Київ – Питання об’єднання опозиції сьогодні, як ніколи, гостро стоїть в Україні на порядку денному. Адже саме це найближчим часом може остаточно вирішити історичну долю Української держави. І якщо в постпомаранчеву добу демократичні сили не мали критично важливого стимулу для остаточного вирішення питання об’єднання, то в часи правління режиму «януковичів» таким потужним стимулом цілком здатне стати повернення українцям контролю над Україною. Як виглядає, саме ця мета на сучасному історичному етапі спроможна спонукати до об’єднання політичні сили, лідери яких до останнього ніяк не могли відмовитися від наполеонівських амбіцій.
Цілком очевидно, що тільки вистраждане об’єднання і консолідація опозиційних політичних сил здатні стати реальною противагою чинній владі «донецьких». Адже осінь 2011 висуватиме на перший план питання «битви за Україну», в якій програш опозиції дорівнюватиме програшу демократії.
Команда Януковича розуміє, що нічого хорошого їй від парламентських виборів 2012 року очікувати не варто. Адже рейтинг Партії регіонів і її лідера неухильно падає, залякати опозицію правлячому режиму не вдалося, а інтелігенція й інтелектуали у своїй масі так і не перейшли, як очікувалось, на бік «донецьких».
«Прибульці з минулого»
Та й з точки зору пересічних українців, попри всі репресивні дії і відверте залякування, неосталінізм у виконанні «регіоналів» виглядає фарсом. І як би не мріяли про лаври КПРС і довічне правління ідеологи з Партії регіонів, загнати Україну під нав’язливі мантри «європейського вибору» в Слов’янський Союз з Росією на чолі їм не вдасться. Ці «прибульці» з минулого ніяк не бажають враховувати повчальний досвід Каддафі і Мубарака. А жаль, бо в ХХІ столітті диктатура і тоталітаризм стають справжнім анахронізмом, і тому логічним і закономірним є їхнє цілковите неприйняття і відторгнення українським народом.
Виглядає на те, що цієї осені «януковичі» спробують розіграти карту української незалежності. Полягатиме це в тому, що або Україна залишається незалежною державою і Янукович її Президентом, або ж України взагалі більше не буде. Хоча цілком очевидно, що існує і третій варіант, який влаштовуватиме більшість українців – Україна без «януковичів», і при цьому незалежна держава.
На моє переконання, якщо не будуть змінені принципи об’єднання і не приборкані гіпертрофовані політичні амбіції лідерів дрібних опозиційних партій, то цілком можливо знову повторити печальний досвід учасників «канівської четвірки». За якого зрада одного із учасників і відмова від попередньо узгоджених і прийнятих домовленостей обернулася для України ще п’ятьома роками «розвиненого кучмізму» й укріпленням влади олігархату, який і привів у подальшому до влади Януковича в 2010 році. Тому необхідно виробити такі механізми домовленостей, які унеможливлять у майбутньому відхід від прийнятих раніше колегіальних рішень.
Методи 2004-го вже не спрацьовують
Поки що все виглядає не дуже обнадійливо. За півтора минулих року опозиція не тільки не спромоглася перегрупувати свої ряди, а й взагалі визначити своє надзавдання. Більше того, відсутність навіть приблизного розуміння цілей, яких опозиціонери хочуть добитися шляхом скликання під прапори тисяч людей, як це було 24 серпня, ставить під питання те, чим ця маніфестація повинна була стати: прелюдією масової осінньої акції прямої дії.
Не виключено, що локальним завданням, яке поставили самі собі лідери опозиції, було лише показати електорату, що вони ще живі і готові боротися. Але цього явно замало. І, по-суті, – це перший крок перетворення української опозиції на подобу сучасної російської опозиції, – а ля Нємцова, Явлінського і К. Бо ніби опозиція і є. Нібито щось вона там постійно декларує. Але користі від її діяльності та такої опозиційності придушеному спецслужбами суспільству – жодної.
Українська опозиція намагається застосовувати практично ті ж методи, котрі спрацювали у 2004 році. Але надворі 2011, і Президентом є зовсім не Леонід Кучма, який ніколи не був лібералом, але, на відміну від нинішнього, розумів, що у разі кровопролиття саме йому доведеться відповідати особисто. Нині опозиції не вистачає гнучкості й мобільності, креативності, свіжості й дієздатності.
Україна потребує нових лідерів
Україна потребує висунення нових лідерів, котрі взагалі ще жодного дня не були задіяні у системі влади. Тобто необхідні нові обличчя, нові ідеї і надання реальних гарантій українському народу, що всі передвиборні обіцянки будуть неодмінно виконані.
Сьогодні режим «януковичів» проводить в Україні широкомасштабні репресії, які нагадують якщо не 1937, то 1936 рік. Він намагається своїми «реформами» остаточно зруйнувати і добити середній клас як потенційну загрозу своїй владі. Й ув'язнити тих небагатьох політиків, хто міг би очолити стихійний вибух. А до нього «донецькі» дуже посилено готуються, судячи з тієї уваги, котра приділяється внутрішнім силовим структурам.
Проте нині необхідно говорити не лише про зміну влади, а й про заміну тієї порочної системи влади, яку Україна отримала у спадок від СРСР. Адже, як показав увесь досвід правління нібито демократа Віктора Ющенка, в рамках чинної системи змінити нічого неможливо. Всі олігархи залишаються на своїх місцях, і грабування Української держави успішно триває.
Однак, якщо уважно проаналізувати теперішній стан українського суспільства, то варто визнати, що у вересні 2011 року цілком визріли передумови, але поки що немає революційної ситуації. У верхах немає достатньо сильної політичної опозиційної сили, що змогла б конкурувати з «донецькою» владою. А низи поки що мають хоч якісь мінімальні шанси для виживання. Тобто без сильного опонуючого лідерства, об’єднаної опозиції й широкого громадського руху за демократію в Україні режим «януковичів» може спати спокійно. Хоча з кожним місяцем, тижнем і днем збільшується кількість людей, обібраних регіоналами, котрим уже немає чого втрачати.
Нині на місце «перспективного лідера» опозиції претендують відразу декілька осіб. Однак зрозуміло, що ніхто навіть і близько не готовий до такого лідерства одноосібно. Тому було б логічно, якби саме Юлія Тимошенко висунула ідею об’єднання опозиції, і при цьому публічно відмовилась від одноосібного лідерства. Подібна акція не лише б підняла рейтинг Тимошенко в очах її потенційних прихильників, але й показала всім українцям, що опозиція серйозно готова до боротьби з існуючим режимом.
Досліджуючи два десятиліття ситуацію в Україні, можу сказати, наступне:
1. Необхідні зміни не лише режиму, а й всієї системи.
2. Без свободи дій демократія в Україні є неможливою.
3. Опозиційна політична сила, яка готова до реальних змін, має укласти з українським народом угоду, в якій будуть чітко прописані мета, цілі, методи, засоби, терміни проведення реальних змін і реформ в Українській державі.
Лише за таких умов українці здатні повірити політикам. Адже всі попередні 20 років жодна політична сила не виконувала повною мірою своїх передвиборних обіцянок.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Цілком очевидно, що тільки вистраждане об’єднання і консолідація опозиційних політичних сил здатні стати реальною противагою чинній владі «донецьких». Адже осінь 2011 висуватиме на перший план питання «битви за Україну», в якій програш опозиції дорівнюватиме програшу демократії.
Команда Януковича розуміє, що нічого хорошого їй від парламентських виборів 2012 року очікувати не варто. Адже рейтинг Партії регіонів і її лідера неухильно падає, залякати опозицію правлячому режиму не вдалося, а інтелігенція й інтелектуали у своїй масі так і не перейшли, як очікувалось, на бік «донецьких».
«Прибульці з минулого»
Та й з точки зору пересічних українців, попри всі репресивні дії і відверте залякування, неосталінізм у виконанні «регіоналів» виглядає фарсом. І як би не мріяли про лаври КПРС і довічне правління ідеологи з Партії регіонів, загнати Україну під нав’язливі мантри «європейського вибору» в Слов’янський Союз з Росією на чолі їм не вдасться. Ці «прибульці» з минулого ніяк не бажають враховувати повчальний досвід Каддафі і Мубарака. А жаль, бо в ХХІ столітті диктатура і тоталітаризм стають справжнім анахронізмом, і тому логічним і закономірним є їхнє цілковите неприйняття і відторгнення українським народом.
Виглядає на те, що цієї осені «януковичі» спробують розіграти карту української незалежності. Полягатиме це в тому, що або Україна залишається незалежною державою і Янукович її Президентом, або ж України взагалі більше не буде. Хоча цілком очевидно, що існує і третій варіант, який влаштовуватиме більшість українців – Україна без «януковичів», і при цьому незалежна держава.
На моє переконання, якщо не будуть змінені принципи об’єднання і не приборкані гіпертрофовані політичні амбіції лідерів дрібних опозиційних партій, то цілком можливо знову повторити печальний досвід учасників «канівської четвірки». За якого зрада одного із учасників і відмова від попередньо узгоджених і прийнятих домовленостей обернулася для України ще п’ятьома роками «розвиненого кучмізму» й укріпленням влади олігархату, який і привів у подальшому до влади Януковича в 2010 році. Тому необхідно виробити такі механізми домовленостей, які унеможливлять у майбутньому відхід від прийнятих раніше колегіальних рішень.
Методи 2004-го вже не спрацьовують
Поки що все виглядає не дуже обнадійливо. За півтора минулих року опозиція не тільки не спромоглася перегрупувати свої ряди, а й взагалі визначити своє надзавдання. Більше того, відсутність навіть приблизного розуміння цілей, яких опозиціонери хочуть добитися шляхом скликання під прапори тисяч людей, як це було 24 серпня, ставить під питання те, чим ця маніфестація повинна була стати: прелюдією масової осінньої акції прямої дії.
Не виключено, що локальним завданням, яке поставили самі собі лідери опозиції, було лише показати електорату, що вони ще живі і готові боротися. Але цього явно замало. І, по-суті, – це перший крок перетворення української опозиції на подобу сучасної російської опозиції, – а ля Нємцова, Явлінського і К. Бо ніби опозиція і є. Нібито щось вона там постійно декларує. Але користі від її діяльності та такої опозиційності придушеному спецслужбами суспільству – жодної.
Українська опозиція намагається застосовувати практично ті ж методи, котрі спрацювали у 2004 році. Але надворі 2011, і Президентом є зовсім не Леонід Кучма, який ніколи не був лібералом, але, на відміну від нинішнього, розумів, що у разі кровопролиття саме йому доведеться відповідати особисто. Нині опозиції не вистачає гнучкості й мобільності, креативності, свіжості й дієздатності.
Україна потребує нових лідерів
Україна потребує висунення нових лідерів, котрі взагалі ще жодного дня не були задіяні у системі влади. Тобто необхідні нові обличчя, нові ідеї і надання реальних гарантій українському народу, що всі передвиборні обіцянки будуть неодмінно виконані.
Сьогодні режим «януковичів» проводить в Україні широкомасштабні репресії, які нагадують якщо не 1937, то 1936 рік. Він намагається своїми «реформами» остаточно зруйнувати і добити середній клас як потенційну загрозу своїй владі. Й ув'язнити тих небагатьох політиків, хто міг би очолити стихійний вибух. А до нього «донецькі» дуже посилено готуються, судячи з тієї уваги, котра приділяється внутрішнім силовим структурам.
Проте нині необхідно говорити не лише про зміну влади, а й про заміну тієї порочної системи влади, яку Україна отримала у спадок від СРСР. Адже, як показав увесь досвід правління нібито демократа Віктора Ющенка, в рамках чинної системи змінити нічого неможливо. Всі олігархи залишаються на своїх місцях, і грабування Української держави успішно триває.
Однак, якщо уважно проаналізувати теперішній стан українського суспільства, то варто визнати, що у вересні 2011 року цілком визріли передумови, але поки що немає революційної ситуації. У верхах немає достатньо сильної політичної опозиційної сили, що змогла б конкурувати з «донецькою» владою. А низи поки що мають хоч якісь мінімальні шанси для виживання. Тобто без сильного опонуючого лідерства, об’єднаної опозиції й широкого громадського руху за демократію в Україні режим «януковичів» може спати спокійно. Хоча з кожним місяцем, тижнем і днем збільшується кількість людей, обібраних регіоналами, котрим уже немає чого втрачати.
Нині на місце «перспективного лідера» опозиції претендують відразу декілька осіб. Однак зрозуміло, що ніхто навіть і близько не готовий до такого лідерства одноосібно. Тому було б логічно, якби саме Юлія Тимошенко висунула ідею об’єднання опозиції, і при цьому публічно відмовилась від одноосібного лідерства. Подібна акція не лише б підняла рейтинг Тимошенко в очах її потенційних прихильників, але й показала всім українцям, що опозиція серйозно готова до боротьби з існуючим режимом.
Досліджуючи два десятиліття ситуацію в Україні, можу сказати, наступне:
1. Необхідні зміни не лише режиму, а й всієї системи.
2. Без свободи дій демократія в Україні є неможливою.
3. Опозиційна політична сила, яка готова до реальних змін, має укласти з українським народом угоду, в якій будуть чітко прописані мета, цілі, методи, засоби, терміни проведення реальних змін і реформ в Українській державі.
Лише за таких умов українці здатні повірити політикам. Адже всі попередні 20 років жодна політична сила не виконувала повною мірою своїх передвиборних обіцянок.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
