлівського горця», який також заперечував Великий голод в Україні перед усім світом. Як стало відомо, його кремлівський нащадок Дмитро Медведєв дійшов у цьому запереченні до цинічного шантажу ледь не всіх керівників країн СНД, щоб вони ні за яких умов не визнавали штучний голод 1933 року в Україні геноцидом.
Для чого це робив Сталін, зрозуміло майже всім. Він не хотів зізнаватись у власному злочині планетарного масштабу перед світовою спільнотою. Для чого це робить Медведєв, який не має жодного стосунку до сталінського режиму, зрозуміло одиницям. Особливо враховуючи той факт, що Віктор Ющенко дав свого часу Дмитрові Анатолійовичу особисті гарантії того, що жодних контрибуцій за Голодомор-геноцид Україна ніколи й ні за яких обставин від Росії не вимагатиме.
Отже, у жахах Кремля щодо міжнародного визнання більшовицького геноциду українців залишається одне. Таке визнання неодмінно потягне за собою і юридичне визнання на міжнародному рівні постгеноцидного суспільства в Україні. А коли це станеться, то та ж таки світова спільнота докладе певних зусиль для того, щоб той постгеноцидний синдром великої європейської нації все ж таки якось подолати. І тоді постгеноцидна більшість у нашій країні з роками перетвориться у меншість, а згодом і зникне взагалі.
А це означає те, що замість численних хохлів та малоросів у нас будуть тільки ментальні українці, які не сприйматимуть цінності «рускава міра» і не відчуватимуть особливого пієтету до «старшого брата». А коли так, то Росія вже ніяк не зможе спинити поступ України до всіх європейських інституцій, включно з НАТО. А це вже для Кремля, враховуючи його імперські амбіції, «смерти подобно».
Поки ж йому боятися нема чого. Українці відзначають чергові роковини Голодомору не навесні чи взимку, коли він насправді лютував 1933 року, а за бажанням постгеноцидного манкурта Леоніда Кучми – восени. Поминальні свічки в українських оселях запалюють лише деінде. Політики обмежуються одноразовими листопадовими промовами «за» і «проти» геноциду, а в українських містах-мільйонниках півдня та сходу нашої держави (епіцентрові Голодомору в Україні) з цього приводу збирається в кращому випадку кілька сотень людей.
Це був би нонсенс для будь-якої здорової нації. Це норма тільки для тяжко хворої – української…
Олександр Крамаренко – публіцист, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
