Спікер Верховної Ради України Володимир Литвин зізнався, що йому стало соромно за голосування «картярів» у парламенті, бо бачив, як, спостерігаючи цей цирк, заметушилися гості – парламентарі з Польщі. То який висновок з цього напрошується?
Перебуваючи днями в Києві в іпостасі президента міжнародної громадської організації «Європейська медіа-платформа», колишній співдоповідач моніторингового комітету ПАРЄ по Україні Ганне Северинсен 21 лютого на прес-конференції стверджувала, що за рік президентства Віктора Януковича «той плюралізм, який будувався у попередні роки, зруйнований. В Україні
немає незалежного судочинства, свободи слова, процвітає корупція». Тому пані Северинсен заявила, що не рекомендує припинення моніторингу України.
Що таке «моніторована демократія»
Це дохідливо пояснює австралійський політолог, засновник лондонського Центру вивчення демократії Джон Кін (John Keane). У книзі «Життя і смерть демократії» (The Life and Death of Democracy), виданій у Лондоні 2009 року і перекладеній на багато світових мов, він ділить розвиток демократії на три історичні епохи.
Спочатку існувала класична пряма демократія, яку згодом замінила демократія представницька, котра після Другої світової війни стала дедалі більше перетворюватися на моніторовану демократію.
На початку минулого року в інтерв’ю для CSD Bulletin, що його видає згаданий лондонський Центр, Кін так пояснив позитиви моніторованої демократії: «Демократія – це щось значно більше, ніж чесні й вільні вибори в межах держави. Вона повинна тримати міць влади у вузді, підпорядкувати уряди, корпорації та інші інституції тривалому громадському нагляду і контролю... Це відбувається завдяки моніторинговим інституціям, відомим сторожовим псам демократії. Звісно, до них треба зарахувати й дослідницьку (інвестигативну) журналістику. Форми моніторингу демократії є найефективнішим знаряддям проти зла, до якого призводить непередбачувана поведінка сили. Моніторована демократія повинна підвищувати якість політичної репрезентації, карати й усувати негідників із політики».
Ось так пояснив переваги моніторованої демократії політолог Кін. Її, погодьтеся, аж ніяк не переплутаєш з «керованою демократією»...
Зрозуміло, чому, зокрема в державах на пострадянському просторі, політикам, що при владі, моніторинг демократії заважає. Він нібито свідчить про певну недовіру міжнародних інституцій до процесів демократизації в тій чи іншій країні.
Народне добро від рідної кишені далеко...
Однією з причин нелюбові до моніторингу є також те, що після краху комуністичного тоталітаризму на пострадянському просторі зі схрещення свободи виборів та браку демократичної культури народився мутант, який живиться з нелегальних джерел та «спритністю» політичних зграй. У центрі їхньої турботи не суспільне добро, а інтереси партійної ватаги. Ця практика настільки переважає, що громадськість перестає поважати політичне життя в своїй державі, нехтує політику і навіть проклинає її.
Протягом останнього часу в Україні зловживання владою стало явищем, подібним до метастаз онкозахворювання, що проникло в усі три (не)залежні гілки влади й перетворилося на головну перешкоду розвитку демократії в державі. Втрати через корупцію сягають мільярдів доларів, але в державі
немає політичної сили, яка була б здатна покласти цьому край.
Із цим тісно пов’язана й практика голосування у Верховній Раді України – голосування чужими картками «і за того парня»...
Явище в демократичних державах чуже, ганебне, аморальне.
В середині лютого парламентська делегація Польщі з гостьової ложі Верховної Ради спостерігала за голосуванням українських колег, знімаючи це видовище на телефони та фотоапарати.
Польські парламентарі добре потішилися. Для них це був спектакль. Один із гостей, депутат польського Сейму Адгарович, згодом заявив, що такого цирку в польському Сеймі бути не може.
«У нас це вважається шахрайством. І в нас такий закон, що за подібний злочин була б прокуратура, суд, кримінальний вирок і він (такий депутат) пішов би з парламенту і на все життя втратив би можливість балотуватися... У нас взагалі жодна людина, яка має за собою кримінальний вирок, не може потрапити до парламенту», – заявив польський депутат.
А «у нас», тобто в Україні, людина з кримінальним минулим може бути не тільки народним депутатом, а й навіть президентом держави.
Сором і кнопкодави – речі несумісні
Голова Верховної Ради України Литвин, побачивши, як реагують польські колеги-депутати в українському парламенті під час голосування «картярів», чи пак кнопкодавів, згодом на рідному Поліссі зізнався, що йому «було соромно, коли польська делегація стала свідком того, яким чином відбувається голосування в Раді».
Чи хвалити спікера Верховної Ради України за публічне зізнання, що йому було соромно?
Справді, почуття сорому – це не та величина, яку враховує у своїй діяльності український політик (і депутат).
Замість сорому у Верховній Раді, як правило, виступає зарозумілість, примітивна, іноді витончена демагогія, нерідко й арогантність та, як знаємо, і груба фізична сила. Власне, про це свідчить практика голосування.
Публічне визнання почуття сорому спонукає висловити побажання: побільше б і частіше запрошувати делегації парламентаріїв із країн розвиненої демократії до Верховної Ради України, щоб вони були свідками, як побиваються за інтереси своїх виборців українські нардепи-кнопкодави під час голосування картками своїх неприсутніх у парламенті колег.
Може, це допомогло б розбудити почуття сорому у багатьох нардепів, і практика «картярів» щезла б нарешті зі стін українського парламенту.
Щоправда, попрацювати над цим повинні насамперед самі виборці – громадськість. На тему громадянського суспільства варто було б знову навести цікаві пояснення політолога Джона Кіна. Та згадаймо, радше, нашого всенародно визнаного «політолога», який понад 150 років тому у віршованій формі закликав творити громадянське суспільство. Заклик і нині актуальний: «Треба миром, громадою обух сталить... та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога до суду Божого страшного! А панство буде колихать, храми, палати муровать, любить царя свого п´яного та візантійство прославлять, та й більше, бачиться, нічого».
Ось у сконденсованому вигляді заклик Тараса Шевченка розбудовувати і зміцнювати громадянське суспільство.
Інакше ж, шановні виборці України, чимало з ваших народних обранців справно голосуватимуть за підвищення своїх пенсій, а вас заколисуватимуть гарними обіцянками. Собі будуть палати мурувати та візантійство «русского мира» прославляти. А народ гречкосіїв залишиться без гречки. А нардепів – сила силенна...
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Перебуваючи днями в Києві в іпостасі президента міжнародної громадської організації «Європейська медіа-платформа», колишній співдоповідач моніторингового комітету ПАРЄ по Україні Ганне Северинсен 21 лютого на прес-конференції стверджувала, що за рік президентства Віктора Януковича «той плюралізм, який будувався у попередні роки, зруйнований. В Україні
немає незалежного судочинства, свободи слова, процвітає корупція». Тому пані Северинсен заявила, що не рекомендує припинення моніторингу України.
Що таке «моніторована демократія»
Це дохідливо пояснює австралійський політолог, засновник лондонського Центру вивчення демократії Джон Кін (John Keane). У книзі «Життя і смерть демократії» (The Life and Death of Democracy), виданій у Лондоні 2009 року і перекладеній на багато світових мов, він ділить розвиток демократії на три історичні епохи.
Спочатку існувала класична пряма демократія, яку згодом замінила демократія представницька, котра після Другої світової війни стала дедалі більше перетворюватися на моніторовану демократію.
На початку минулого року в інтерв’ю для CSD Bulletin, що його видає згаданий лондонський Центр, Кін так пояснив позитиви моніторованої демократії: «Демократія – це щось значно більше, ніж чесні й вільні вибори в межах держави. Вона повинна тримати міць влади у вузді, підпорядкувати уряди, корпорації та інші інституції тривалому громадському нагляду і контролю... Це відбувається завдяки моніторинговим інституціям, відомим сторожовим псам демократії. Звісно, до них треба зарахувати й дослідницьку (інвестигативну) журналістику. Форми моніторингу демократії є найефективнішим знаряддям проти зла, до якого призводить непередбачувана поведінка сили. Моніторована демократія повинна підвищувати якість політичної репрезентації, карати й усувати негідників із політики».
Ось так пояснив переваги моніторованої демократії політолог Кін. Її, погодьтеся, аж ніяк не переплутаєш з «керованою демократією»...
Зрозуміло, чому, зокрема в державах на пострадянському просторі, політикам, що при владі, моніторинг демократії заважає. Він нібито свідчить про певну недовіру міжнародних інституцій до процесів демократизації в тій чи іншій країні.
Народне добро від рідної кишені далеко...
Однією з причин нелюбові до моніторингу є також те, що після краху комуністичного тоталітаризму на пострадянському просторі зі схрещення свободи виборів та браку демократичної культури народився мутант, який живиться з нелегальних джерел та «спритністю» політичних зграй. У центрі їхньої турботи не суспільне добро, а інтереси партійної ватаги. Ця практика настільки переважає, що громадськість перестає поважати політичне життя в своїй державі, нехтує політику і навіть проклинає її.
Протягом останнього часу в Україні зловживання владою стало явищем, подібним до метастаз онкозахворювання, що проникло в усі три (не)залежні гілки влади й перетворилося на головну перешкоду розвитку демократії в державі. Втрати через корупцію сягають мільярдів доларів, але в державі
немає політичної сили, яка була б здатна покласти цьому край.
Із цим тісно пов’язана й практика голосування у Верховній Раді України – голосування чужими картками «і за того парня»...
Явище в демократичних державах чуже, ганебне, аморальне.
В середині лютого парламентська делегація Польщі з гостьової ложі Верховної Ради спостерігала за голосуванням українських колег, знімаючи це видовище на телефони та фотоапарати.
Польські парламентарі добре потішилися. Для них це був спектакль. Один із гостей, депутат польського Сейму Адгарович, згодом заявив, що такого цирку в польському Сеймі бути не може.
«У нас це вважається шахрайством. І в нас такий закон, що за подібний злочин була б прокуратура, суд, кримінальний вирок і він (такий депутат) пішов би з парламенту і на все життя втратив би можливість балотуватися... У нас взагалі жодна людина, яка має за собою кримінальний вирок, не може потрапити до парламенту», – заявив польський депутат.
А «у нас», тобто в Україні, людина з кримінальним минулим може бути не тільки народним депутатом, а й навіть президентом держави.
Сором і кнопкодави – речі несумісні
Голова Верховної Ради України Литвин, побачивши, як реагують польські колеги-депутати в українському парламенті під час голосування «картярів», чи пак кнопкодавів, згодом на рідному Поліссі зізнався, що йому «було соромно, коли польська делегація стала свідком того, яким чином відбувається голосування в Раді».
Чи хвалити спікера Верховної Ради України за публічне зізнання, що йому було соромно?
Справді, почуття сорому – це не та величина, яку враховує у своїй діяльності український політик (і депутат).
Замість сорому у Верховній Раді, як правило, виступає зарозумілість, примітивна, іноді витончена демагогія, нерідко й арогантність та, як знаємо, і груба фізична сила. Власне, про це свідчить практика голосування.
Публічне визнання почуття сорому спонукає висловити побажання: побільше б і частіше запрошувати делегації парламентаріїв із країн розвиненої демократії до Верховної Ради України, щоб вони були свідками, як побиваються за інтереси своїх виборців українські нардепи-кнопкодави під час голосування картками своїх неприсутніх у парламенті колег.
Може, це допомогло б розбудити почуття сорому у багатьох нардепів, і практика «картярів» щезла б нарешті зі стін українського парламенту.
Щоправда, попрацювати над цим повинні насамперед самі виборці – громадськість. На тему громадянського суспільства варто було б знову навести цікаві пояснення політолога Джона Кіна. Та згадаймо, радше, нашого всенародно визнаного «політолога», який понад 150 років тому у віршованій формі закликав творити громадянське суспільство. Заклик і нині актуальний: «Треба миром, громадою обух сталить... та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога до суду Божого страшного! А панство буде колихать, храми, палати муровать, любить царя свого п´яного та візантійство прославлять, та й більше, бачиться, нічого».
Ось у сконденсованому вигляді заклик Тараса Шевченка розбудовувати і зміцнювати громадянське суспільство.
Інакше ж, шановні виборці України, чимало з ваших народних обранців справно голосуватимуть за підвищення своїх пенсій, а вас заколисуватимуть гарними обіцянками. Собі будуть палати мурувати та візантійство «русского мира» прославляти. А народ гречкосіїв залишиться без гречки. А нардепів – сила силенна...
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
