Україна – єдина на східнослов’янськомовному просторі держава, де іще збереглася політична двополярність. Тобто, де опозиція становить реальну конкуренцію владі.
Такий «демократичний ренесанс» після кучмівського «середньовіччя» став можливим завдяки збігові двох умов.
По-перше, українських соціально-економічних особливостей, коли дві об’єктивно існуючі групи економічних інтересів є не просто протилежними, але й підкріпленими світоглядно – що, до речі, характерно для цивілізованих країн.
По-друге – успіху Помаранчевої революції, коли політична можливість стала дійсністю, а влада «теплих» кольорів отримала сильну опозицію «холодних» кольорів.
Українські особливості владно-опозиційного поділу
Головний поділ в українській політиці фактично відповідає економічному протистоянню – між інтересами великого капіталу, з одного боку, та середнього і дрібного – з іншого.
Великий капітал монополізував виробництво та експорт сировини і напівфабрикатів – вугілля, руди, добрив, металопрокату, зерна. Середній та дрібний – це здебільшого імпортери закордонної (у тому числі високотехнологічної) продукції та виробники вітчизняної для пересічного споживача.
Зрозуміло, що фінансові обороти у перших значно вищі, ніж у других. Відповідно різні у них і проблеми.
Перші, маючи гарантовані джерела прибутку, шукають, куди б вкласти гроші з якомога меншими клопотами. Замість того, щоб «копатися у дріб’язку», розвиваючи та модернізуючи вітчизняні підприємства, вони вважають за краще переводити прибуток в офшори, що дає значні переваги при управлінні саме великими сумами коштів.
Другі, навпаки, шукають, де б взяти гроші на розширення бізнесу, на їхню частку залишаються відносно дрібні операції.
Першим вигідно, щоб робоча сила була дешевою. Щоб так воно було, рівень потреб найманих робітників та сільських трударів об’єктивно не повинен зростати.
Найкращий варіант дешевої робочої сили – малоосвічені споживачі пива та розважальних телепрограм, які помирали б одразу після виходу на пенсію. Саме на це, до речі, і націлені процеси, які зараз відбуваються у пенсійній системі та сфері охорони здоров’я.
Для других, навпаки, важливе постійне широкомасштабне розширення платоспроможного внутрішнього ринку, який споживав би все нові й нові види продукції. Але для цього рівень життя широких верств населення повинен не знижуватися, а зростати. Так само має зростати і тривалість активного життя пенсіонерів – учасників внутрішнього ринку. Усе це означає, що робоча сила має бути дорогою, а доходи більшості населення – високими.
Звідси стає зрозумілим і підґрунтя для існування «східного» та «західного» векторів в українській політиці.
Східний вектор – утворення спільного з Росією та Казахстаном сировинного придатку цивілізованого світу. Міжнародним «козирем» тут є, перш за все, спільне ціноутворення на ресурси. Внутрішнім – спільна протидія будь-яким виступам громадян (робочої сили) проти влади (роботодавців). Простіше кажучи, протидія будь-яким вимогам щодо підвищення добробуту найманих робітників.
Важливим чинником для цього може бути створення обмеженого інформаційно-культурного простору, який заповнюється централізовано створеною «інформаційною жуйкою» на зразок серіалів, що транслюються у першу чергу «Інтером», щоб у споживачів інформації формувалися певні стереотипи стосовно стабільності та добробуту за існуючого ладу.
Західний вектор: розширення внутрішнього ринку збуту, а значить, зростання добробуту більшості населення, подорожчання робочої сили, приплив справді іноземного капіталу (на відміну від «інвестицій» з офшорів). Але з цим неодмінно пов’язане зростання освіченості та соціальної активності населення – у першу чергу працюючого. І головне, що це мусить стати бюджетним пріоритетом.
Таке специфічне економічне протистояння у вітчизняних умовах накладається на світоглядно-ментальне українськомовно-російськомовне протистояння. Українськомовна культура, щоб вижити, орієнтується та порівнює себе з культурами, які мають від неї значні відмінності, з якими неможлива асиміляція. Російськомовна ж культура в Україні зорієнтована на повну інтеграцію у російськомовний простір. А водночас – на асимілювання спорідненої українськомовної, яка до того ж має лише моральну підтримку, і то не усього населення, а частини.
З огляду на це вимальовується біполярне політичне протистояння в Україні. Воно збалансовано враховує і соціальні відмінності (наймані працівники – роботодавці), і національні (українськомовність – російськомовність). І, як ми побачили, також економічні: експортери-імпортери, великий бізнес – дрібний та середній бізнес (тобто економічна олігархія – економічна демократія).
При цьому суто ідеологічні розбіжності мають лише зовнішню, декларативну форму. А отже, мають другорядне значення.
Приклад – одна з небагатьох помітних начебто ідеологічних партій, КПУ Симоненка. Досить дивним є факт підтримки «захисниками трудящих» саме великого капіталу, бо саме його інтереси в усьому світі найбільш суперечать інтересам найманих робітників.
Два вибори
З’ясувавши український політичний розклад, ми можемо передбачити ходи основних політичних гравців. Головне завдання великого капіталу – забезпечити собі владну позицію назавжди. Для цього потрібна сателітна псевдоопозиція, яка гарантовано не має шансів прийти до влади.
Створити таку конфігурацію заважає лише нинішня фактична опозиція, яка, як ми побачили, має визначене економічне підґрунтя. Тому вбачається такий план дій. Перше: стирання нинішньої більш-менш згуртованої опозиції (а нею сьогодні є лише БЮТ) з політичної карти України. Друге: розбиття прихильників цієї опозиції на частини, логічно на три – два краї та центр.
Представникам середнього та дрібного капіталу залишається два вибори. Або продовжувати відстоювати себе як самостійну політичну силу, або змиритися з правилами, нав’язаними теперішньою владою.
Стосовно другого вибору досвід є. Багато хто з нинішньої опозиції півтора десятка років тому працювали на ринках, а багато хто з нинішньої влади тоді встановлював там свої правила – за допомогою бейсбольних бит, паяльників та вогнепальної зброї.
Досвід є і стосовно першого вибору – згадаймо кінець 2004 року.
Наймані працівники також мають два вибори. Або остаточно ставати біомасою, дешевою робочою силою, яка помирає одразу після використання – як у Росії, де середня тривалість життя чоловіків складає 59,19 року. Або… ставати дорогою робочою силою. Як в Європі. І отримати цивілізовані соціально-економічні перспективи.
Слід наголосити лише на одному. Подобається це комусь чи ні, але єдина реальна опозиція владі великого капіталу згуртована навколо колишнього прем’єра. Її руйнування (розкол, усунення з політичної сцени) миттєво встановлює політичну однополярність.
Утворення іншої опозиції, не контрольованої владою, у найближчі 10 років надто малоймовірно. Якщо лише не виникнуть надзвичайні обставини. Чому? Немає ані ідеї, ані лідера, заради і навколо яких можна було б згуртувати значну масу людей та потужну частину бізнесу. Та ще й з організаційно-фінансового нуля. У той же час «холоднокольорова» влада великого капіталу має не лише досвід економічного та репресивного маніпулювання масами, але й потужну закордонну підтримку.
Шальки терезів поки що коливаються. Можливість вибору ще є…
Петро Матвієнко – заступник головного редактора харківської газети «Новий стиль»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Такий «демократичний ренесанс» після кучмівського «середньовіччя» став можливим завдяки збігові двох умов.
По-перше, українських соціально-економічних особливостей, коли дві об’єктивно існуючі групи економічних інтересів є не просто протилежними, але й підкріпленими світоглядно – що, до речі, характерно для цивілізованих країн.
По-друге – успіху Помаранчевої революції, коли політична можливість стала дійсністю, а влада «теплих» кольорів отримала сильну опозицію «холодних» кольорів.
Українські особливості владно-опозиційного поділу
Головний поділ в українській політиці фактично відповідає економічному протистоянню – між інтересами великого капіталу, з одного боку, та середнього і дрібного – з іншого.
Великий капітал монополізував виробництво та експорт сировини і напівфабрикатів – вугілля, руди, добрив, металопрокату, зерна. Середній та дрібний – це здебільшого імпортери закордонної (у тому числі високотехнологічної) продукції та виробники вітчизняної для пересічного споживача.
Зрозуміло, що фінансові обороти у перших значно вищі, ніж у других. Відповідно різні у них і проблеми.
Перші, маючи гарантовані джерела прибутку, шукають, куди б вкласти гроші з якомога меншими клопотами. Замість того, щоб «копатися у дріб’язку», розвиваючи та модернізуючи вітчизняні підприємства, вони вважають за краще переводити прибуток в офшори, що дає значні переваги при управлінні саме великими сумами коштів.
Другі, навпаки, шукають, де б взяти гроші на розширення бізнесу, на їхню частку залишаються відносно дрібні операції.
Першим вигідно, щоб робоча сила була дешевою. Щоб так воно було, рівень потреб найманих робітників та сільських трударів об’єктивно не повинен зростати.
Найкращий варіант дешевої робочої сили – малоосвічені споживачі пива та розважальних телепрограм, які помирали б одразу після виходу на пенсію. Саме на це, до речі, і націлені процеси, які зараз відбуваються у пенсійній системі та сфері охорони здоров’я.
Для других, навпаки, важливе постійне широкомасштабне розширення платоспроможного внутрішнього ринку, який споживав би все нові й нові види продукції. Але для цього рівень життя широких верств населення повинен не знижуватися, а зростати. Так само має зростати і тривалість активного життя пенсіонерів – учасників внутрішнього ринку. Усе це означає, що робоча сила має бути дорогою, а доходи більшості населення – високими.
Звідси стає зрозумілим і підґрунтя для існування «східного» та «західного» векторів в українській політиці.
Східний вектор – утворення спільного з Росією та Казахстаном сировинного придатку цивілізованого світу. Міжнародним «козирем» тут є, перш за все, спільне ціноутворення на ресурси. Внутрішнім – спільна протидія будь-яким виступам громадян (робочої сили) проти влади (роботодавців). Простіше кажучи, протидія будь-яким вимогам щодо підвищення добробуту найманих робітників.
Важливим чинником для цього може бути створення обмеженого інформаційно-культурного простору, який заповнюється централізовано створеною «інформаційною жуйкою» на зразок серіалів, що транслюються у першу чергу «Інтером», щоб у споживачів інформації формувалися певні стереотипи стосовно стабільності та добробуту за існуючого ладу.
Західний вектор: розширення внутрішнього ринку збуту, а значить, зростання добробуту більшості населення, подорожчання робочої сили, приплив справді іноземного капіталу (на відміну від «інвестицій» з офшорів). Але з цим неодмінно пов’язане зростання освіченості та соціальної активності населення – у першу чергу працюючого. І головне, що це мусить стати бюджетним пріоритетом.
Таке специфічне економічне протистояння у вітчизняних умовах накладається на світоглядно-ментальне українськомовно-російськомовне протистояння. Українськомовна культура, щоб вижити, орієнтується та порівнює себе з культурами, які мають від неї значні відмінності, з якими неможлива асиміляція. Російськомовна ж культура в Україні зорієнтована на повну інтеграцію у російськомовний простір. А водночас – на асимілювання спорідненої українськомовної, яка до того ж має лише моральну підтримку, і то не усього населення, а частини.
З огляду на це вимальовується біполярне політичне протистояння в Україні. Воно збалансовано враховує і соціальні відмінності (наймані працівники – роботодавці), і національні (українськомовність – російськомовність). І, як ми побачили, також економічні: експортери-імпортери, великий бізнес – дрібний та середній бізнес (тобто економічна олігархія – економічна демократія).
При цьому суто ідеологічні розбіжності мають лише зовнішню, декларативну форму. А отже, мають другорядне значення.
Приклад – одна з небагатьох помітних начебто ідеологічних партій, КПУ Симоненка. Досить дивним є факт підтримки «захисниками трудящих» саме великого капіталу, бо саме його інтереси в усьому світі найбільш суперечать інтересам найманих робітників.
Два вибори
З’ясувавши український політичний розклад, ми можемо передбачити ходи основних політичних гравців. Головне завдання великого капіталу – забезпечити собі владну позицію назавжди. Для цього потрібна сателітна псевдоопозиція, яка гарантовано не має шансів прийти до влади.
Створити таку конфігурацію заважає лише нинішня фактична опозиція, яка, як ми побачили, має визначене економічне підґрунтя. Тому вбачається такий план дій. Перше: стирання нинішньої більш-менш згуртованої опозиції (а нею сьогодні є лише БЮТ) з політичної карти України. Друге: розбиття прихильників цієї опозиції на частини, логічно на три – два краї та центр.
Представникам середнього та дрібного капіталу залишається два вибори. Або продовжувати відстоювати себе як самостійну політичну силу, або змиритися з правилами, нав’язаними теперішньою владою.
Стосовно другого вибору досвід є. Багато хто з нинішньої опозиції півтора десятка років тому працювали на ринках, а багато хто з нинішньої влади тоді встановлював там свої правила – за допомогою бейсбольних бит, паяльників та вогнепальної зброї.
Досвід є і стосовно першого вибору – згадаймо кінець 2004 року.
Наймані працівники також мають два вибори. Або остаточно ставати біомасою, дешевою робочою силою, яка помирає одразу після використання – як у Росії, де середня тривалість життя чоловіків складає 59,19 року. Або… ставати дорогою робочою силою. Як в Європі. І отримати цивілізовані соціально-економічні перспективи.
Слід наголосити лише на одному. Подобається це комусь чи ні, але єдина реальна опозиція владі великого капіталу згуртована навколо колишнього прем’єра. Її руйнування (розкол, усунення з політичної сцени) миттєво встановлює політичну однополярність.
Утворення іншої опозиції, не контрольованої владою, у найближчі 10 років надто малоймовірно. Якщо лише не виникнуть надзвичайні обставини. Чому? Немає ані ідеї, ані лідера, заради і навколо яких можна було б згуртувати значну масу людей та потужну частину бізнесу. Та ще й з організаційно-фінансового нуля. У той же час «холоднокольорова» влада великого капіталу має не лише досвід економічного та репресивного маніпулювання масами, але й потужну закордонну підтримку.
Шальки терезів поки що коливаються. Можливість вибору ще є…
Петро Матвієнко – заступник головного редактора харківської газети «Новий стиль»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
