Політичні «танці» команди Януковича навколо європейського майбутнього України, з одночасним намаганням встановити диктаторський режим на її теренах, призвели до того, що двері інтеграційних процесів із Європою можуть закрити перед самим носом донецьких «реформаторів». Спотикання України на шляху до Європи віщує позитиви для путінської Росії. Адже в такому випадку заганяння України в союз із Росією може набути нового дихання.
На сьогодні українські «еліти» мають ще два можливі варіанти: продовжити шлях України в бік Європейського Союзу або стати частиною реалізації Володимиром Путіним Євразійського союзу в тому чи іншому його вигляді.
Путін, базуючись на величезних розмірах Росії, поставив собі за мету створити новий блок. Цей блок включав би в себе різні країни колишнього СРСР, і в разі його успішного формування дозволив би в 2012 році новій-старій владі в Кремлі утвердити в повній мірі відновлення багатополярного світу.
Водночас усе виглядає так, що європейські цінності режим «януковичів» розуміє дуже «своєрідно». Власне, тому так сильно і пробуксовує задекларована ним євроінтеграція. На Заході не вірять у щирість намірів Віктора Януковича і тому ніяк не можуть дати українцям остаточну відповідь із приводу їхнього європейського майбутнього.
Ця недовіра до владного в Україні режиму підкріплюється іще й тим, що з недавнього часу у Януковича увімкнулося «бачення Каддафі». І він погоджується бачити лише те, що відповідає його внутрішньому світові чи що нав’язує йому найближче оточення.
Невблаганна політична дилема
Проте так чи інакше, але Україна має вибрати – Європа чи Азія? В цьому сенсі відносини України з Європою і Росією можуть відіграти визначальну роль в історичному майбутньому української держави. Адже стосунки України з Заходом можуть поліпшитись лише у тому разі, якщо лідера опозиції Юлію Тимошенко режим «донецьких» випустить із в’язниці.
Відносини з Росією можуть також продовжувати поліпшуватися за рахунок все нових і нових чергових поступок Москві, однак у такому разі Україна ризикує відмовитися від частини свого суверенітету. Видається, що Україна застрягла перед невблаганною політичною дилемою, в який бік має гойднутися маятник її остаточного вибору: в бік демократичного Заходу або назад до встановлення над нею повного контролю путінською Росією.
За сучасного політичного керівництва Україна воліла б якнайдовше не робити свій остаточний вибір із цих двох діаметрально протилежних світів. Бо вона хоче дешевих енергоресурсів з Росії і водночас декларування можливості її європейської перспективи Брюсселем.
Біда лише у тому, що ці два світи абсолютно не стикуються між собою, крім як у формі газової труби. Адже неможливо поєднати обшир європейської демократії і заповідник східної деспотії. Президент Віктор Янукович і Україна мають зробити той чи інший вибір, бо інакше вони не матимуть успіху в жодному.
Україна є дуже привабливим геостратегічним об’єктом для Росії, тому що вона має доступ до Чорного моря, кордони з країнами-членами ЄС і НАТО та інші переваги. Росія б могла допомогти Україні економічно, але в планах Путіна щодо євразійської перспективи для України членство в ЄС зовсім не проглядається.
З іншого боку, Україна здатна стати житницею не тільки Європи, а й південного Середземномор’я, і до того ж має важливе геополітичне розташування. Тому ЄС гіпотетично готовий до зближення з Україною, якщо вона наважиться скоротити своє загравання із Росією, виконуватиме власні закони і вийде з-під прямого російського впливу. У 2012 році Україна в будь-якому разі буде змушена прийняти остаточне рішення, і цей вибір може стати показником її справжніх європейських намірів.
Велич режиму Путіна ні на чому не базується
Частина оточення Януковича все більше схиляється до вибору на користь Росії. Хоча, в свою чергу, прагматики в оточенні Президента не можуть не розуміти того, що, окрім величезних за розмірами територій Азії з покладами нафти та газу, котрі перебувають поки що ще під контролем Кремля, велич режиму Володимира Путіна ні на чому базуватися більше не може.
Бо як би довго не шукати, але дуже важко буде знайти хоч якісь інші показники, що вражали б – чисельність населення, економічний розвиток, зростання ВВП, запровадження нових технологій. Росія нині не може навіть похвалитися і своїм військовим потенціалом, за винятком, звичайно, арсеналу ядерної зброї.
Лідери Росії Путін і Медведєв, схоже, розуміють, що вони не можуть пробити собі дорогу до процвітання і сучасності, і як альтернативу цьому продукують іще більше міжконтинентальних ракет, підводних човнів та інших дуже «необхідних» для економічного добробуту росіян атрибутів, повертаючи цим Росію у брежнєвсько-андроповську еру мілітаризму.
Можна сказати, що плани Володимира Путіна на створення «Євразійського блоку» є і продовженням традиційних російських політичних амбіцій – домінування на пострадянських теренах, у Східній Європі та Азії, – а також захисною стратегією для обмеження та контролю за китайським та японським проникненням туди, що у Росії традиційно розглядають як свою власну «сферу впливу» в Євразії.
Цілком очевидно, що в довгостроковій перспективі концепція Путіна не здатна вирішити жодне з вирішальних питань, серед яких, зокрема, територіальні претензії Китаю, котрі кореняться в його 1,3-мільярдному населенні, для якого конче потрібні простір і ресурси, чи надзвичайно великі інфраструктурні інвестиції, що необхідні Росії для освоєння об’єктів пустки Сибіру і берегів Північного Льодовитого океану – для додаткового виробництва нафти і газу та поставки їх до Європи і Азії.
Для освоєння просторів північної Росії Путіну потрібен демографічний ресурс України. Крім того, він розуміє, що якщо йому вдасться загнати Україну і Білорусь у політичні рамки Російської Федерації, а після цього й Молдову і більшість колишніх радянських республік Середньої Азії, то це може хоч на деякий час відновити потугу російської імперії.
По суті, він намагається реанімувати імперський Радянський Союз, чого не вдалося колишньому президентові СРСР Михайлові Горбачову. Наразі усі путінські зусилля цілком здатні призвести до того, що на Російську Федерацію може чекати доля СРСР, і Володимир Путін, «переобраний» у 2012 році, буде останнім президентом Росії у її сьогоднішніх територіальних межах.
Багатовекторність а-ля Кучма
Янукович, не перестаючи гратися у багатовекторну політику а-ля Кучма і водночас кидаючи до в’язниці своїх політичних опонентів, по суті шантажує Захід зближенням із Росією, думаючи, що в Брюсселі продовжуватимуть заплющувати очі на його самодержавне правління в Україні. Можливо, йому ще не встигли підказати радники, що в Європі живуть за зовсім іншими поняттями, і донецькі підходи там просто не проходять.
Подібна шантажистська поведінка лідера «донецьких» явно не може сприйматися в Брюсселі як дружнє поводження країни-кандидата до ЄС. Адже політичний трюк на кшталт «якщо ви не пристанете на українські умови, то ми підемо в Росію» лише віддаляє Україну від європейської перспективи.
Для Путіна український політик із рівнем мислення Януковича є просто знахідкою. Адже він хоче бачити Росію наддержавою зі своїм власним правом і геополітичними амбіціями імперської царської Росії. Путіна вже явно не влаштовує таке аморфне утворення, як Співдружність Незалежних Держав (СНД), і тому він так педалює утворення Євразійського союзу.
Для України існує небезпека «возз’єднання» з Росією ще й у тому, що на сьогодні Янукович не контролює потужну п’яту колону в Україні, котра і привела його в 2010 році до влади. «Русскому мірові» абсолютно байдуже, хто здасть Україну Росії. Головне, аби ця акція їхньої «історичної справедливості» якнайскоріше була реалізована.
Поки що Януковича стримують олігархи, які чудово усвідомлюють, що у разі подібного «возз’єднання» на більшість із них чекатиме доля Ходорковського.
Але українських патріотів мали б занепокоїти ті факти, що витіснення України з України режимом «донецьких» набуває наприкінці 2011 року грандіозних масштабів. Власне, тепер від бажання лише однієї людини залежить незалежність України. І зупинити цей процес може лише тільки воля до збереження незалежності самого українського народу…
На сьогодні українські «еліти» мають ще два можливі варіанти: продовжити шлях України в бік Європейського Союзу або стати частиною реалізації Володимиром Путіним Євразійського союзу в тому чи іншому його вигляді.
Путін, базуючись на величезних розмірах Росії, поставив собі за мету створити новий блок. Цей блок включав би в себе різні країни колишнього СРСР, і в разі його успішного формування дозволив би в 2012 році новій-старій владі в Кремлі утвердити в повній мірі відновлення багатополярного світу.
Водночас усе виглядає так, що європейські цінності режим «януковичів» розуміє дуже «своєрідно». Власне, тому так сильно і пробуксовує задекларована ним євроінтеграція. На Заході не вірять у щирість намірів Віктора Януковича і тому ніяк не можуть дати українцям остаточну відповідь із приводу їхнього європейського майбутнього.
Ця недовіра до владного в Україні режиму підкріплюється іще й тим, що з недавнього часу у Януковича увімкнулося «бачення Каддафі». І він погоджується бачити лише те, що відповідає його внутрішньому світові чи що нав’язує йому найближче оточення.
Невблаганна політична дилема
Проте так чи інакше, але Україна має вибрати – Європа чи Азія? В цьому сенсі відносини України з Європою і Росією можуть відіграти визначальну роль в історичному майбутньому української держави. Адже стосунки України з Заходом можуть поліпшитись лише у тому разі, якщо лідера опозиції Юлію Тимошенко режим «донецьких» випустить із в’язниці.
Відносини з Росією можуть також продовжувати поліпшуватися за рахунок все нових і нових чергових поступок Москві, однак у такому разі Україна ризикує відмовитися від частини свого суверенітету. Видається, що Україна застрягла перед невблаганною політичною дилемою, в який бік має гойднутися маятник її остаточного вибору: в бік демократичного Заходу або назад до встановлення над нею повного контролю путінською Росією.
За сучасного політичного керівництва Україна воліла б якнайдовше не робити свій остаточний вибір із цих двох діаметрально протилежних світів. Бо вона хоче дешевих енергоресурсів з Росії і водночас декларування можливості її європейської перспективи Брюсселем.
Біда лише у тому, що ці два світи абсолютно не стикуються між собою, крім як у формі газової труби. Адже неможливо поєднати обшир європейської демократії і заповідник східної деспотії. Президент Віктор Янукович і Україна мають зробити той чи інший вибір, бо інакше вони не матимуть успіху в жодному.
Україна є дуже привабливим геостратегічним об’єктом для Росії, тому що вона має доступ до Чорного моря, кордони з країнами-членами ЄС і НАТО та інші переваги. Росія б могла допомогти Україні економічно, але в планах Путіна щодо євразійської перспективи для України членство в ЄС зовсім не проглядається.
З іншого боку, Україна здатна стати житницею не тільки Європи, а й південного Середземномор’я, і до того ж має важливе геополітичне розташування. Тому ЄС гіпотетично готовий до зближення з Україною, якщо вона наважиться скоротити своє загравання із Росією, виконуватиме власні закони і вийде з-під прямого російського впливу. У 2012 році Україна в будь-якому разі буде змушена прийняти остаточне рішення, і цей вибір може стати показником її справжніх європейських намірів.
Велич режиму Путіна ні на чому не базується
Частина оточення Януковича все більше схиляється до вибору на користь Росії. Хоча, в свою чергу, прагматики в оточенні Президента не можуть не розуміти того, що, окрім величезних за розмірами територій Азії з покладами нафти та газу, котрі перебувають поки що ще під контролем Кремля, велич режиму Володимира Путіна ні на чому базуватися більше не може.
Бо як би довго не шукати, але дуже важко буде знайти хоч якісь інші показники, що вражали б – чисельність населення, економічний розвиток, зростання ВВП, запровадження нових технологій. Росія нині не може навіть похвалитися і своїм військовим потенціалом, за винятком, звичайно, арсеналу ядерної зброї.
Лідери Росії Путін і Медведєв, схоже, розуміють, що вони не можуть пробити собі дорогу до процвітання і сучасності, і як альтернативу цьому продукують іще більше міжконтинентальних ракет, підводних човнів та інших дуже «необхідних» для економічного добробуту росіян атрибутів, повертаючи цим Росію у брежнєвсько-андроповську еру мілітаризму.
Можна сказати, що плани Володимира Путіна на створення «Євразійського блоку» є і продовженням традиційних російських політичних амбіцій – домінування на пострадянських теренах, у Східній Європі та Азії, – а також захисною стратегією для обмеження та контролю за китайським та японським проникненням туди, що у Росії традиційно розглядають як свою власну «сферу впливу» в Євразії.
Цілком очевидно, що в довгостроковій перспективі концепція Путіна не здатна вирішити жодне з вирішальних питань, серед яких, зокрема, територіальні претензії Китаю, котрі кореняться в його 1,3-мільярдному населенні, для якого конче потрібні простір і ресурси, чи надзвичайно великі інфраструктурні інвестиції, що необхідні Росії для освоєння об’єктів пустки Сибіру і берегів Північного Льодовитого океану – для додаткового виробництва нафти і газу та поставки їх до Європи і Азії.
Для освоєння просторів північної Росії Путіну потрібен демографічний ресурс України. Крім того, він розуміє, що якщо йому вдасться загнати Україну і Білорусь у політичні рамки Російської Федерації, а після цього й Молдову і більшість колишніх радянських республік Середньої Азії, то це може хоч на деякий час відновити потугу російської імперії.
По суті, він намагається реанімувати імперський Радянський Союз, чого не вдалося колишньому президентові СРСР Михайлові Горбачову. Наразі усі путінські зусилля цілком здатні призвести до того, що на Російську Федерацію може чекати доля СРСР, і Володимир Путін, «переобраний» у 2012 році, буде останнім президентом Росії у її сьогоднішніх територіальних межах.
Багатовекторність а-ля Кучма
Янукович, не перестаючи гратися у багатовекторну політику а-ля Кучма і водночас кидаючи до в’язниці своїх політичних опонентів, по суті шантажує Захід зближенням із Росією, думаючи, що в Брюсселі продовжуватимуть заплющувати очі на його самодержавне правління в Україні. Можливо, йому ще не встигли підказати радники, що в Європі живуть за зовсім іншими поняттями, і донецькі підходи там просто не проходять.
Подібна шантажистська поведінка лідера «донецьких» явно не може сприйматися в Брюсселі як дружнє поводження країни-кандидата до ЄС. Адже політичний трюк на кшталт «якщо ви не пристанете на українські умови, то ми підемо в Росію» лише віддаляє Україну від європейської перспективи.
Для Путіна український політик із рівнем мислення Януковича є просто знахідкою. Адже він хоче бачити Росію наддержавою зі своїм власним правом і геополітичними амбіціями імперської царської Росії. Путіна вже явно не влаштовує таке аморфне утворення, як Співдружність Незалежних Держав (СНД), і тому він так педалює утворення Євразійського союзу.
Для України існує небезпека «возз’єднання» з Росією ще й у тому, що на сьогодні Янукович не контролює потужну п’яту колону в Україні, котра і привела його в 2010 році до влади. «Русскому мірові» абсолютно байдуже, хто здасть Україну Росії. Головне, аби ця акція їхньої «історичної справедливості» якнайскоріше була реалізована.
Поки що Януковича стримують олігархи, які чудово усвідомлюють, що у разі подібного «возз’єднання» на більшість із них чекатиме доля Ходорковського.
Але українських патріотів мали б занепокоїти ті факти, що витіснення України з України режимом «донецьких» набуває наприкінці 2011 року грандіозних масштабів. Власне, тепер від бажання лише однієї людини залежить незалежність України. І зупинити цей процес може лише тільки воля до збереження незалежності самого українського народу…
