Перефразовуючи класика …ізму, саме так можна назвати ситуацію, в якій опинилася держава, на чиїй території «мешкає» географічний центр Європи. Щоправда, кажучи про латиноамериканізацію, слід мати на увазі латинську Америку не XXI, а XX сторіччя – з її тотальною корумпованістю та тяжінням до диктатури й інших засобів придушення свободи. Але замість багатокрапки кожен може сам поставити власне визначення.
Отже, кинемо оком на країни Південного Хреста, де розкішне життя місцевих та іноземних багатіїв традиційно контрастувало з жебрацьким існуванням селян та мешканців міських нетрів – фавел. Економіка там на три чверті сировинно зорієнтована. Про закон краще не згадувати: увесь закон – полісмен із палицею, що за одну ставку працює на державу, за дві – на місцевого кримінального авторитета, а за сумісництвом власника казино, фабрики чи латифундії.
Наприкінці минулого сторіччя у більшості з цих країн відбувалася широкомасштабне роздержавлення економіки. Це супроводжувалося непопулярними реформами, в результаті яких бідні так і залишалися в злиднях, а багатії багатіли все більше. Під ці реформи було підведено потужну теоретичну базу: приватизація, лібералізація.
Саме з тих реформ пішла назва «шокова терапія» для економіки. Але ця шоковість полягала лише в тому, що запускався механізм інфляційного збільшення прибутковості.
Найнаочніше це можна побачити на такому прикладі. Власник отримав кошти від продажу виробленої продукції сьогодні, а розплатився з найманим пролетаріатом – через місяць. Вже знеціненими грошима. З бюджетом, до речі, так само.
Швидкого результату від тих реформ не було. І лише світове зростання цін на сировину стало найпотужнішим чинником повільного економічного підйому Латинської Америки у нинішньому сторіччі.
Дуже показовим є приклад Чилі. Тут процес лібералізації-приватизації почався з приходом до влади диктатора Піночета у 1973 році. Економічна свобода поєдналася з повним запереченням демократії. Щоправда, західні демократії на останнє заплющували очі, милуючись експериментами «чикагських хлопчиків» – учнів Нобелівського лауреата Мілтона Фрідмана, які посіли при диктаторі високі міністерські пости.
Було приватизовано буквально все. Навіть пенсійні фонди, які стали накопичувати заощадження працівників. Результат виявився нищівним. І «чикагські хлопчики» зникли з країни разом із Піночетом. А часткове одужання економіки прийшло лише через двадцять років по завершенні тих експериментів.
Та з пенсійною системою виявилося набагато гірше. Те покоління, що все життя платило гроші у приватні пенсійні фонди, сьогодні не може дозволити собі піти на відпочинок. Фонди витратили гроші настільки нездарно, що реформована пенсія виявилася удвічі нижчою, ніж у тих, хто все ще отримує її у держави.
Порівняймо тепер це з вітчизняними реаліями. Економіка Радянської України до 1990 року давала 60 відсотків готової продукції і лише 30 відсотків сировини. Сьогодні вона перепрофілювалася на сировину – аж 72 відсотки експорту. 2000 рік знаменувався рекордним падінням економіки – 45 відсотків від ВВП 1990 року. І лише світове зростання цін, як і для Латинської Америки, зумовило початок її зростання у нинішньому сторіччі. До світової кризи 2008 року.
Держава може залишитись без власності
Сьогодні українська влада аж кричить про бурхливе зростання економіки. Та навіть за найоптимістичнішими прогнозами його обсяг у цьому році не дотягне до рівня 2008-го. Нагадаю, тоді обсяг валового виробництва склав вже аж цілих 73 відсотки від рівня 1990 року.
Але подивімося, якими ж новими «підйомними механізмами» влада планує забезпечити це подальше зростання. І виявиться: таких фактично немає.
Хіба можна назвати чинником зростання економіки продаж прибуткових підприємств, які ще залишаються у державній власності? Чи не нагадує це випадок селянина, що ріже курку, яка щодня несла яйце, забуваючи при цьому, що їсти хотітиметься й завтра, але не буде вже навіть і того яйця? Це ж стосується і продажу землі. Якщо задекларовані реформи підуть, то по закінченні каденції нинішньої влади держава вже не матиме жодної власності взагалі.
Іще один чинник економічного зростання за рецептами від нинішньої влади – інфляція. До речі, дуже вигідна експортерам. Саме тим експортерам сировини, на яких в основному ця влада й спирається. Але за рахунок цієї інфляції саме й планується робити економічні реформи. Тобто фінансувати тих самих власників підприємств, які експортують руду та сталеву і хімічну сировину.
Але пересічному громадянинові краще від того не стане. Замість тих ста гривень, на які підвищуються пенсії, інфляція з’їсть сто п’ятдесят. А ілюзорні доходи від інфляції, які потенційно могли б поповнити бюджет, зрозуміло, розчиняться у кишенях чиновників, які віддадуть ці кошти до рук наближених фірм. Як це, ми спостерігаємо, відбувається при реалізації (точніше, експлуатації) високої та шляхетної ідеї Євро-2012.
Про пенсійну реформу – пісня окрема. Це пряме пограбування громадян, що сподівалися з настанням певного віку дещо підвищити свій добробут: працювати і отримувати пенсію. Тепер – дзуськи. Як казав концтабірний наглядач із радянських кінофільмів: «Арбайтен, арбайтен унд нох айнмаль арбайтен»! Тобто, працюй, поки не помреш.
Принагідно зазначимо, що в умовах, коли пенсіонерові можна виживати лише на зарплату (уся пенсія витрачається на ліки), чисельність людей похилого віку автоматично скорочуватиметься. От і все надзавдання пропонованої нам пенсійної реформи. А балачки про переваги накопичувальної пенсійної системи вже давно проілюстровані переконливим сумним латиноамериканським досвідом.
Та найтривожніше те, що увесь пенсійно-лібералізаційний досвід латиноамериканців ми запозичуєжмо під акомпанемент згортання демократії та зростання тенденцій до диктатури. І фактично плюємо на думку про нас західних демократій, які нами далеко не милуються (мабуть, тому, що наш президент – проФФесор далеко не чикагського університету). І надія тут лише на те, що нинішня владна професура і далі виявиться настільки ж нездатною робити щось конкретне, наскільки нездатною виконувати свої обіцянки вона виявилася за свої півтора року владарювання.
Може, щоправда, виникнути запитання. То невже українцям із географічного серця Європи виявляються ближчими не сучасні їхні сусіди-європейці, а латиноамериканці з минулого сторіччя? Які примудрилися перетворити досягнення світової економічної думки на їхню протилежність…
Відповідь залежатиме від того, що саме кожен із нас поставить замість трьох крапок у заголовку.
Петро Матвієнко – заступник головного редактора харківської газети «Новий стиль»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Отже, кинемо оком на країни Південного Хреста, де розкішне життя місцевих та іноземних багатіїв традиційно контрастувало з жебрацьким існуванням селян та мешканців міських нетрів – фавел. Економіка там на три чверті сировинно зорієнтована. Про закон краще не згадувати: увесь закон – полісмен із палицею, що за одну ставку працює на державу, за дві – на місцевого кримінального авторитета, а за сумісництвом власника казино, фабрики чи латифундії.
Наприкінці минулого сторіччя у більшості з цих країн відбувалася широкомасштабне роздержавлення економіки. Це супроводжувалося непопулярними реформами, в результаті яких бідні так і залишалися в злиднях, а багатії багатіли все більше. Під ці реформи було підведено потужну теоретичну базу: приватизація, лібералізація.
Саме з тих реформ пішла назва «шокова терапія» для економіки. Але ця шоковість полягала лише в тому, що запускався механізм інфляційного збільшення прибутковості.
Найнаочніше це можна побачити на такому прикладі. Власник отримав кошти від продажу виробленої продукції сьогодні, а розплатився з найманим пролетаріатом – через місяць. Вже знеціненими грошима. З бюджетом, до речі, так само.
Швидкого результату від тих реформ не було. І лише світове зростання цін на сировину стало найпотужнішим чинником повільного економічного підйому Латинської Америки у нинішньому сторіччі.
Дуже показовим є приклад Чилі. Тут процес лібералізації-приватизації почався з приходом до влади диктатора Піночета у 1973 році. Економічна свобода поєдналася з повним запереченням демократії. Щоправда, західні демократії на останнє заплющували очі, милуючись експериментами «чикагських хлопчиків» – учнів Нобелівського лауреата Мілтона Фрідмана, які посіли при диктаторі високі міністерські пости.
Було приватизовано буквально все. Навіть пенсійні фонди, які стали накопичувати заощадження працівників. Результат виявився нищівним. І «чикагські хлопчики» зникли з країни разом із Піночетом. А часткове одужання економіки прийшло лише через двадцять років по завершенні тих експериментів.
Та з пенсійною системою виявилося набагато гірше. Те покоління, що все життя платило гроші у приватні пенсійні фонди, сьогодні не може дозволити собі піти на відпочинок. Фонди витратили гроші настільки нездарно, що реформована пенсія виявилася удвічі нижчою, ніж у тих, хто все ще отримує її у держави.
Порівняймо тепер це з вітчизняними реаліями. Економіка Радянської України до 1990 року давала 60 відсотків готової продукції і лише 30 відсотків сировини. Сьогодні вона перепрофілювалася на сировину – аж 72 відсотки експорту. 2000 рік знаменувався рекордним падінням економіки – 45 відсотків від ВВП 1990 року. І лише світове зростання цін, як і для Латинської Америки, зумовило початок її зростання у нинішньому сторіччі. До світової кризи 2008 року.
Держава може залишитись без власності
Сьогодні українська влада аж кричить про бурхливе зростання економіки. Та навіть за найоптимістичнішими прогнозами його обсяг у цьому році не дотягне до рівня 2008-го. Нагадаю, тоді обсяг валового виробництва склав вже аж цілих 73 відсотки від рівня 1990 року.
Але подивімося, якими ж новими «підйомними механізмами» влада планує забезпечити це подальше зростання. І виявиться: таких фактично немає.
Хіба можна назвати чинником зростання економіки продаж прибуткових підприємств, які ще залишаються у державній власності? Чи не нагадує це випадок селянина, що ріже курку, яка щодня несла яйце, забуваючи при цьому, що їсти хотітиметься й завтра, але не буде вже навіть і того яйця? Це ж стосується і продажу землі. Якщо задекларовані реформи підуть, то по закінченні каденції нинішньої влади держава вже не матиме жодної власності взагалі.
Іще один чинник економічного зростання за рецептами від нинішньої влади – інфляція. До речі, дуже вигідна експортерам. Саме тим експортерам сировини, на яких в основному ця влада й спирається. Але за рахунок цієї інфляції саме й планується робити економічні реформи. Тобто фінансувати тих самих власників підприємств, які експортують руду та сталеву і хімічну сировину.
Але пересічному громадянинові краще від того не стане. Замість тих ста гривень, на які підвищуються пенсії, інфляція з’їсть сто п’ятдесят. А ілюзорні доходи від інфляції, які потенційно могли б поповнити бюджет, зрозуміло, розчиняться у кишенях чиновників, які віддадуть ці кошти до рук наближених фірм. Як це, ми спостерігаємо, відбувається при реалізації (точніше, експлуатації) високої та шляхетної ідеї Євро-2012.
Про пенсійну реформу – пісня окрема. Це пряме пограбування громадян, що сподівалися з настанням певного віку дещо підвищити свій добробут: працювати і отримувати пенсію. Тепер – дзуськи. Як казав концтабірний наглядач із радянських кінофільмів: «Арбайтен, арбайтен унд нох айнмаль арбайтен»! Тобто, працюй, поки не помреш.
Принагідно зазначимо, що в умовах, коли пенсіонерові можна виживати лише на зарплату (уся пенсія витрачається на ліки), чисельність людей похилого віку автоматично скорочуватиметься. От і все надзавдання пропонованої нам пенсійної реформи. А балачки про переваги накопичувальної пенсійної системи вже давно проілюстровані переконливим сумним латиноамериканським досвідом.
Та найтривожніше те, що увесь пенсійно-лібералізаційний досвід латиноамериканців ми запозичуєжмо під акомпанемент згортання демократії та зростання тенденцій до диктатури. І фактично плюємо на думку про нас західних демократій, які нами далеко не милуються (мабуть, тому, що наш президент – проФФесор далеко не чикагського університету). І надія тут лише на те, що нинішня владна професура і далі виявиться настільки ж нездатною робити щось конкретне, наскільки нездатною виконувати свої обіцянки вона виявилася за свої півтора року владарювання.
Може, щоправда, виникнути запитання. То невже українцям із географічного серця Європи виявляються ближчими не сучасні їхні сусіди-європейці, а латиноамериканці з минулого сторіччя? Які примудрилися перетворити досягнення світової економічної думки на їхню протилежність…
Відповідь залежатиме від того, що саме кожен із нас поставить замість трьох крапок у заголовку.
Петро Матвієнко – заступник головного редактора харківської газети «Новий стиль»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
