Для режиму «януковичів» за цієї ситуації головне протриматися до 2012 року, коли його політичний патрон Володимир Путін знову повернеться на президентську посаду. Адже всі публічні газові суперечності «донецьких» з путіністами лише для сторонніх очей – план совєтизації і русифікації українців неухильно виконується.
Одним із вагомих підтверджень цього стало те, що українською освітою, незважаючи на протести, як і раніше, займається особа, котра є одним із найбільших прихильників входження України до складу «Великої Росії». Що виглядає приблизно настільки ж логічно, якби у сучасному Ізраїлі міністром освіти був би високопоставлений представник «ХАМАСу». Однак режим «януковичів» вважає цей факт цілком прийнятним явищем і нічого не збирається змінювати.
Та й навіщо? Адже Партія регіонів на чолі з Віктором Януковичем нічого іншого, як в усьому діяти по-«совковому», не вміє. У головах регіоналів настільки міцно засів «совок», що питання совісті і моралі стали непотрібними атавізмами. А «совок», у свою чергу, породжує владу однієї партії, одного непомильного вождя, який неухильно починає прогресувати в сторону маразму.
Вторована путінська стежка
Власне, Януковича можна зрозуміти, він іде второваною стежкою свого наставника Путіна. І нічого він у цьому політичному спектаклі нового і не міг придумати. Лише за тим винятком, що роль «Ходорковського-по-українськи» «донецькі» відвели Юлії Тимошенко.
Тоді виходить, як їм здається, усе надзвичайно просто. Політичних суперників садити, а якщо перший термін не пішов, – давати другий. Перевірений спосіб залишитися президентом до самого кінця.
Однак, з усього видно, що Віктор Янукович ніяк не дотягує до хорошого режисера вистави. Актори, зайняті в його політичному спектаклі, дуже поспішають і фальшивлять. Відбарабанили механічно підготовлені їм тексти своїх ролей, пауз не тримають, і одна сцена наповзає на іншу. Тому цей спектакль виглядає правдоподібним лише для самих лише регіоналів. І то, мабуть, не для всіх.
Сьогодні Юлія Тимошенко стала однією із ключових фігур української політики, навколо якої точиться боротьба за майбутній демократичний чи тоталітарний вибір України. Це велика гра, в якій Янукович вже встиг підтвердити загальну думку щодо відсутності в нього таланту бачити ситуацію хоча б на декілька ходів наперед.
Те, що відбувається в Україні з 2010 року, – це урок усім: якщо вільні і самостійні особистості не знаходять між собою порозуміння, то перемагає сіра маса, яка й виштовхує нагору «лідерів», схожих на неї. Небезпека такої ситуації полягає ще й у тому, що владна нині в Україні «еліта» цілком здатна, в обмін на політичну підтримку Росії, здати всі інтереси держави, якою вона керує.
Янукович і його оточення впродовж усього суду над лідеркою опозиції намагалися довести українцям, що засудити Тимошенко – це в інтересах держави та українського народу.
Лобіювання інтересів олігархів
Однак, узявши собі за взірець розправу Путіна над Ходорковським, «донецькі» прорахувалися. Стригти під один гребінець Ходорковського і Тимошенко явно не виходить. Адже до моменту арешту опального олігарха переважна більшість населення Росії навіть і не підозрювала про його політичні розбіжності з Путіним, а Тимошенко була і залишається й зараз найсильнішим опонентом Януковича.
Крім того, якби навіть Ходорковському вдалося донести до населення свої ідеї, наївно вважати, що він зміг би щось протиставити Путіну, враховуючи надзвичайно високий на той момент рейтинг останнього і вкрай негативний імідж олігархів у Росії.
А Віктора Януковича привели до влади олігархи, і тому він із таким завзяттям лобіює інтереси тих, хто його підтримав. Очевидно, що цим олігархам вкрай необхідний дешевий газ для підвищення рентабельності своїх підприємств і отримання на цьому надприбутків. А Тимошенко стала просто знаряддям для досягненні цих цілей, які бумерангом з часом можуть ударити по самому Януковичу.
Звичайно, повернення до сталінських методів терору проти політичних опонентів і все те, що сьогодні відбувається в Україні, не може не насторожити. І насторожує не тільки тупість та агресивність влади, насторожує втома українського народу, який втрачає надію і бажання щось робити. Але, з іншого боку, ця безмірне нахабство з боку влади змушує політично активну частину українського суспільства замислитися і штовхає її до дій.
Віктор Янукович не хоче враховувати, що Україна – не Росія. Він не має можливості «заткнути» рот народові нафтодоларами та газовими євро. І він не дзюдоїст, не аквалангіст-мисливець за амфорами, не гірськолижник і так далі, як Путін. В Україні немає Чечні і взагалі ворогів-держав, як у Росії – Грузія чи та ж Україна, або країни Балтії. Українська політика все ж відрізняється від російської навіть тим, що в Україні поки що є прямі ефіри на телебаченні, а несвобода слова не стала тотальною.
За менш аніж два роки Янукович майже призвів до міжнародної ізоляції самого себе. На кого він збирається спиратися? Адже якщо справа Тимошенко і надалі розвиватиметься подібним чином, то шлях на Захід йому буде закритий. З Росією він також горшки побив, посварившись з Путіним і Медведєвим через газ. Хіба ще Китай гіпотетично буде готовий його підтримати. І то лише у тому випадку, якщо мова піде про продаж китайцям «Південмашу» чи корпорації «Антонов».
Хоча не можна виключати того, що сьогоднішнє протистояння Януковича із Путіним – це спектакль для необізнаної публіки, як і задеклароване зближення режиму «донецьких» з Європейським Союзом. І дійсні наміри полягають у зовсім протилежному.
Адже під нав’язливі мантри зближення з ЄС «януковичі» розтоптали Конституцію України, перетворили Верховну Раду на зборище покірних владі кнопкодавів, по-рейдерськи захопили законодавчу і судову владу та силові органи, за дуже короткий термін монополізували увесь бізнес.
Правління однієї партії – шлях в СРСР
Монополія однієї партії – це саме те, що було в Україні під час її радянської окупації. Але тепер у ролі КПРС виступає її фактична правонаступниця – Партія регіонів, а в ролі генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва – Віктор Янукович. Регіонали з усіх сил прагнуть повернути українців в часи «розвинутого маразму» СРСР.
Сьогодні «совок» в Україні відчувається в усьому. Починаючи з репресій проти інакомислячих до тотальної вседозволеності для ставлеників режиму. До цього ще можна додати утиски самодостатніх людей, котрі здатні заробляти, застосовуючи власні знання, професійні навички і розум, та «червоний опіум» в освіті і культурі.
Ненаситна зграя малограмотних олігархів і їхніх ставлеників замінили політичне життя в Україні на концтабірне існування в режимі виживання одного дня. І тому лише від українців нині залежить, чи встигнуть вони нарешті відчути себе повноцінною націю і спроможуться дати відсіч тим, хто знищує їхнє майбутнє, чи далі будуть намагатися адаптуватися до життя в країні, в якій діють закони концтабору, що прирікають їх на неминучу загибель…
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Одним із вагомих підтверджень цього стало те, що українською освітою, незважаючи на протести, як і раніше, займається особа, котра є одним із найбільших прихильників входження України до складу «Великої Росії». Що виглядає приблизно настільки ж логічно, якби у сучасному Ізраїлі міністром освіти був би високопоставлений представник «ХАМАСу». Однак режим «януковичів» вважає цей факт цілком прийнятним явищем і нічого не збирається змінювати.
Та й навіщо? Адже Партія регіонів на чолі з Віктором Януковичем нічого іншого, як в усьому діяти по-«совковому», не вміє. У головах регіоналів настільки міцно засів «совок», що питання совісті і моралі стали непотрібними атавізмами. А «совок», у свою чергу, породжує владу однієї партії, одного непомильного вождя, який неухильно починає прогресувати в сторону маразму.
Вторована путінська стежка
Власне, Януковича можна зрозуміти, він іде второваною стежкою свого наставника Путіна. І нічого він у цьому політичному спектаклі нового і не міг придумати. Лише за тим винятком, що роль «Ходорковського-по-українськи» «донецькі» відвели Юлії Тимошенко.
Тоді виходить, як їм здається, усе надзвичайно просто. Політичних суперників садити, а якщо перший термін не пішов, – давати другий. Перевірений спосіб залишитися президентом до самого кінця.
Однак, з усього видно, що Віктор Янукович ніяк не дотягує до хорошого режисера вистави. Актори, зайняті в його політичному спектаклі, дуже поспішають і фальшивлять. Відбарабанили механічно підготовлені їм тексти своїх ролей, пауз не тримають, і одна сцена наповзає на іншу. Тому цей спектакль виглядає правдоподібним лише для самих лише регіоналів. І то, мабуть, не для всіх.
Сьогодні Юлія Тимошенко стала однією із ключових фігур української політики, навколо якої точиться боротьба за майбутній демократичний чи тоталітарний вибір України. Це велика гра, в якій Янукович вже встиг підтвердити загальну думку щодо відсутності в нього таланту бачити ситуацію хоча б на декілька ходів наперед.
Те, що відбувається в Україні з 2010 року, – це урок усім: якщо вільні і самостійні особистості не знаходять між собою порозуміння, то перемагає сіра маса, яка й виштовхує нагору «лідерів», схожих на неї. Небезпека такої ситуації полягає ще й у тому, що владна нині в Україні «еліта» цілком здатна, в обмін на політичну підтримку Росії, здати всі інтереси держави, якою вона керує.
Янукович і його оточення впродовж усього суду над лідеркою опозиції намагалися довести українцям, що засудити Тимошенко – це в інтересах держави та українського народу.
Лобіювання інтересів олігархів
Однак, узявши собі за взірець розправу Путіна над Ходорковським, «донецькі» прорахувалися. Стригти під один гребінець Ходорковського і Тимошенко явно не виходить. Адже до моменту арешту опального олігарха переважна більшість населення Росії навіть і не підозрювала про його політичні розбіжності з Путіним, а Тимошенко була і залишається й зараз найсильнішим опонентом Януковича.
Крім того, якби навіть Ходорковському вдалося донести до населення свої ідеї, наївно вважати, що він зміг би щось протиставити Путіну, враховуючи надзвичайно високий на той момент рейтинг останнього і вкрай негативний імідж олігархів у Росії.
А Віктора Януковича привели до влади олігархи, і тому він із таким завзяттям лобіює інтереси тих, хто його підтримав. Очевидно, що цим олігархам вкрай необхідний дешевий газ для підвищення рентабельності своїх підприємств і отримання на цьому надприбутків. А Тимошенко стала просто знаряддям для досягненні цих цілей, які бумерангом з часом можуть ударити по самому Януковичу.
Звичайно, повернення до сталінських методів терору проти політичних опонентів і все те, що сьогодні відбувається в Україні, не може не насторожити. І насторожує не тільки тупість та агресивність влади, насторожує втома українського народу, який втрачає надію і бажання щось робити. Але, з іншого боку, ця безмірне нахабство з боку влади змушує політично активну частину українського суспільства замислитися і штовхає її до дій.
Віктор Янукович не хоче враховувати, що Україна – не Росія. Він не має можливості «заткнути» рот народові нафтодоларами та газовими євро. І він не дзюдоїст, не аквалангіст-мисливець за амфорами, не гірськолижник і так далі, як Путін. В Україні немає Чечні і взагалі ворогів-держав, як у Росії – Грузія чи та ж Україна, або країни Балтії. Українська політика все ж відрізняється від російської навіть тим, що в Україні поки що є прямі ефіри на телебаченні, а несвобода слова не стала тотальною.
За менш аніж два роки Янукович майже призвів до міжнародної ізоляції самого себе. На кого він збирається спиратися? Адже якщо справа Тимошенко і надалі розвиватиметься подібним чином, то шлях на Захід йому буде закритий. З Росією він також горшки побив, посварившись з Путіним і Медведєвим через газ. Хіба ще Китай гіпотетично буде готовий його підтримати. І то лише у тому випадку, якщо мова піде про продаж китайцям «Південмашу» чи корпорації «Антонов».
Хоча не можна виключати того, що сьогоднішнє протистояння Януковича із Путіним – це спектакль для необізнаної публіки, як і задеклароване зближення режиму «донецьких» з Європейським Союзом. І дійсні наміри полягають у зовсім протилежному.
Адже під нав’язливі мантри зближення з ЄС «януковичі» розтоптали Конституцію України, перетворили Верховну Раду на зборище покірних владі кнопкодавів, по-рейдерськи захопили законодавчу і судову владу та силові органи, за дуже короткий термін монополізували увесь бізнес.
Правління однієї партії – шлях в СРСР
Монополія однієї партії – це саме те, що було в Україні під час її радянської окупації. Але тепер у ролі КПРС виступає її фактична правонаступниця – Партія регіонів, а в ролі генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва – Віктор Янукович. Регіонали з усіх сил прагнуть повернути українців в часи «розвинутого маразму» СРСР.
Сьогодні «совок» в Україні відчувається в усьому. Починаючи з репресій проти інакомислячих до тотальної вседозволеності для ставлеників режиму. До цього ще можна додати утиски самодостатніх людей, котрі здатні заробляти, застосовуючи власні знання, професійні навички і розум, та «червоний опіум» в освіті і культурі.
Ненаситна зграя малограмотних олігархів і їхніх ставлеників замінили політичне життя в Україні на концтабірне існування в режимі виживання одного дня. І тому лише від українців нині залежить, чи встигнуть вони нарешті відчути себе повноцінною націю і спроможуться дати відсіч тим, хто знищує їхнє майбутнє, чи далі будуть намагатися адаптуватися до життя в країні, в якій діють закони концтабору, що прирікають їх на неминучу загибель…
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
