Передовсім це сталося саме тому, що вони за своїм походженням і за своїм родоводом – цілковито похідне від радянського простору з його безнастанним деспотизмом і водночас з його дуже розробленим варіантом тутешнього ідеологічного підґрунтя цього деспотизму. А в його основі завжди був російський націоналізм.
Що б не робили неросійські авторитарії від Казахстану до Білорусі та України, вони неодмінно повертаються до того чи того варіанту російського націоналізму. І внаслідок цього вони практично не працюють над власним ідеологічним підґрунтям. А в них і не може бути цього підґрунтя, тому що будь-який неросійський ідеологічний жест – у Білорусі чи в Україні – буде працювати в бік їхнього суверенітету.
Чуже «добро»
Всі ми, в широкому розумінні, – цілковито похідне від російського деспотизму в усіх його вимірах, починаючи від московського централізму, від петербурзької Романовської імперії всіх її метрик і кольорів і закінчуючи власне радянською епохою в усіх вимірах радянського деспотизму. Отже, в Москві і Петербурзі відклалась аж надто солідна ідеологічна сума, на основі якої і відбудовувалася тутешня тиранія.
Ну так для чого білоруським та українським авторитаріям та їхнім прихильникам працювати над власною першоосновою? Бо як тільки український авторитарій оголосив би себе українським націоналістом, йому б довелося розгортатися в зовсім іншому політичному і взагалі поведінковому вимірі.
Навіть Іспанія мала свою ідеологічну систему під час авторитаризму 1930-х років, не кажучи вже про Латвію чи Литву. Пригадаймо, як саме суверенну основу свого авторитаризму мали, приміром, Польща і принаймні ті фіни, які хотіли авторитаризму. Албанці теж мали свою суверенну авторитарну ідеологію, зовсім не позичаючи її од турків, що під їхнім політичним дахом вони перебували понад півтисячоліття.
Натомість політична Україна не працює над своєю суверенною ідеологічною системою – вона просто позичила все це в Росії. Будемо одверті: український авторитаризм – це просто похідне від української провінції нової гіпотетичної Російської імперії. Ну так для чого напружувати свій мозок, свій інтелект, якщо тут поряд вже є ця сама ідеологія?
Ідеологія, зрозуміло, дурна, вона аж гротескна зараз, це взагалі якась нерозумна політична естрада, але це є. І саме тому який-небудь Царьов каже: ставили і будемо ставити пам’ятник Сталіну. Це не тому, що Царьов дурний, хоча великого розуму там справді немає, а тому, що він не бачить необхідності в роботі над якоюсь іншою ідеологією.
Неефективність авторитаризму
Але ідеологія столітньої давності сьогодні не просто застаріла – вона неефективна. Щоправда, ідеологія сталінізму, вже починаючи з кінця 1920-х років і аж до смерті Сталіна, була неефективна. Як і хрущовський комунізм, який з усіх сил намагався відкластися від особи Сталіна, але від сталінізму так і не відклався. Як і брежнєвська доба, що в ній будь-який суспільний жест працював в режимі інверсії, в режимі руйнування.
Все було у нас неефективно – починаючи від кремлівських зірок, од тих самих добродіїв, які були під цими зірками, і закінчуючи поведінкою двірника. Ми родом із дуже неефективного світу, який розгортався впродовж майже цілого століття, принаймні десятиріччя і десятиріччя.
Але авторитарієві немає діла до ефективності, для нього найголовніше – те, що він перебуває у відповідному соціальному розташуванні. Сталін на початку 1950-х безперестанку ображав своїх соратників: ви ж нікчеми, ви ж не зможете потім відрізнити ворога від не-ворога – що ви робитимете без мене? Тобто він сам розписувався в абсолютній неефективності своєї системи. Але йому жодного разу не спало на думку щось у ній перемінити – навпаки, він з усіх сил експлуатував оту саму неефективність.
Якось усі забувають про те, що в останні два роки свого життя Сталін зруйнував систему Міністерства державної безпеки. І внаслідок цього у відомому місяці відомого 91-го року минулого століття вона скінчилася за кілька годин. Але разом із тим належить пам’ятати про те, що календарно вона може продовжуватися доволі довго – як довго гниє якась псевдоорганіка, яка вже не є органікою. Ми ж бачимо, як довго розгортається суміжна білоруська тиранія.
Тому варто виходити з того, що авторитарна система практично не працює на ефективність. Всі ці красиві легенди про Піночета, який, мовляв, перемінив тамтешню формацію, – це не більше ніж міфи ліберальної інтелігенції, яка водночас дивиться у бік якогось, як їй видається, освіченого авторитаризму. Він не може бути освіченим! Те, що зробив Піночет, зрештою скінчилося катастрофою і для нього самого, і для його оточення, і для якихось інших станів чилійського суспільства, і потім усе довелося робити наново.
Авторитаризм ефективним бути не може з дуже простої причини – той спосіб існування, який визрів у Новому часі, десь починаючи від ХVІ століття: технології, так званий вільний ринок і тому подібне – все це необхідно вимагає свободи. Це не європейський сентимент – це просто необхідність перебування людини у тому самому світі: якщо ти при цій технології, якщо ти при вільному ринку, то без свободи нічого не вийде.
Протистояння свободи й авторитаризму – це доля України, яка в останні століття автентичною національною структурою не була – вона була передовсім територією, на якій безперестанку конкурували навіть не дві, а кільканадцять світоглядних систем. Ми живемо в епоху, коли офіційно йде нібито попереду одна система, але проти неї ми маємо ще кілька анти-систем, і невідомо, чим це скінчиться, принаймні, для офіційної ідеології і для тієї ідеології, яка із часом може її перемогти.
Так що те, що зараз відбувається, було завжди, із поправкою на одну обставину: в останні 20 років це русофільське холуйство не перемагало в таких масштабах і в таких параметрах, як сьогодні. Але рано чи пізно це офіційне холуйство ввійде в конфлікт зі стихіями західної цивілізації, зрештою, Західної України, того ж таки ісламу. Бо що можна говорити про міністра внутрішніх справ, який вважає, що Сталін мав рацію, депортувавши кримських татар?
Авторитаризм і футбол
Я не зовсім собі уявляю, як офіційна русофільська Україна зустрінеться із західним футболом у 2012 році. Сюди приїдуть сотні тисяч західних людей – що з ними буде робити авторитарна країна Януковича?
Звісно, щось схоже було у Берліні 1936 року – я маю на увазі «Берлінську робітничу олімпіаду». Але треба сказати, що гітлеризм, облаштовуючи це дійство, був змушений, принаймні на кілька сезонів, трохи лібералізувати свою систему і якось пристосуватися до навколишнього світу. Він ще тоді не міг заволодіти цим світом. Потім уже, починаючи від 1938 року, він зрозумів, що обійдеться без будь-яких олімпіад.
І зараз авторитарна Україна, яка зовсім не збирається завойовувати довколишній світ, навпаки – хоче стати російською провінцією, – раптом зустрінеться з міріадами ситуативних сюжетів західної цивілізації у 2012 році. Я не в захопленні від цього, тому що це може скінчитися великою кількістю якихось скандалів.
Так що ми живемо в дуже важкому світі, і треба приготуватися, що все це може впасти – не завтра чи післязавтра, а десь років через 20–25, як це трапилося із сусідньою Білоруссю. Але це не говорить про те, що ці режими не скінчаться колись катастрофою. Тому що в історії не було жодного випадку, коли авторитаризм закінчувався без спазматики.
Вадим Скуратівський – професор, дійсний член Національної академії мистецтв України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Що б не робили неросійські авторитарії від Казахстану до Білорусі та України, вони неодмінно повертаються до того чи того варіанту російського націоналізму. І внаслідок цього вони практично не працюють над власним ідеологічним підґрунтям. А в них і не може бути цього підґрунтя, тому що будь-який неросійський ідеологічний жест – у Білорусі чи в Україні – буде працювати в бік їхнього суверенітету.
Чуже «добро»
Всі ми, в широкому розумінні, – цілковито похідне від російського деспотизму в усіх його вимірах, починаючи від московського централізму, від петербурзької Романовської імперії всіх її метрик і кольорів і закінчуючи власне радянською епохою в усіх вимірах радянського деспотизму. Отже, в Москві і Петербурзі відклалась аж надто солідна ідеологічна сума, на основі якої і відбудовувалася тутешня тиранія.
Ну так для чого білоруським та українським авторитаріям та їхнім прихильникам працювати над власною першоосновою? Бо як тільки український авторитарій оголосив би себе українським націоналістом, йому б довелося розгортатися в зовсім іншому політичному і взагалі поведінковому вимірі.
Навіть Іспанія мала свою ідеологічну систему під час авторитаризму 1930-х років, не кажучи вже про Латвію чи Литву. Пригадаймо, як саме суверенну основу свого авторитаризму мали, приміром, Польща і принаймні ті фіни, які хотіли авторитаризму. Албанці теж мали свою суверенну авторитарну ідеологію, зовсім не позичаючи її од турків, що під їхнім політичним дахом вони перебували понад півтисячоліття.
Натомість політична Україна не працює над своєю суверенною ідеологічною системою – вона просто позичила все це в Росії. Будемо одверті: український авторитаризм – це просто похідне від української провінції нової гіпотетичної Російської імперії. Ну так для чого напружувати свій мозок, свій інтелект, якщо тут поряд вже є ця сама ідеологія?
Ідеологія, зрозуміло, дурна, вона аж гротескна зараз, це взагалі якась нерозумна політична естрада, але це є. І саме тому який-небудь Царьов каже: ставили і будемо ставити пам’ятник Сталіну. Це не тому, що Царьов дурний, хоча великого розуму там справді немає, а тому, що він не бачить необхідності в роботі над якоюсь іншою ідеологією.
Неефективність авторитаризму
Але ідеологія столітньої давності сьогодні не просто застаріла – вона неефективна. Щоправда, ідеологія сталінізму, вже починаючи з кінця 1920-х років і аж до смерті Сталіна, була неефективна. Як і хрущовський комунізм, який з усіх сил намагався відкластися від особи Сталіна, але від сталінізму так і не відклався. Як і брежнєвська доба, що в ній будь-який суспільний жест працював в режимі інверсії, в режимі руйнування.
Все було у нас неефективно – починаючи від кремлівських зірок, од тих самих добродіїв, які були під цими зірками, і закінчуючи поведінкою двірника. Ми родом із дуже неефективного світу, який розгортався впродовж майже цілого століття, принаймні десятиріччя і десятиріччя.
Але авторитарієві немає діла до ефективності, для нього найголовніше – те, що він перебуває у відповідному соціальному розташуванні. Сталін на початку 1950-х безперестанку ображав своїх соратників: ви ж нікчеми, ви ж не зможете потім відрізнити ворога від не-ворога – що ви робитимете без мене? Тобто він сам розписувався в абсолютній неефективності своєї системи. Але йому жодного разу не спало на думку щось у ній перемінити – навпаки, він з усіх сил експлуатував оту саму неефективність.
Якось усі забувають про те, що в останні два роки свого життя Сталін зруйнував систему Міністерства державної безпеки. І внаслідок цього у відомому місяці відомого 91-го року минулого століття вона скінчилася за кілька годин. Але разом із тим належить пам’ятати про те, що календарно вона може продовжуватися доволі довго – як довго гниє якась псевдоорганіка, яка вже не є органікою. Ми ж бачимо, як довго розгортається суміжна білоруська тиранія.
Тому варто виходити з того, що авторитарна система практично не працює на ефективність. Всі ці красиві легенди про Піночета, який, мовляв, перемінив тамтешню формацію, – це не більше ніж міфи ліберальної інтелігенції, яка водночас дивиться у бік якогось, як їй видається, освіченого авторитаризму. Він не може бути освіченим! Те, що зробив Піночет, зрештою скінчилося катастрофою і для нього самого, і для його оточення, і для якихось інших станів чилійського суспільства, і потім усе довелося робити наново.
Авторитаризм ефективним бути не може з дуже простої причини – той спосіб існування, який визрів у Новому часі, десь починаючи від ХVІ століття: технології, так званий вільний ринок і тому подібне – все це необхідно вимагає свободи. Це не європейський сентимент – це просто необхідність перебування людини у тому самому світі: якщо ти при цій технології, якщо ти при вільному ринку, то без свободи нічого не вийде.
Протистояння свободи й авторитаризму – це доля України, яка в останні століття автентичною національною структурою не була – вона була передовсім територією, на якій безперестанку конкурували навіть не дві, а кільканадцять світоглядних систем. Ми живемо в епоху, коли офіційно йде нібито попереду одна система, але проти неї ми маємо ще кілька анти-систем, і невідомо, чим це скінчиться, принаймні, для офіційної ідеології і для тієї ідеології, яка із часом може її перемогти.
Так що те, що зараз відбувається, було завжди, із поправкою на одну обставину: в останні 20 років це русофільське холуйство не перемагало в таких масштабах і в таких параметрах, як сьогодні. Але рано чи пізно це офіційне холуйство ввійде в конфлікт зі стихіями західної цивілізації, зрештою, Західної України, того ж таки ісламу. Бо що можна говорити про міністра внутрішніх справ, який вважає, що Сталін мав рацію, депортувавши кримських татар?
Авторитаризм і футбол
Я не зовсім собі уявляю, як офіційна русофільська Україна зустрінеться із західним футболом у 2012 році. Сюди приїдуть сотні тисяч західних людей – що з ними буде робити авторитарна країна Януковича?
Звісно, щось схоже було у Берліні 1936 року – я маю на увазі «Берлінську робітничу олімпіаду». Але треба сказати, що гітлеризм, облаштовуючи це дійство, був змушений, принаймні на кілька сезонів, трохи лібералізувати свою систему і якось пристосуватися до навколишнього світу. Він ще тоді не міг заволодіти цим світом. Потім уже, починаючи від 1938 року, він зрозумів, що обійдеться без будь-яких олімпіад.
І зараз авторитарна Україна, яка зовсім не збирається завойовувати довколишній світ, навпаки – хоче стати російською провінцією, – раптом зустрінеться з міріадами ситуативних сюжетів західної цивілізації у 2012 році. Я не в захопленні від цього, тому що це може скінчитися великою кількістю якихось скандалів.
Так що ми живемо в дуже важкому світі, і треба приготуватися, що все це може впасти – не завтра чи післязавтра, а десь років через 20–25, як це трапилося із сусідньою Білоруссю. Але це не говорить про те, що ці режими не скінчаться колись катастрофою. Тому що в історії не було жодного випадку, коли авторитаризм закінчувався без спазматики.
Вадим Скуратівський – професор, дійсний член Національної академії мистецтв України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
