Як написано в повідомленні на парламентському сайті, «відповідно до статті 83 Конституції України та Постанови Верховної Ради України відкриття дев’ятої сесії Верховної Ради України шостого скликання та урочисте засідання парламенту з нагоди відзначення 20-ї річниці проголошення незалежності України відбудуться 6 вересня 2011 року, о 10-й годині, в сесійній залі Верховної Ради України (Київ, вулиця М.Грушевського, 5)».
Уже з цього короткого офіційного тексту уважний читач може зробити висновок про істотну специфіку нинішнього найвищого представницького органу України: жоден попередній склад парламенту не відтерміновував майже на два тижні урочисті зібрання з тієї чи іншої нагоди. А тут же йдеться не про якусь дрібничку – про двадцятиліття відновлення Незалежності! Що це – неувага і неповага до власної державності? Чи доведена до абсурду економія коштів? Чи просто небажання депутатів перервати літні відпустки?
Важко дати точну відповідь, хоча, ймовірно, тут химерним чином сплелися докупи всі ці фактори. Але головним, видається, є інше. Урочисте засідання політичного бомонду з нагоди 20-ліття Акту про незалежність у Києві відбулося 23 серпня, на ньому була присутня значна частина народних депутатів, з програмною промовою виступив Віктор Янукович. Проте більш логічним тут було б спеціальне засідання парламенту – адже саме Верховна Рада ухвалила цей Акт, а затим законодавчо оформила різнобічні аспекти української самостійності. Та сталося так, як сталося, і чи не є це виявом реальної ролі (точніше, відсутності такої ролі) парламенту України в нинішньому політичну житті?
Активна робота, але поза межами Конституції
На перший погляд, така гіпотеза суперечить дійсності. Адже Верховна Рада минулу сесію провела успішно – ухвалено 740 законодавчих актів, із них власне законів – 198 (що на 80 більше, ніж за минулу сесію; інші акти – це постанови). При цьому, скажімо, питання економічної політики розглядав 51 закон, правової політики – 49 законів, національної безпеки й оборони – 10 законів, культури й освіти – 4 закони. Половину ухвалених Радою законів ініціювали самі депутати, іншу половину – уряд, глава держави та Нацбанк. Ритм роботи депутатів був традиційним: пленарні засідання чергувалися із роботою в округах та у комітетах.
А на додачу до цього, на розгляді у парламентських комітетах перебуває грандіозна кількість законопроектів – станом на 2 вересня 2011 року їхнє число становило 1262. Деякі з них, щоправда, чекають на свою чергу ще з 2008 року, бо поза чергою йдуть проекти законів та постанов, пропоновані Президентом, урядом й урядовою коаліцією, але автори не знімають їх. Як то кажуть, надія помирає останньою – очевидно, навіть у депутатів...
Проте насправді далеко не все у роботі Верховної Ради є нормальним. Ба більше: більш справедливим буде твердження, що вся робота Ради за останні півтора роки є ненормальною та неконституційною. Справжньою притчею во язицех стало депутатське голосування чужими картками, в чому найбільших успіхів домоглася урядова коаліція – коли в залі від неї фізично присутні менше, ніж 100 депутатів, табло висвічує щось на кшталт: «За» – 255 голосів». Цікаво, чи є хоч один законодавчий акт, ухвалений відповідно до Основного Закону, який передбачає особисте голосування парламентаріїв? І чому на це не звертає увагу гарант Конституції Віктор Янукович? Ба, чому він замість того, щоб пояснити своєму сину-нардепу неприпустимість голосування за інших депутатів (а Віктор Янукович-молодший часом старається аж за чотирьох), розлютився під час прес-конференції на тележурналістку, котра поставила запитання про вчинки президентського нащадка – я пишаюся, мовляв, своїми дітьми?
І голова Верховної Ради Володимир Литвин замість того, щоб виконувати свої конституційні обов’язки з організації роботи парламенту, відбувається загальними сентенціями – мовляв, щодо персонального голосування нардепи мають неухильно дотримуватися вимог закону, але не ухвалювати ж закон, за яким «приладнати ланцюги до робочого місця, видати ключ, скажімо, заступникам голови Верховної Ради і вранці кожного приковувати до місця».
Тільки цього – демонстративного та безкарного порушення Конституції кожного сесійного дня – вистачило б для того, щоби поставити під великий сумнів легітимність усієї діяльності Верховної Ради впродовж останнього часу. Але цим перелік парламентських негативів не вичерпується. Головний із них – те, що чинна зараз конфігурація «більшість-опозиція» не має нічого спільного із волевиявленням виборців восени 2007 року. Іншими словами, Рада не є органом, який представляє реальні інтереси громадян, і не виконує тим самим місію парламенту.
Поряд із цим, ухвалення поданих урядом та фракцією Партії регіонів законопроектів практично без дискусій (а інколи просто «з голосу»), ледь не автоматичне відхилення поправок, запропонованих опозицією, відсутність консолідації навіть із важливих питань (за жоден закон, ухвалений на минулій сесії, не проголосували всі фракції разом) й інші подібні речі виглядають такими собі «дрібничками», ледь не дитячими пустощами.
Небезпечна гра у парламентаризм
Перетворення Верховної Ради України із парламенту (бодай і недосконалого, нечасто здатного піднестися до розуміння й узгодженого захисту національних інтересів, схильного не завжди дотримуватися ним самим ухвалених законів) на механізм, що слухняно штампує подані президентом й урядом законопроекти, відбулося за рік до нових парламентських виборів. Якщо, звісно, у Раді не набереться конституційна більшість у 300 нардепів й Основний Закон не буде змінений задля того, щоб перенести ці вибори на 2015 рік і сумістити їх із президентськими – таку ідею не раз висловлювали високопоставлені владні речники.
Проте так чи інакше нова сесія Верховної Ради відбуватиметься під знаком підготовки до цих виборів (чи відмови від їхнього проведення), й одним із головних законів, який традиційно буде ухвалений із порушенням Конституції (а кого боятися? Не народу ж. Хіба даремно збільшуються видатки МВС?), має стати новий Закон про вибори.
Згідно із розробленим президентським апаратом проектом, йдеться про не про якісь там новації, покликані якнайкраще відобразити волю українських громадян, а про повернення до вщент дискредитованої ще на початку 2000-х змішаної виборчої системи. Половина нардепів обиратиметься за партійними списками (як і зараз, «закритими»), половина – у мажоритарних округах без будь-якої прив’язки до партій. Як засвідчили вибори часів Леоніда Кучми, у мажоритарних округах грандіозних розмірів набувають адмінресурс, підкуп виборців, фальшування результатів голосування. Обрані ж «незалежні» депутати якимось дивом одразу опиняються у пропрезидентських фракціях...
При цьому скасовуються міжпартійні блоки (дозволені у попередніх варіантах виборчого законодавства) та встановлюється п’ятивідсотковий прохідний бар’єр (замість чинного тривідсоткового). Як зауважив один із опозиційних депутатів Анатолій Гриценко, «в умовах, коли по списках обирають лише половину Ради, п’ять відсотків, фактично, означають десять! Це загороджувальний бар’єр для нових політичних сил. Стратегія Президента зрозуміла: залишитися на другий термін, а там не за горами й третій, четвертий...»
Утім, спроба чинної влади гарантувати собі ледь не довічну пролонгацію повноважень за допомогою виборчого закону дивною не виглядає. Вже зараз Верховна Рада втратила спроможність хоч якось контролювати тих, кому реально належить уся повнота влади. Практика роботи Ради засвідчує, що вона все більше перетворюється на квазіпарламент такого типу, який існував у комуністичних державах Східної Європи – номінальна багатопартійність та декоративна депутатська активність. Не випадково, мабуть, напередодні цієї сесії Володимир Литвин наголосив: «Я говорив і скажу ще раз: я не знаю, що таке опозиція».
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Уже з цього короткого офіційного тексту уважний читач може зробити висновок про істотну специфіку нинішнього найвищого представницького органу України: жоден попередній склад парламенту не відтерміновував майже на два тижні урочисті зібрання з тієї чи іншої нагоди. А тут же йдеться не про якусь дрібничку – про двадцятиліття відновлення Незалежності! Що це – неувага і неповага до власної державності? Чи доведена до абсурду економія коштів? Чи просто небажання депутатів перервати літні відпустки?
Важко дати точну відповідь, хоча, ймовірно, тут химерним чином сплелися докупи всі ці фактори. Але головним, видається, є інше. Урочисте засідання політичного бомонду з нагоди 20-ліття Акту про незалежність у Києві відбулося 23 серпня, на ньому була присутня значна частина народних депутатів, з програмною промовою виступив Віктор Янукович. Проте більш логічним тут було б спеціальне засідання парламенту – адже саме Верховна Рада ухвалила цей Акт, а затим законодавчо оформила різнобічні аспекти української самостійності. Та сталося так, як сталося, і чи не є це виявом реальної ролі (точніше, відсутності такої ролі) парламенту України в нинішньому політичну житті?
Активна робота, але поза межами Конституції
На перший погляд, така гіпотеза суперечить дійсності. Адже Верховна Рада минулу сесію провела успішно – ухвалено 740 законодавчих актів, із них власне законів – 198 (що на 80 більше, ніж за минулу сесію; інші акти – це постанови). При цьому, скажімо, питання економічної політики розглядав 51 закон, правової політики – 49 законів, національної безпеки й оборони – 10 законів, культури й освіти – 4 закони. Половину ухвалених Радою законів ініціювали самі депутати, іншу половину – уряд, глава держави та Нацбанк. Ритм роботи депутатів був традиційним: пленарні засідання чергувалися із роботою в округах та у комітетах.
А на додачу до цього, на розгляді у парламентських комітетах перебуває грандіозна кількість законопроектів – станом на 2 вересня 2011 року їхнє число становило 1262. Деякі з них, щоправда, чекають на свою чергу ще з 2008 року, бо поза чергою йдуть проекти законів та постанов, пропоновані Президентом, урядом й урядовою коаліцією, але автори не знімають їх. Як то кажуть, надія помирає останньою – очевидно, навіть у депутатів...
Проте насправді далеко не все у роботі Верховної Ради є нормальним. Ба більше: більш справедливим буде твердження, що вся робота Ради за останні півтора роки є ненормальною та неконституційною. Справжньою притчею во язицех стало депутатське голосування чужими картками, в чому найбільших успіхів домоглася урядова коаліція – коли в залі від неї фізично присутні менше, ніж 100 депутатів, табло висвічує щось на кшталт: «За» – 255 голосів». Цікаво, чи є хоч один законодавчий акт, ухвалений відповідно до Основного Закону, який передбачає особисте голосування парламентаріїв? І чому на це не звертає увагу гарант Конституції Віктор Янукович? Ба, чому він замість того, щоб пояснити своєму сину-нардепу неприпустимість голосування за інших депутатів (а Віктор Янукович-молодший часом старається аж за чотирьох), розлютився під час прес-конференції на тележурналістку, котра поставила запитання про вчинки президентського нащадка – я пишаюся, мовляв, своїми дітьми?
І голова Верховної Ради Володимир Литвин замість того, щоб виконувати свої конституційні обов’язки з організації роботи парламенту, відбувається загальними сентенціями – мовляв, щодо персонального голосування нардепи мають неухильно дотримуватися вимог закону, але не ухвалювати ж закон, за яким «приладнати ланцюги до робочого місця, видати ключ, скажімо, заступникам голови Верховної Ради і вранці кожного приковувати до місця».
Тільки цього – демонстративного та безкарного порушення Конституції кожного сесійного дня – вистачило б для того, щоби поставити під великий сумнів легітимність усієї діяльності Верховної Ради впродовж останнього часу. Але цим перелік парламентських негативів не вичерпується. Головний із них – те, що чинна зараз конфігурація «більшість-опозиція» не має нічого спільного із волевиявленням виборців восени 2007 року. Іншими словами, Рада не є органом, який представляє реальні інтереси громадян, і не виконує тим самим місію парламенту.
Поряд із цим, ухвалення поданих урядом та фракцією Партії регіонів законопроектів практично без дискусій (а інколи просто «з голосу»), ледь не автоматичне відхилення поправок, запропонованих опозицією, відсутність консолідації навіть із важливих питань (за жоден закон, ухвалений на минулій сесії, не проголосували всі фракції разом) й інші подібні речі виглядають такими собі «дрібничками», ледь не дитячими пустощами.
Небезпечна гра у парламентаризм
Перетворення Верховної Ради України із парламенту (бодай і недосконалого, нечасто здатного піднестися до розуміння й узгодженого захисту національних інтересів, схильного не завжди дотримуватися ним самим ухвалених законів) на механізм, що слухняно штампує подані президентом й урядом законопроекти, відбулося за рік до нових парламентських виборів. Якщо, звісно, у Раді не набереться конституційна більшість у 300 нардепів й Основний Закон не буде змінений задля того, щоб перенести ці вибори на 2015 рік і сумістити їх із президентськими – таку ідею не раз висловлювали високопоставлені владні речники.
Проте так чи інакше нова сесія Верховної Ради відбуватиметься під знаком підготовки до цих виборів (чи відмови від їхнього проведення), й одним із головних законів, який традиційно буде ухвалений із порушенням Конституції (а кого боятися? Не народу ж. Хіба даремно збільшуються видатки МВС?), має стати новий Закон про вибори.
Згідно із розробленим президентським апаратом проектом, йдеться про не про якісь там новації, покликані якнайкраще відобразити волю українських громадян, а про повернення до вщент дискредитованої ще на початку 2000-х змішаної виборчої системи. Половина нардепів обиратиметься за партійними списками (як і зараз, «закритими»), половина – у мажоритарних округах без будь-якої прив’язки до партій. Як засвідчили вибори часів Леоніда Кучми, у мажоритарних округах грандіозних розмірів набувають адмінресурс, підкуп виборців, фальшування результатів голосування. Обрані ж «незалежні» депутати якимось дивом одразу опиняються у пропрезидентських фракціях...
При цьому скасовуються міжпартійні блоки (дозволені у попередніх варіантах виборчого законодавства) та встановлюється п’ятивідсотковий прохідний бар’єр (замість чинного тривідсоткового). Як зауважив один із опозиційних депутатів Анатолій Гриценко, «в умовах, коли по списках обирають лише половину Ради, п’ять відсотків, фактично, означають десять! Це загороджувальний бар’єр для нових політичних сил. Стратегія Президента зрозуміла: залишитися на другий термін, а там не за горами й третій, четвертий...»
Утім, спроба чинної влади гарантувати собі ледь не довічну пролонгацію повноважень за допомогою виборчого закону дивною не виглядає. Вже зараз Верховна Рада втратила спроможність хоч якось контролювати тих, кому реально належить уся повнота влади. Практика роботи Ради засвідчує, що вона все більше перетворюється на квазіпарламент такого типу, який існував у комуністичних державах Східної Європи – номінальна багатопартійність та декоративна депутатська активність. Не випадково, мабуть, напередодні цієї сесії Володимир Литвин наголосив: «Я говорив і скажу ще раз: я не знаю, що таке опозиція».
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
