Навряд чи можна серйозно доводити, що Україна не рухається вперед, що суспільство деградує, а влада безпомічна кардинально зламати ситуацію на ліпше.
Щоб захистити цю тезу, треба заплющити очі на багато змін, які сталися за останні два десятиліття. І основна зміна полягає в тому, що люди втратили панічний страх перед владою.
Є безліч інших грунтовних підстав вважати, що країна має потенціал подолати переважну кількість проблем, продиктованих перехідним періодом від диктатури до демократії.
Однак є соціальна обставина, яка залишається практично без змін. І вона, напевно, виступає як наскрізна перешкода усім спробам українського суспільства відчутно наближатися до перспективи, про яку мріє загал і яку обіцяли і обіцяють усі влади останнього двадцятиліття без винятку. Це, перш за все, незмінно високий рівень неповаги в країні.
Опозиція в будь-який період часу незалежності демонструвала і нині демонструє шалену неповагу до влади. Причому, уже не раз владу посідали різні політичні табори. Втрачаючи панування, кожний табір підхоплював неповагу до нового державного апарату.
У свою чергу, влада як така як по команді майже автоматично включається у нищівну активність проти опозиції. І в цій активності найбільше проявляється неповага до неслухняної опозиції і насамперед до її лідерів. Один із яскравих прикладів цієї неповаги продемонстрував суд над Юлією Тимошенко.
Корінь неповаги
Це вже стало традицією незалежної України висловлювати масову недовіру будь-яким державним установам. І найбільше тумаків діставалося судовій системі, яку в Україні дуже важко назвати незалежною. Що більше Янукович стверджує, що не хоче впливати на суд, то менше йому вірять. Звісно, що ці твердження поваги до Президента не збільшують, навіть , якщо ні у кого нема реальних доказів такого впливу.
Отож, сама існуюча система породжує неповагу. Сам факт можливого впливу уже викликає масову підозру. Вже не йдеться про те, що призначення суддів як таке проводиться і затверджується владою.
Звісно, що поведінка Юлії Тимошенко під час суду просто немислима в умовах незалежного судочинства. В будь-якій демократичній країні за таку поведінку підсудна могла б бути нещадно покарана. Але суддя Кірєєв ледве чи використовував і одну тисячну того, що йому дозволяв закон, щоб зупинити особисті випади проти нього. Напевно, тому, що суддя менш усього є представником і захисником закону, а більше залежний від влади і своїх безпосередніх начальників?
У такому ланцюгу залежності Президентові зовсім нема потреби бути особистим поганяйлом суддів. Вони обійдуться без головного начальника, щоб зрозуміти, куди «вітер дме». Пасажі неповаги табору Тимошенко до судді не сприймалися негативно у масовій свідомості, оскільки і сам суддя майже не приховував своєї неповаги до підсудної та її прихильників.
Інший приклад вибуху недовіри. Як можна розцінювати спроби деяких активістів на Луганщині проштовхнути на місцевому рівні спорудження в обласній столиці пам`ятника цариці Катерині ІІ? Невже авторам цього задуму неясно, що навіть сама пропозиція в зародку може образити почуття мільйонів людей? Вже не йдеться про реальне здійснення цієї ідеї. Яку повагу слід очікувати в суспільстві після таких відверто провокаційних задумів?
Демократичний досвід
Можна дуже багато і небезпідставно критикувати демократичні країни. Але в плані поваги як соціальної цінності ці країни далеко пішли уперед у порівнянні з рештою світу. Особливо це помітно у стосунках між ворогуючими політичними угрупованнями. Причому ніхто не вимагає усіх погоджуватися з протилежними думками.
Але в демократичному суспільстві вкорінюється принцип поваги до іншої думки, право на вираження цієї думки, навіть якщо вона не сприймається більшістю позитивно.
Уже кілька разів в Америці відбулися публічні дискусії між кандидатами в президенти від республіканської партії. Нещодавно такі теледебати мали місце в Лас-Вегасі. Традиційно схльостилися Рікк Перрі і Мітт Ромні. Обидва можуть претендувати на посаду президента США.
Навряд чи хтось помітив прояви великої любові між ними, хоча вони належать до одного політичного табору. Але очевидним був рівень взаємоповаги. Обидва вони добре знають, що той із них, хто дозволить собі бодай один прояв образливого або принизливого ставлення до супротивника, автоматично сприйматиметься в суспільстві як політична слабкість.
Якщо врахувати усі складові останніх американських виборів, то перемога афроамериканця стала можливою саме завдяки високому рівневі поваги в суспільстві. Бараку Обамі не лише дали рівні можливості виразити себе під час перегонів, а й проявили масову повагу до нього як до представника меншості. Колективна повага гідно оцінила талант Обами, і він отримав очевидну більшість голосів. І навряд чи Баракові Обамі вдалося б стати основним кандидатом від демократичної партії США, і тим більше виграти президентські вибори, якщо б в країні панував рівень неповаги на зразок того, що спостерігається в Україні.
Зараз в Україні знову гостро постало питання – куди йти: до Європи, до Євросоюзу чи до Азії, до путінського Євразійського об`єднання. Крім інших цінностей, Європа може дати можливість вкорінити в суспільстві гідне ставлення до людей, повагу до них. Тоді Україна змушена буде покінчити з атмосферою бидла і відповідного ставлення до людей в усій ієрархії влади в країні.
А повага передбачає вимоги адекватної оцінки праці кожного, медичного обслуговування і багатьох інших засадничих системно-економічних регулювань і правил. Натомість, Євразія несе в собі найголовніше правило, яке існувало століттями і яким досі керуються в Москві: всі, хто приєднався і кого приєднали, ніколи не повинні забувати, хто кому пан і де перебуває Остання Інстанція.
Олександр Народецький – журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Щоб захистити цю тезу, треба заплющити очі на багато змін, які сталися за останні два десятиліття. І основна зміна полягає в тому, що люди втратили панічний страх перед владою.
Є безліч інших грунтовних підстав вважати, що країна має потенціал подолати переважну кількість проблем, продиктованих перехідним періодом від диктатури до демократії.
Однак є соціальна обставина, яка залишається практично без змін. І вона, напевно, виступає як наскрізна перешкода усім спробам українського суспільства відчутно наближатися до перспективи, про яку мріє загал і яку обіцяли і обіцяють усі влади останнього двадцятиліття без винятку. Це, перш за все, незмінно високий рівень неповаги в країні.
Опозиція в будь-який період часу незалежності демонструвала і нині демонструє шалену неповагу до влади. Причому, уже не раз владу посідали різні політичні табори. Втрачаючи панування, кожний табір підхоплював неповагу до нового державного апарату.
У свою чергу, влада як така як по команді майже автоматично включається у нищівну активність проти опозиції. І в цій активності найбільше проявляється неповага до неслухняної опозиції і насамперед до її лідерів. Один із яскравих прикладів цієї неповаги продемонстрував суд над Юлією Тимошенко.
Корінь неповаги
Це вже стало традицією незалежної України висловлювати масову недовіру будь-яким державним установам. І найбільше тумаків діставалося судовій системі, яку в Україні дуже важко назвати незалежною. Що більше Янукович стверджує, що не хоче впливати на суд, то менше йому вірять. Звісно, що ці твердження поваги до Президента не збільшують, навіть , якщо ні у кого нема реальних доказів такого впливу.
Отож, сама існуюча система породжує неповагу. Сам факт можливого впливу уже викликає масову підозру. Вже не йдеться про те, що призначення суддів як таке проводиться і затверджується владою.
Звісно, що поведінка Юлії Тимошенко під час суду просто немислима в умовах незалежного судочинства. В будь-якій демократичній країні за таку поведінку підсудна могла б бути нещадно покарана. Але суддя Кірєєв ледве чи використовував і одну тисячну того, що йому дозволяв закон, щоб зупинити особисті випади проти нього. Напевно, тому, що суддя менш усього є представником і захисником закону, а більше залежний від влади і своїх безпосередніх начальників?
У такому ланцюгу залежності Президентові зовсім нема потреби бути особистим поганяйлом суддів. Вони обійдуться без головного начальника, щоб зрозуміти, куди «вітер дме». Пасажі неповаги табору Тимошенко до судді не сприймалися негативно у масовій свідомості, оскільки і сам суддя майже не приховував своєї неповаги до підсудної та її прихильників.
Інший приклад вибуху недовіри. Як можна розцінювати спроби деяких активістів на Луганщині проштовхнути на місцевому рівні спорудження в обласній столиці пам`ятника цариці Катерині ІІ? Невже авторам цього задуму неясно, що навіть сама пропозиція в зародку може образити почуття мільйонів людей? Вже не йдеться про реальне здійснення цієї ідеї. Яку повагу слід очікувати в суспільстві після таких відверто провокаційних задумів?
Демократичний досвід
Можна дуже багато і небезпідставно критикувати демократичні країни. Але в плані поваги як соціальної цінності ці країни далеко пішли уперед у порівнянні з рештою світу. Особливо це помітно у стосунках між ворогуючими політичними угрупованнями. Причому ніхто не вимагає усіх погоджуватися з протилежними думками.
Але в демократичному суспільстві вкорінюється принцип поваги до іншої думки, право на вираження цієї думки, навіть якщо вона не сприймається більшістю позитивно.
Уже кілька разів в Америці відбулися публічні дискусії між кандидатами в президенти від республіканської партії. Нещодавно такі теледебати мали місце в Лас-Вегасі. Традиційно схльостилися Рікк Перрі і Мітт Ромні. Обидва можуть претендувати на посаду президента США.
Навряд чи хтось помітив прояви великої любові між ними, хоча вони належать до одного політичного табору. Але очевидним був рівень взаємоповаги. Обидва вони добре знають, що той із них, хто дозволить собі бодай один прояв образливого або принизливого ставлення до супротивника, автоматично сприйматиметься в суспільстві як політична слабкість.
Якщо врахувати усі складові останніх американських виборів, то перемога афроамериканця стала можливою саме завдяки високому рівневі поваги в суспільстві. Бараку Обамі не лише дали рівні можливості виразити себе під час перегонів, а й проявили масову повагу до нього як до представника меншості. Колективна повага гідно оцінила талант Обами, і він отримав очевидну більшість голосів. І навряд чи Баракові Обамі вдалося б стати основним кандидатом від демократичної партії США, і тим більше виграти президентські вибори, якщо б в країні панував рівень неповаги на зразок того, що спостерігається в Україні.
Зараз в Україні знову гостро постало питання – куди йти: до Європи, до Євросоюзу чи до Азії, до путінського Євразійського об`єднання. Крім інших цінностей, Європа може дати можливість вкорінити в суспільстві гідне ставлення до людей, повагу до них. Тоді Україна змушена буде покінчити з атмосферою бидла і відповідного ставлення до людей в усій ієрархії влади в країні.
А повага передбачає вимоги адекватної оцінки праці кожного, медичного обслуговування і багатьох інших засадничих системно-економічних регулювань і правил. Натомість, Євразія несе в собі найголовніше правило, яке існувало століттями і яким досі керуються в Москві: всі, хто приєднався і кого приєднали, ніколи не повинні забувати, хто кому пан і де перебуває Остання Інстанція.
Олександр Народецький – журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
