Мій батько наприкінці 6о-тих років минулого століття був передовою людиною на селі. Він закінчив технікум, умів лагодити пошкоджені електромережі, знався на двигунах. І досі пам’ятаю, з яким острахом я дивився, як батько голіруч скручував дроти під напругою, а потім швидко обмотував їх ізоляційною стрічкою… Він тримав у хаті на стіні рушницю, якою ми бавилися, коли дорослих не було вдома. Правда, я не пригадую, щоб ми їли дичину. Натомість якось батько привіз нам з полювання живого зайця. Ми кілька місяців годували його, тримаючи у повітці. А потім випустили з надією, що той повернеться. Зайчик кількома стрибками опинився у житі, і так ніколи й не повернувся…
У нас чи не у перших на добру половину села з’явився у хаті телевізор. Його екран часто сніжив, а темно-сіре зображення миготіло. Але ці рухомі картинки усе ж давали уявлення про інше життя, яке ще нам судилося запізнати. Телевізор дозволялося дивитися лише 2-3 години на день, щоб той не «згорів». Ліміт встановленого часу порушувався, коли приходили сусіди, які теж хотіли побачити і сам телевізор, і те, що в ньому показували. А вони приходили щодня і великими гуртами. Дивилися тоді усе підряд – новини, художні фільми, концерти, радянську пропагандистську документалістику.
Але батька, мабуть,дратувало, що телевізор давав лише чорно-біле зображення. Цих кольорів вистачало й довкола, поза телевізором. Він мав шестеро дітей, посаду завідувача автогосподарством у радгоспі, зарплату 100 рублів, половину з якої віддавав на запчастини для автомобілів. Бо машини, хоч і не його власні, але мусіли бути на ходу. Тому якось батько приніс додому цупку плівку, що переливалася на світлі різними кольорами. «Тепер будете мати кольорове телебачення», – пообіцяв нам батько. Він обрізав плівку, загнув її краї і начепив на екран телевізора. Коли екран загорівся, ми побачили кольорові картинки. Трава на них могла бути синьою, обличчя людей – зеленими, а небо – червоним. Але це не применшувало нашого захоплення. Та глибинний сум нашого батька, корені якого я починаю розуміти лише сьогодні, так ніколи й не минув…
Останнім часом я усе рідше дивлюся українські телеканали. Попри те, що картинки не миготять і усі кольори зображень співпадають. Мабуть, у чорно-білій палітрі наше життя виглядало б значно правдивіше. Любов і Ненависть, Добро і Зло, Бідність і награбоване Багатство, Правда і Брехня – ось головні герої дня нинішнього . Але переважають на телеекранах усе ж Ненависть, Зло, Багатство і велика Брехня, хоч і видають себе за інших. Саме їх нам показують у кольорах, з надією, що ми їх не розпізнаємо, сприймемо і вибачимо тих, хто їх нам несе. Але ми свідомі того, що це – омана. Кольорова плівка невдовзі спаде не лише з телеекранів, але й з очей, як полуда…
У нас чи не у перших на добру половину села з’явився у хаті телевізор. Його екран часто сніжив, а темно-сіре зображення миготіло. Але ці рухомі картинки усе ж давали уявлення про інше життя, яке ще нам судилося запізнати. Телевізор дозволялося дивитися лише 2-3 години на день, щоб той не «згорів». Ліміт встановленого часу порушувався, коли приходили сусіди, які теж хотіли побачити і сам телевізор, і те, що в ньому показували. А вони приходили щодня і великими гуртами. Дивилися тоді усе підряд – новини, художні фільми, концерти, радянську пропагандистську документалістику.
Але батька, мабуть,дратувало, що телевізор давав лише чорно-біле зображення. Цих кольорів вистачало й довкола, поза телевізором. Він мав шестеро дітей, посаду завідувача автогосподарством у радгоспі, зарплату 100 рублів, половину з якої віддавав на запчастини для автомобілів. Бо машини, хоч і не його власні, але мусіли бути на ходу. Тому якось батько приніс додому цупку плівку, що переливалася на світлі різними кольорами. «Тепер будете мати кольорове телебачення», – пообіцяв нам батько. Він обрізав плівку, загнув її краї і начепив на екран телевізора. Коли екран загорівся, ми побачили кольорові картинки. Трава на них могла бути синьою, обличчя людей – зеленими, а небо – червоним. Але це не применшувало нашого захоплення. Та глибинний сум нашого батька, корені якого я починаю розуміти лише сьогодні, так ніколи й не минув…
Останнім часом я усе рідше дивлюся українські телеканали. Попри те, що картинки не миготять і усі кольори зображень співпадають. Мабуть, у чорно-білій палітрі наше життя виглядало б значно правдивіше. Любов і Ненависть, Добро і Зло, Бідність і награбоване Багатство, Правда і Брехня – ось головні герої дня нинішнього . Але переважають на телеекранах усе ж Ненависть, Зло, Багатство і велика Брехня, хоч і видають себе за інших. Саме їх нам показують у кольорах, з надією, що ми їх не розпізнаємо, сприймемо і вибачимо тих, хто їх нам несе. Але ми свідомі того, що це – омана. Кольорова плівка невдовзі спаде не лише з телеекранів, але й з очей, як полуда…
