Коли мені було років 19, я побилася із шахтарем у потязі, що прямував на Ростов. Я хльоснула його долонею по щоці й зі слізьми на очах кричала, що моя мова – найкраща у світі. Чолов’яга схопив мене за плечі, турнув на полицю й замахнувся на мене кулаком. Але тут підоспіла провідниця. Вона, зі словами «Шо за дєла?!», перехопила його руку і стала між нами. «Чьо арьотє? Шо за дєла, я вас спрашиваю? Шас міліцію визову, в участкє успокоітесь!»
Ми й заспокоїлись. Шахтар виправдовувся, що він нічого такого не сказав, а «ета бєшєнная сразу драцца полезла». А я, все ще схлипуючи, казала щось про те, що я – українка, моя мова – українська і ніхто не має права казати, що «на мовє только дєбіли разговарівают».
Провідниця кілька хвилин слухала те наше лепетання, а потім сказала: «Каждий говоріт как мама научіла, а мам нє выбірают». І пішла до себе у купе.
Я згадала цю історію, коли почула старшого сержанта Швеця, який відверто сказав, що «не понімаєт телячьєй мови».
Я йому співчуваю.
Я йому співчуваю не лише через те, що він втратив роботу і з нього зробили жертву чиновницької показухи. Я йому співчуваю, бо він мабуть уже ніколи не зможе насолодитися мелодією звучання віршів Ліни Костенко (так як я насолоджуюся поезією Пушкіна), ніколи не відчує катарсису від співчуття до героїв книг Марії Матіос, ніколи не зрозуміє, чому слово Тараса Шевченка так коле очі теперішньому панству.
Я йому співчуваю, бо тепер він українське вже мабуть ненавидить, а це дуже тяжко – ненавидіти цілий народ, який живе у твоїй країні і чия кров напевне тече у твоїй жилах.
Я йому співчуваю, бо я вже давно зрозуміла, що ми не обираємо не лише своїх батьків. Більшість з нас не обирають собі й виховання, і вчителів, як не обирають час і місце народження.
Пане Могильов, поверніть роботу старшому сержанту Швецю. Він не винен, що його так виховали, так навчили і так налаштували. Він не винен, що міський голова Одеси Костусєв на першому засіданні оновленого виконкому міськради доручив службовцям мерії надавати йому документи виключно російською мовою.
Пане Могильов, покарайте старшого сержанта Швеця в інший спосіб – купіть йому квиток на виставу «Солодка Даруся» Івано-Франківського академічного театру імені Івана Франка.
Ми й заспокоїлись. Шахтар виправдовувся, що він нічого такого не сказав, а «ета бєшєнная сразу драцца полезла». А я, все ще схлипуючи, казала щось про те, що я – українка, моя мова – українська і ніхто не має права казати, що «на мовє только дєбіли разговарівают».
Провідниця кілька хвилин слухала те наше лепетання, а потім сказала: «Каждий говоріт как мама научіла, а мам нє выбірают». І пішла до себе у купе.
Я згадала цю історію, коли почула старшого сержанта Швеця, який відверто сказав, що «не понімаєт телячьєй мови».
Я йому співчуваю.
Я йому співчуваю не лише через те, що він втратив роботу і з нього зробили жертву чиновницької показухи. Я йому співчуваю, бо він мабуть уже ніколи не зможе насолодитися мелодією звучання віршів Ліни Костенко (так як я насолоджуюся поезією Пушкіна), ніколи не відчує катарсису від співчуття до героїв книг Марії Матіос, ніколи не зрозуміє, чому слово Тараса Шевченка так коле очі теперішньому панству.
Я йому співчуваю, бо тепер він українське вже мабуть ненавидить, а це дуже тяжко – ненавидіти цілий народ, який живе у твоїй країні і чия кров напевне тече у твоїй жилах.
Я йому співчуваю, бо я вже давно зрозуміла, що ми не обираємо не лише своїх батьків. Більшість з нас не обирають собі й виховання, і вчителів, як не обирають час і місце народження.
Пане Могильов, поверніть роботу старшому сержанту Швецю. Він не винен, що його так виховали, так навчили і так налаштували. Він не винен, що міський голова Одеси Костусєв на першому засіданні оновленого виконкому міськради доручив службовцям мерії надавати йому документи виключно російською мовою.
Пане Могильов, покарайте старшого сержанта Швеця в інший спосіб – купіть йому квиток на виставу «Солодка Даруся» Івано-Франківського академічного театру імені Івана Франка.
