Іван Кошелівець, на той час вже емігрант зі стажем (змушений був покинути Україну в 1945 році), був ініціатором народження «Сучасності» – часопису мистецтва, культури і суспільного життя. Можна сказати і так: Іван Кошелівець – тато і мама «Сучасності» у найшляхетнішому значенні цих слів, зрештою такими по своїй суті вони й є.
Уродженець Чернігівщини він із хвилюванням сприймав як особисту справу все, що діялось в Україні. Його життя типове для тисяч інших емігрантів, яким доля не судила повернутись до рідного дому. Усвідомлюючи драматизм своєї ситуації, Іван Кошелівець колись не без іронії признався, що дістав «щасливу можливість висловлюватись так, як думав». Висока ціна за еміграцію, але цією можливістю – говорити правду – головний редактор «Сучасності» скористався сповна.
Маючи за собою досвід літературної, а що особливо важливо – також редакторської праці в «Українській літературній газеті», Іван Кошелівець завзято приступив до праці. За відносно короткий час йому вдалось залучити до роботи талановитих сучасників – відомих у діаспорі вчених, письменників, культурологів, яких добре знав по спільній роботі й творчості. Їхні імена знакові: історик і політолог Іван Лисяк-Рудницький, літературознавець і публіцист Юрій Лавріненко, поет і літературний критик Юрій Клен, поетеса і художниця Ема Андієвська, письменник Василь Барка, мовознавець, історик літератури Юрій Шевельов, соціолог і публіцист Тарас Гунчак, письменниця і перекладач Віра Вовк, художник Яків Гніздовський та багато інших талановитих людей. Цей авторський колектив від самого початку гарантував «Сучасності» актуальність і гостроту тем, високий інтелектуальний рівень і водночас – широко резонансний, хоча і приборканий страхом репресій відгук читацької аудиторії.
А саме на духовне спілкування, на порозуміння з читачем сподівався головний редактор «Сучасності». Швидко склались і рубрики місячника – «Література», «Історія літератури. Критика», «Дискусії», «Огляди» чи «Критика і бібліографія». При формуванні кожного числа головний редактор намагався максимально оминати чи не вступати до політичних та інших боїв і суперечок із системою по другий бік «залізної завіси». Від цього принципу Іван Кошелівець не відступив, хоча так чи інакше опубліковані матеріали і дослідження били прямо в ціль. Чого б вони не торкались – прихованої радянським режимом історії Голодомору чи спотвореної української історії, літературної в тому числі, творчості репресованих письменників, митців і політиків чи правди про життя у вільному світі, публікації так чи інакше зачіпали справи і партійні, й політичні. Зрештою тільки крізь цю оптику дивився на «Сучасність» режим тодішнього СРСР, бо як ще можна було в ті роки сприймати діаспорний – читай «буржуазно-націоналістичний» часопис, який виходив у Мюнхені, та ще й до того такою блискучою, соковитою й розмаїто багатою українською мовою.
Літературні відкриття «Сучасності»
Саме «Сучасність» відкрила новому поколінню читачів в Україні «заборонених» вдома авторів – Миколу Куліша і Миколу Зерова, Василя Стуса, Бориса Антоненка-Давидовича, Михайла Семенка, Євгена Маланюка, не оминула і талановитих сучасників – Ліну Костенко, Ігоря Качуровського, Івана Світличного, Ігоря та Ірину Калинців, Івана Дзюбу, Миколу Вінграновського. Відбір авторів редакцією свідчить про бездоганний літературний смак і вимогливість до змісту, так хотів і цього протягом багатьох років дотримувався його головний редактор Іван Кошелівець.
Не тяжко здогадатись, з якою вдячністю протягом кількох десятиліть чекали в Україні кожне свіже число «Сучасності», з яким трепетом перегортали читачі його сторінки, як смакували кожне так дбайливо донесене через кордони слово. «Донесене» в прямому і переносному сенсі, адже «Сучасність» належала до забороненої літератури, яку в Україну ввозили з ризиком для життя. Пригадую у зв’язку з цим колись прочитану історію про Максима Рильського, також одного з авторів «Сучасності». Якось перебуваючи у Варшаві Рильському дісталось в руки «Розстріляне Відродження» Юрія Лавріненка. З книжкою його залишили в кімнаті на самоті, а коли нарешті відчинили двері, то побачили, як великий поет плаче.
Може не на цій найвищій струні, але з подібною емоційною й смисловою інтонацією сприймалась і «Сучасність», кожне її число для багатьох в Україні було відкриттям, хлібом для роздумів, порівнянь, аналізу, словом – безцінними митями свободи і правди.
Видавництво «Сучасність»
Крім місячника «Сучасність» також займалась виданням книжок. Від 1968 року під крилом видавництва «Сучасність» побачило світ понад 60 найменувань книг авторів, чия творчість в Україні була під забороною або ж поширювалась на правах самвидаву. Це, зокрема, твори Юрія Шереха, Миколи Скрипника, Василя Барки, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Дмитра Павличка, Ігоря Калинця та багатьох інших.
Іван Кошелівець очолював «Сучасність» від першого числа до 1966 року, а також у 1976-77 роках. Але і потім, продовж усього мюнхенського періоду, до листопада 1990 року, і роком пізніше, коли редакція переїхала до американського Ньюарку, Іван Кошелівець ревниво стежив за часописом, по-батьківськи пильно приглядався до його редакційної політики. Але часопису щастило, його авторитет протягом діаспорних років успішно підтримала плеяда талановитих шеф-редакторів – Вольфрам Бургард, Богдан Кравців, Марта Скорупська, Юрій Шевельов, Тарас Гунчак.
Після здобуття Україною незалежності у січні 1992 року естафету «Сучасності» перебрала письменницька громада в Україні. З почуттям виконаної місії діаспора з надією поглядала на Київ. Спочатку все складалось без видимих проблем, часопис виходив, читачі за традицією знаходили в «Сучасності» нові ідеї, як потребу і відголос власним думкам вникали в дискусії. В часописі відбулась низка прем’єр, на його сторінки вступило нове покоління письменників – Юрій Андрухович та Юрій Винничук, Оксана Забужко, Василь Сахно, Олександр Ірванець, Наталка Білоцерківець, однак до кінця свого другого десятиліття на батьківщині часопис не дожив.
Проблеми «Сучасності» в Україні
Улітку 2010 року часопис «Сучасність» – один із найавторитетніших серед українських «товстих» часописів – помер. Не стояло моєю метою вивчення причин кінця «Сучасності», і не тому, що ця тема не варта уваги. Навпаки, ми мали б дізнатись, чому на 19-му році незалежності країни не знайшлося ні в держави, ні в українських меценатів коштів на видання авторитетного часопису. На утримання футбольних команд і проведення гулянок із «муркою» тих, хто називає себе елітою, кошти є, а для шляхетної справи, якою, без сумніву, є видання літературно-суспільного місячника, грошей бракує. Мали б ми довідатись, чому талановиті кожен по-своєму редактори Іван Дзюба, Ігор Римарук, Вадим Скуратівський, Дмитро Стус, Віктор Мороз, Тарас Федюк не уберегли «Сучасність» від банкрутства. Відповідь на це запитання може запобігти виникненню подібних проблем у майбутньому. Нині боротьба за часопис триває, та, на жаль, залишається фактом: «Сучасність» у рік свого півстолітнього ювілею не видається.
Та багаті традиції часопису потрібно зберегти. Не можна втрачати дар вільної дискусії й права пізнавати світ, а саме цьому нас учила «Сучасність». Разом із «Культурою» Єжи Ґедройца (часопис виходив у 1947 – 2000 роках), чеським, на початках самвидавівським «Revolver Revue» (1985 – виходить досі) «Сучасність» була рупором незалежної думки, трибуною нових ідей і, що не менш важливо, – утримувала чистим творче сумління їхніх авторів. Так, умови змінились, ейфорія від падіння «залізного» муру і злету Помаранчевої революції минула, коли, як не тепер на повну силу розгортати літературне і суспільне життя, як добірні зерна шукати нові імена та твори, розширяти світоглядні горизонти. І, звичайно, при цьому максимально повно використовувати з такими великими зусиллями набутий безцінний досвід – 50 років діалогу з «Сучасністю».
Чи є майбутнє у «Сучасності»?
Адже за нами прийде нове покоління – NEXT-покоління, як у Ліни Костенко, якому буде тяжко пояснити, чому сучасники «Сучасності» на початку ХХІ століття в Україні не втримали часопис живим, не втримали в час, коли країну намагаються повернути в роки контрольованої «демократії». Саме тепер, як свідчать останні події, нинішньому поколінню людей, які вміють мислити, без «Сучасності» не вижити. Якщо сьогодні вже вилучаються з бібліотек книги про Українських січових стрільців, про визвольні змагання та їх героїв і навіть співаники, значить безпомилково – настав час повернутись до живої традиції «Сучасності», знову звернутись до Євгена Сверстюка – «Вільне слово має дуже великий вплив на ослаблення системи брехні», Івана Дзюби – «А у сфері культури і мови «здобутки» підколоніального становища не тільки збереглися майже повністю, а й у дечому примножуються», чи далі розшифровувати «Палімпсести» Василя Стуса (видала «Сучасність» у 1986 році).
У рік свого півстолітнього ювілею сподіваюсь, ще дочекаємось глибокого і всестороннього аналізу публікацій «Сучасності», їх ролі і впливу на формування літературних процесів і морального клімату в Україні, на підтримку ідеї національної незалежності. Така праця конче потрібна, якою б складною вона не була. І звичайно, потрібно відродити «Сучасність», бо інакше будемо, як в Лесі, ще «довго блукати і шукати рідного краю на своїй землі».
Оксана Пеленська, дослідниця, співробітниця Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Уродженець Чернігівщини він із хвилюванням сприймав як особисту справу все, що діялось в Україні. Його життя типове для тисяч інших емігрантів, яким доля не судила повернутись до рідного дому. Усвідомлюючи драматизм своєї ситуації, Іван Кошелівець колись не без іронії признався, що дістав «щасливу можливість висловлюватись так, як думав». Висока ціна за еміграцію, але цією можливістю – говорити правду – головний редактор «Сучасності» скористався сповна.
Маючи за собою досвід літературної, а що особливо важливо – також редакторської праці в «Українській літературній газеті», Іван Кошелівець завзято приступив до праці. За відносно короткий час йому вдалось залучити до роботи талановитих сучасників – відомих у діаспорі вчених, письменників, культурологів, яких добре знав по спільній роботі й творчості. Їхні імена знакові: історик і політолог Іван Лисяк-Рудницький, літературознавець і публіцист Юрій Лавріненко, поет і літературний критик Юрій Клен, поетеса і художниця Ема Андієвська, письменник Василь Барка, мовознавець, історик літератури Юрій Шевельов, соціолог і публіцист Тарас Гунчак, письменниця і перекладач Віра Вовк, художник Яків Гніздовський та багато інших талановитих людей. Цей авторський колектив від самого початку гарантував «Сучасності» актуальність і гостроту тем, високий інтелектуальний рівень і водночас – широко резонансний, хоча і приборканий страхом репресій відгук читацької аудиторії.
А саме на духовне спілкування, на порозуміння з читачем сподівався головний редактор «Сучасності». Швидко склались і рубрики місячника – «Література», «Історія літератури. Критика», «Дискусії», «Огляди» чи «Критика і бібліографія». При формуванні кожного числа головний редактор намагався максимально оминати чи не вступати до політичних та інших боїв і суперечок із системою по другий бік «залізної завіси». Від цього принципу Іван Кошелівець не відступив, хоча так чи інакше опубліковані матеріали і дослідження били прямо в ціль. Чого б вони не торкались – прихованої радянським режимом історії Голодомору чи спотвореної української історії, літературної в тому числі, творчості репресованих письменників, митців і політиків чи правди про життя у вільному світі, публікації так чи інакше зачіпали справи і партійні, й політичні. Зрештою тільки крізь цю оптику дивився на «Сучасність» режим тодішнього СРСР, бо як ще можна було в ті роки сприймати діаспорний – читай «буржуазно-націоналістичний» часопис, який виходив у Мюнхені, та ще й до того такою блискучою, соковитою й розмаїто багатою українською мовою.
Літературні відкриття «Сучасності»
Саме «Сучасність» відкрила новому поколінню читачів в Україні «заборонених» вдома авторів – Миколу Куліша і Миколу Зерова, Василя Стуса, Бориса Антоненка-Давидовича, Михайла Семенка, Євгена Маланюка, не оминула і талановитих сучасників – Ліну Костенко, Ігоря Качуровського, Івана Світличного, Ігоря та Ірину Калинців, Івана Дзюбу, Миколу Вінграновського. Відбір авторів редакцією свідчить про бездоганний літературний смак і вимогливість до змісту, так хотів і цього протягом багатьох років дотримувався його головний редактор Іван Кошелівець.
Не тяжко здогадатись, з якою вдячністю протягом кількох десятиліть чекали в Україні кожне свіже число «Сучасності», з яким трепетом перегортали читачі його сторінки, як смакували кожне так дбайливо донесене через кордони слово. «Донесене» в прямому і переносному сенсі, адже «Сучасність» належала до забороненої літератури, яку в Україну ввозили з ризиком для життя. Пригадую у зв’язку з цим колись прочитану історію про Максима Рильського, також одного з авторів «Сучасності». Якось перебуваючи у Варшаві Рильському дісталось в руки «Розстріляне Відродження» Юрія Лавріненка. З книжкою його залишили в кімнаті на самоті, а коли нарешті відчинили двері, то побачили, як великий поет плаче.
Може не на цій найвищій струні, але з подібною емоційною й смисловою інтонацією сприймалась і «Сучасність», кожне її число для багатьох в Україні було відкриттям, хлібом для роздумів, порівнянь, аналізу, словом – безцінними митями свободи і правди.
Видавництво «Сучасність»
Крім місячника «Сучасність» також займалась виданням книжок. Від 1968 року під крилом видавництва «Сучасність» побачило світ понад 60 найменувань книг авторів, чия творчість в Україні була під забороною або ж поширювалась на правах самвидаву. Це, зокрема, твори Юрія Шереха, Миколи Скрипника, Василя Барки, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Дмитра Павличка, Ігоря Калинця та багатьох інших.
Іван Кошелівець очолював «Сучасність» від першого числа до 1966 року, а також у 1976-77 роках. Але і потім, продовж усього мюнхенського періоду, до листопада 1990 року, і роком пізніше, коли редакція переїхала до американського Ньюарку, Іван Кошелівець ревниво стежив за часописом, по-батьківськи пильно приглядався до його редакційної політики. Але часопису щастило, його авторитет протягом діаспорних років успішно підтримала плеяда талановитих шеф-редакторів – Вольфрам Бургард, Богдан Кравців, Марта Скорупська, Юрій Шевельов, Тарас Гунчак.
Після здобуття Україною незалежності у січні 1992 року естафету «Сучасності» перебрала письменницька громада в Україні. З почуттям виконаної місії діаспора з надією поглядала на Київ. Спочатку все складалось без видимих проблем, часопис виходив, читачі за традицією знаходили в «Сучасності» нові ідеї, як потребу і відголос власним думкам вникали в дискусії. В часописі відбулась низка прем’єр, на його сторінки вступило нове покоління письменників – Юрій Андрухович та Юрій Винничук, Оксана Забужко, Василь Сахно, Олександр Ірванець, Наталка Білоцерківець, однак до кінця свого другого десятиліття на батьківщині часопис не дожив.
Проблеми «Сучасності» в Україні
Улітку 2010 року часопис «Сучасність» – один із найавторитетніших серед українських «товстих» часописів – помер. Не стояло моєю метою вивчення причин кінця «Сучасності», і не тому, що ця тема не варта уваги. Навпаки, ми мали б дізнатись, чому на 19-му році незалежності країни не знайшлося ні в держави, ні в українських меценатів коштів на видання авторитетного часопису. На утримання футбольних команд і проведення гулянок із «муркою» тих, хто називає себе елітою, кошти є, а для шляхетної справи, якою, без сумніву, є видання літературно-суспільного місячника, грошей бракує. Мали б ми довідатись, чому талановиті кожен по-своєму редактори Іван Дзюба, Ігор Римарук, Вадим Скуратівський, Дмитро Стус, Віктор Мороз, Тарас Федюк не уберегли «Сучасність» від банкрутства. Відповідь на це запитання може запобігти виникненню подібних проблем у майбутньому. Нині боротьба за часопис триває, та, на жаль, залишається фактом: «Сучасність» у рік свого півстолітнього ювілею не видається.
Та багаті традиції часопису потрібно зберегти. Не можна втрачати дар вільної дискусії й права пізнавати світ, а саме цьому нас учила «Сучасність». Разом із «Культурою» Єжи Ґедройца (часопис виходив у 1947 – 2000 роках), чеським, на початках самвидавівським «Revolver Revue» (1985 – виходить досі) «Сучасність» була рупором незалежної думки, трибуною нових ідей і, що не менш важливо, – утримувала чистим творче сумління їхніх авторів. Так, умови змінились, ейфорія від падіння «залізного» муру і злету Помаранчевої революції минула, коли, як не тепер на повну силу розгортати літературне і суспільне життя, як добірні зерна шукати нові імена та твори, розширяти світоглядні горизонти. І, звичайно, при цьому максимально повно використовувати з такими великими зусиллями набутий безцінний досвід – 50 років діалогу з «Сучасністю».
Чи є майбутнє у «Сучасності»?
Адже за нами прийде нове покоління – NEXT-покоління, як у Ліни Костенко, якому буде тяжко пояснити, чому сучасники «Сучасності» на початку ХХІ століття в Україні не втримали часопис живим, не втримали в час, коли країну намагаються повернути в роки контрольованої «демократії». Саме тепер, як свідчать останні події, нинішньому поколінню людей, які вміють мислити, без «Сучасності» не вижити. Якщо сьогодні вже вилучаються з бібліотек книги про Українських січових стрільців, про визвольні змагання та їх героїв і навіть співаники, значить безпомилково – настав час повернутись до живої традиції «Сучасності», знову звернутись до Євгена Сверстюка – «Вільне слово має дуже великий вплив на ослаблення системи брехні», Івана Дзюби – «А у сфері культури і мови «здобутки» підколоніального становища не тільки збереглися майже повністю, а й у дечому примножуються», чи далі розшифровувати «Палімпсести» Василя Стуса (видала «Сучасність» у 1986 році).
У рік свого півстолітнього ювілею сподіваюсь, ще дочекаємось глибокого і всестороннього аналізу публікацій «Сучасності», їх ролі і впливу на формування літературних процесів і морального клімату в Україні, на підтримку ідеї національної незалежності. Така праця конче потрібна, якою б складною вона не була. І звичайно, потрібно відродити «Сучасність», бо інакше будемо, як в Лесі, ще «довго блукати і шукати рідного краю на своїй землі».
Оксана Пеленська, дослідниця, співробітниця Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
