Найцікавіший тренд, який уже рік, як відстежують соціологи та спостерігачі – падіння довіри до майже всіх політичних сил та їх лідерів в Україні.
Ключовою тенденцією Соціологічна група «Рейтинг» під час опитування у травні назвала «продовження росту кількості опитаних, які не підтримують жодну партію (з 7% у грудні минулого року до 10 у березні та до 12 у травні)».
У лютому 2011 року, порівняно з травнем 2010, рейтинг партії влади знизився з 43,4% до 20,6; партії «Сильна Україна» – з 11,7% до 5,6. Зросли рейтинги: з 11,4% до 15,6 БЮТ та з 5,8% до 8,7 – політичної партії «Фронт Змін», з 1,4% до 4,8 – ВО «Свобода» й з 2,6% до 3,9 – Комуністичної партії України, за результатами опитування «Українського демократичного кола» на замовлення Інституту політики.
Політичні симулякри
Стрімке падіння довіри населення до політичних сил у країні почалося в серпні минулого року, як засвідчили тоді оприлюднені результати дослідження «Омнібус», проведеного кампанією TNS: «…у серпні українці перестали довіряти всім політикам, а серед інститутів влади довіряють лише церкві (індекс +0,69) і засобам масової інформації України (індекс +0,1)». Триває це падіння й досі, набираючи темпів. Можна все це назвати банкрутством політичної системи. Причини якого слід, напевно, шукати від початків спроб структурувати політичне життя країни. Від комуністичної політичної моноструктури до демократичної багатопартійності. Наприкінці 90-х років минулого століття було зламано природний процес, коли саме суспільство породжувало певні громадські рухи, створювало осередки політичних партій. Тоді ж настала пора політичних проектів. Цілеспрямовано почали створюватися квазі-партії під певні електоральні ніші, під певних особистостей. Наприклад, «легендарне» політичне об’єднання «За ЄДУ». Ті партійні симулякри не мали жодної ідеології, жодного зв’язку з реальними політичними процесами, які вирували в суспільстві. Згодом подібні структури займали дуже серйозні ніші в усіх владних структурах та в усьому політичному спектрі.
Катастрофічність тієї ситуації проглядається в тому, що становлення та закріплення цих політичних симулякрів відбувалося за рахунок реальних ідеологічних партій, які симулякрами витіснялися. Одна з ілюстрацій – історія розвалу Руху. Після чого політичні партії перетворилися просто на механізми легітимізації тієї чи іншої групи можновладців.
Не менш повчальна в цьому плані історія Партії регіонів. Створювалася вона як механізм політичної самореалізації, представлення в політиці і владі потужного прошарку науково-технічної інтелігенції, індустріальних менеджерів Південного Сходу України – партія технократів. На що вона перетворена сьогодні – видно неозброєним оком.
У підсумку – нормальна, здорова політична активність суспільства була нейтралізована й нівельована.
Існує кілька спільних рис для всіх політичних партій, які зумовлюють зростання недовіри до них у суспільстві: відсутність ідеології (майже всі програми існуючих партій мало різняться між собою, майже всі, окрім комуністів, за європейський вибір, всі – за ліберальну економіку і т.п.); відсутність зв’язку з суспільством і небажання рахуватися з тенденціями, які існують (культурні, цивілізаційні, зовнішньополітичні проблеми цікавлять суспільство в останню чергу, про пріоритетність цих проблем не йдеться ні на Заході, ні на Сході. Але саме така пріоритетність згаданої проблематики нав’язується суспільству політичними квазі-партіями).
Наступне – надто низький рівень кадрового добору до політичних структур. Саме за рахунок «унікальних» персон були послідовно дискредитовані НУНС, БЮТ, а тепер дискредитується і Партія Регіонів. Найцікавіше, що такі персони, або, коли хочете – персонажі – демонструють дивовижну здатність мігрувати з партії в партію, «прикрашаючи» собою щораз іншу політичну силу. Не таємниця, що політичні партії України сьогодні більше скидаються на комерційні підприємства з продажу посад та депутатських значків різних рівнів. Чи ж варто дивуватися, що суспільство не хоче їм вірити? При цьому суспільство має вагомі підстави ще й боятися дестабілізації, яку свідомо провадять окремі політичні сили. Досить пригадати протистояння НУНС і ПР у 2003-2004 роках, яке заклало основи цивілізаційного розколу України. Крім того, політичні сили в часі теперішнім нерідко використовуються задля зовнішньо-політичної дискредитації та внутрішньо-політичної дестабілізації. Теж досить пригадати бодай діяльність партії «Родіна» та ВО «Свобода»…
Зворотний бік медалі
Інший бік медалі у падінні партійних рейтингів – саме суспільство. По-перше, у нього відсутня «планка вибору». Населення, електорат, народ, зрештою – спершу обирають, а потім думають про свій вибір. Часто дивуючись, як могли опинитися при владі ті, кого саме вони й обрали. По-друге, у суспільства викривлена мотиваційна система координат. Уже вкотре під час виборів видно, що люди голосують не за певну партію, а проти іншої. Був і феномен «противсіхів», це вже історія… І, по-третє, слід звернути увагу на зростаючу в суспільстві політичну апатію та відчуженість від політичного життя. Населення забуває: якщо ти не цікавишся політикою, то рано чи пізно вона зацікавиться тобою. Примітний приклад – обрання вдруге мером Києва Л.Черновецького, обрання не «Божими кульбабками» та гречкою, а байдужістю тих, ще наявних у суспільстві здорових сил, які вибір просто зігнорували. Мовляв, «а що від нас залежить?».
Прикладом байдужості суспільства може бути й вислід травневого опитування соціологічної служби «Рейтин»: якби вибори до Верховної Ради відбулися наприкінці травня цього року, то в них однозначно брали б участь усього 32% опитаних.
Процес деградації політичної системи в Україні триває синхронно з деградацією суспільства. І це є очевидно більшою проблемою для країни, ніж недієздатність чи недолугість діючої влади, зовнішні загрози та економічна й фінансова кризи.
Надія Степула – журналіст Радіо Свобода, письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Ключовою тенденцією Соціологічна група «Рейтинг» під час опитування у травні назвала «продовження росту кількості опитаних, які не підтримують жодну партію (з 7% у грудні минулого року до 10 у березні та до 12 у травні)».
У лютому 2011 року, порівняно з травнем 2010, рейтинг партії влади знизився з 43,4% до 20,6; партії «Сильна Україна» – з 11,7% до 5,6. Зросли рейтинги: з 11,4% до 15,6 БЮТ та з 5,8% до 8,7 – політичної партії «Фронт Змін», з 1,4% до 4,8 – ВО «Свобода» й з 2,6% до 3,9 – Комуністичної партії України, за результатами опитування «Українського демократичного кола» на замовлення Інституту політики.
Політичні симулякри
Стрімке падіння довіри населення до політичних сил у країні почалося в серпні минулого року, як засвідчили тоді оприлюднені результати дослідження «Омнібус», проведеного кампанією TNS: «…у серпні українці перестали довіряти всім політикам, а серед інститутів влади довіряють лише церкві (індекс +0,69) і засобам масової інформації України (індекс +0,1)». Триває це падіння й досі, набираючи темпів. Можна все це назвати банкрутством політичної системи. Причини якого слід, напевно, шукати від початків спроб структурувати політичне життя країни. Від комуністичної політичної моноструктури до демократичної багатопартійності. Наприкінці 90-х років минулого століття було зламано природний процес, коли саме суспільство породжувало певні громадські рухи, створювало осередки політичних партій. Тоді ж настала пора політичних проектів. Цілеспрямовано почали створюватися квазі-партії під певні електоральні ніші, під певних особистостей. Наприклад, «легендарне» політичне об’єднання «За ЄДУ». Ті партійні симулякри не мали жодної ідеології, жодного зв’язку з реальними політичними процесами, які вирували в суспільстві. Згодом подібні структури займали дуже серйозні ніші в усіх владних структурах та в усьому політичному спектрі.
Катастрофічність тієї ситуації проглядається в тому, що становлення та закріплення цих політичних симулякрів відбувалося за рахунок реальних ідеологічних партій, які симулякрами витіснялися. Одна з ілюстрацій – історія розвалу Руху. Після чого політичні партії перетворилися просто на механізми легітимізації тієї чи іншої групи можновладців.
Не менш повчальна в цьому плані історія Партії регіонів. Створювалася вона як механізм політичної самореалізації, представлення в політиці і владі потужного прошарку науково-технічної інтелігенції, індустріальних менеджерів Південного Сходу України – партія технократів. На що вона перетворена сьогодні – видно неозброєним оком.
У підсумку – нормальна, здорова політична активність суспільства була нейтралізована й нівельована.
Існує кілька спільних рис для всіх політичних партій, які зумовлюють зростання недовіри до них у суспільстві: відсутність ідеології (майже всі програми існуючих партій мало різняться між собою, майже всі, окрім комуністів, за європейський вибір, всі – за ліберальну економіку і т.п.); відсутність зв’язку з суспільством і небажання рахуватися з тенденціями, які існують (культурні, цивілізаційні, зовнішньополітичні проблеми цікавлять суспільство в останню чергу, про пріоритетність цих проблем не йдеться ні на Заході, ні на Сході. Але саме така пріоритетність згаданої проблематики нав’язується суспільству політичними квазі-партіями).
Наступне – надто низький рівень кадрового добору до політичних структур. Саме за рахунок «унікальних» персон були послідовно дискредитовані НУНС, БЮТ, а тепер дискредитується і Партія Регіонів. Найцікавіше, що такі персони, або, коли хочете – персонажі – демонструють дивовижну здатність мігрувати з партії в партію, «прикрашаючи» собою щораз іншу політичну силу. Не таємниця, що політичні партії України сьогодні більше скидаються на комерційні підприємства з продажу посад та депутатських значків різних рівнів. Чи ж варто дивуватися, що суспільство не хоче їм вірити? При цьому суспільство має вагомі підстави ще й боятися дестабілізації, яку свідомо провадять окремі політичні сили. Досить пригадати протистояння НУНС і ПР у 2003-2004 роках, яке заклало основи цивілізаційного розколу України. Крім того, політичні сили в часі теперішнім нерідко використовуються задля зовнішньо-політичної дискредитації та внутрішньо-політичної дестабілізації. Теж досить пригадати бодай діяльність партії «Родіна» та ВО «Свобода»…
Зворотний бік медалі
Інший бік медалі у падінні партійних рейтингів – саме суспільство. По-перше, у нього відсутня «планка вибору». Населення, електорат, народ, зрештою – спершу обирають, а потім думають про свій вибір. Часто дивуючись, як могли опинитися при владі ті, кого саме вони й обрали. По-друге, у суспільства викривлена мотиваційна система координат. Уже вкотре під час виборів видно, що люди голосують не за певну партію, а проти іншої. Був і феномен «противсіхів», це вже історія… І, по-третє, слід звернути увагу на зростаючу в суспільстві політичну апатію та відчуженість від політичного життя. Населення забуває: якщо ти не цікавишся політикою, то рано чи пізно вона зацікавиться тобою. Примітний приклад – обрання вдруге мером Києва Л.Черновецького, обрання не «Божими кульбабками» та гречкою, а байдужістю тих, ще наявних у суспільстві здорових сил, які вибір просто зігнорували. Мовляв, «а що від нас залежить?».
Прикладом байдужості суспільства може бути й вислід травневого опитування соціологічної служби «Рейтин»: якби вибори до Верховної Ради відбулися наприкінці травня цього року, то в них однозначно брали б участь усього 32% опитаних.
Процес деградації політичної системи в Україні триває синхронно з деградацією суспільства. І це є очевидно більшою проблемою для країни, ніж недієздатність чи недолугість діючої влади, зовнішні загрози та економічна й фінансова кризи.
Надія Степула – журналіст Радіо Свобода, письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
