Власне, якщо саме слово репресія походить від латинського repressio – придушення, каральний захід, покарання, то нинішні політичні репресії в Україні мають пряме походження від політичних репресій часів тоталітарного СРСР. Та й проводять їх люди, котрі всі ці роки перебували в полі тяжіння радянського минулого.
Можна сказати, що політичні репресії в Україні є дещо запізнілою реакцією імперської Москви на українську незалежність. Але в цьому сенсі «донецькі» є сумлінними виконавцями волі Кремля. Вони діють відверто і нахабно, а їхні прихильники з усіх сил шукають для них виправдання, мотивуючи це необхідністю проведення радикальних реформ в Україні.
Політичні репресії в Україні відкривають нову добу тоталітаризму «донецької» влади. І вона стала можливою саме тому, що на початках української незалежності не було проведено люстрації (від латинського lustratio – очищення). На жаль, цього очищення за майже 20 років так і не було проведено. Саме тому Україна прийшла до такого невтішного результату. Адже, навіть, і в казках колишні негідники ніколи не стають рицарями чи героями, а особливо коли це ті, хто всі роки радянської окупації допомагали Москві знищувати, асимілювати і русифікувати український народ.
Сьогоднішні політичні репресії в Україні – це покарання ставлениками Москви українців за «злочинне» бажання бути хазяїном у власному домі, приєднатися до демократичної Європи, а не жити знову століттями за кремлівськими вказівками.
Камертон тоталітаризму
Каральні політичні репресії, разом із розкручуванням маховика тотального нищення всього українського в Україні, є намаганням налаштувати українське суспільство на камертон тоталітарного майбутнього. Захопивши владу над країною «донецькі» постійно діють як окупанти, котрі силою нав’язали Україні свого царя.
Та немає поки що того, хто б міг би їм підказати, що не дивлячись на свій герб із короною зверху, Віктор Янукович є всього лише державним службовцем із дуже великими повноваженнями і адекватною відповідальністю. І якщо Леонід Кучма спромігся уникнути відповідальності, прикрившись, імовірно, гарантіями з боку Віктора Ющенка, то зовсім не обов’язково, що ця українська «традиція» буде продовжуватися завжди далі до безкінечності.
У 2011 році в Україні знову з’явилися дисиденти. Наново повертаються комуністичні реальності, коли тих, хто з ним незгоден режим садив в тюрми чи психушки. Залишилося ще ухвалити у Верховній Раді закони, за якими ті, хто не бачить покращення в Україні за часів Януковича, мусять вважаються психічно неадекватними особами. А тому підлягають примусовому лікуванню та ізоляції від всього суспільства доти, поки не здатні будуть нарешті засвоїти, що чорне – це біле, злиденне життя – це зростання добробуту, а згортання громадянських свобод і запровадження цензури – це справжній розквіт демократії.
Розгортаючи все потужніше систему новітнього тоталітаризму в Україні режим «януковичів» при цьому повертає в інформаційний оббіг такі напівзабуті з часів Радянського Союзу політичні атрибути, як пропаганда і контрпропаганда.
Приховані і напівприховані пропагандистські формули мають переконати пересічного українця, вживлюючись у його свідомість, що всі навколо дуже задоволені покращенням погіршення рівня свого життя, що тотальне звуження функціонування української мови – це долучення українського народу до світових цінностей, що вони і сусіди – це єдиний русский народ, якого злочинно поділили на українців і росіян «підлі» галичани. Та й взагалі, якби тих українців кудись подіти, вони б не заважали жити нормальним цивілізованим людям.
Люди з минулого
Українофобство донецької влади постійно зашкалює, і зомбування українців цінностями «русского мира» вже давно перейшло будь-які межі. Ностальгуючи за любим серцю СРСР, люди з минулого привносять в українську сучасну дійсність тоталітарні стандарти, роблячи спроби видати їх за демократію європейського зразка. Пересмикування понять, підміна тверджень на повному серйозі ідеологами регіоналів видаються за модерний світогляд, а недолуге світосприймання політиків із периферійним менталітетом і способом мислення – за новітню філософію вписування України в глобалізований світ.
Проглядаючи закордонну пресу, переконуєшся, що весь демократичний світ просто у шоку від того, що нині твориться в Україні. Реванш тоталітаризму на українських теренах для сусідніх країн так само є небезпечним, як і вибух на Чорнобильській АЕС майже 25 років тому. Радіація від українського тоталітаризму здатна поширюватися і через кордони.
2010 рік пройшов під знаком неприкритої ейфорії прихильників донецької влади. Для них найголовнішим стало одне – «нарешті наш переміг». Однак вони не бажають усвідомлювати того, що ця перемога в результаті може виявитися піровою. Бо за реформування України взялися люди, котрі, часто не маючи базових знань за молодші класи середньої школи, намагаються видавати себе за економічних гуру.
При цьому ці «реформатори» отримують чисто садистське задоволення від того, що мають змогу чинити насильство над українським суспільством. Навіть не намагаючись задумуватися над тим, що світова спільнота це вже проходила неодноразово. Гітлер, який винищував неарійські народи, комуністичні бонзи, що отримували задоволення знищуючи мільйони «ворогів народу». Фінал всіх їх добре відомий.
Геббельсівська пропаганда
Прагнення витравити все українське з України показує справжні наміри «донецьких», котрі, як і в часи комуністичної влади в СРСР, закликають народ ще трохи потерпіти, бо мовляв вже завтра буде значно краще. Геббельсівська пропаганда ідеологів режиму нашіптує українцям на вушко – ми працюємо на благо всіх, – аби приспати їхню пильність і бажання чинити будь-який спротив своєму знищенню.
Після президентських виборів збайдужіла інфантильна частина українського суспільства почала задавати тон. Мов нічого змінити вже не можна, а боротися поодинці дуже важко. Але найгірше те, що за увесь 2010 рік й небайдужі люди так і не спромоглися створити між собою громадянські горизонтальні зв'язки. Хоча всім стало цілком зрозуміло, що українська політика сьогодні, як ніколи, потребує свіжого припливу сил і, що лише підставивши своє плече іншим можна самому розраховувати обіпертися на когось у скрутну хвилину.
Розтоптаний режимом «януковичів» парламентаризм і перманентна недієздатність опозиції стали основними чинниками початку нової доби тоталітаризму в Україні. Адже свавілля кнопкодавської більшості у Верховній Раді, котра на догоду поточній кон’юнктурі та своїм особистим фінансовим інтересам, систематично і брутально топче не лише парламентський регламент, а й Конституцію, розчистило шлях для вседозволеності регіоналів.
Тоталітаризм завжди є нероздільний із диктатурою. І коли ми говоримо про диктаторство Віктора Януковича, то варто усвідомити, що диктатором на регіональному рівні він став ще в Донецьку. А обійнявши президентську посаду лише закріпив цей свій статус на всю Україну. На жаль, на демократичному Заході лише майже через рік почали усвідомлювати той факт, що диктатура в Україні таки існує. І що режим Януковича нині дуже нагадує не лише політичний рімейк із путінізму, а й із білоруського диктатора Лукашенка.
По суті, можна говорити про утворення «єдиного тоталітарного простору». Адже можна зробити припущення, що синхронні арешти опозиціонерів у Москві, Києві і Мінську є зовсім не випадковими. За ними може стояти єдине керівництво із Кремля, з яким Віктор Янукович увійшов у добровільні васальні відношення. Однак така своєрідна єдність, котра базується на репресіях політичних опонентів, цілком здатна поховати перспективу України приєднатися до світової когорти промислово і соціально розвинутих держав.
Янукович вже давно показав своє справжнє політичне диктаторське обличчя. Репресії щодо опозиції, знищення свободи слова, ліквідація незалежності України – це все є частина єдиного плану, розробленого для Януковича Москвою з перетворення України на Малоросійський округ Російської Федерації.
Янукович уже давно своїми діями дав усім зрозуміти, що головними його зобов’язаннями перед кураторами із Кремля є знищення ефективної опозиції, історії, культури і українського народу. Очевидно, що 2011 рік стане вирішальним для всіх українців. Бо якщо ці репресії «проковтне» народ, політикум і Європа, то вороття до української державності вже не буде.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Можна сказати, що політичні репресії в Україні є дещо запізнілою реакцією імперської Москви на українську незалежність. Але в цьому сенсі «донецькі» є сумлінними виконавцями волі Кремля. Вони діють відверто і нахабно, а їхні прихильники з усіх сил шукають для них виправдання, мотивуючи це необхідністю проведення радикальних реформ в Україні.
Політичні репресії в Україні відкривають нову добу тоталітаризму «донецької» влади. І вона стала можливою саме тому, що на початках української незалежності не було проведено люстрації (від латинського lustratio – очищення). На жаль, цього очищення за майже 20 років так і не було проведено. Саме тому Україна прийшла до такого невтішного результату. Адже, навіть, і в казках колишні негідники ніколи не стають рицарями чи героями, а особливо коли це ті, хто всі роки радянської окупації допомагали Москві знищувати, асимілювати і русифікувати український народ.
Сьогоднішні політичні репресії в Україні – це покарання ставлениками Москви українців за «злочинне» бажання бути хазяїном у власному домі, приєднатися до демократичної Європи, а не жити знову століттями за кремлівськими вказівками.
Камертон тоталітаризму
Каральні політичні репресії, разом із розкручуванням маховика тотального нищення всього українського в Україні, є намаганням налаштувати українське суспільство на камертон тоталітарного майбутнього. Захопивши владу над країною «донецькі» постійно діють як окупанти, котрі силою нав’язали Україні свого царя.
Та немає поки що того, хто б міг би їм підказати, що не дивлячись на свій герб із короною зверху, Віктор Янукович є всього лише державним службовцем із дуже великими повноваженнями і адекватною відповідальністю. І якщо Леонід Кучма спромігся уникнути відповідальності, прикрившись, імовірно, гарантіями з боку Віктора Ющенка, то зовсім не обов’язково, що ця українська «традиція» буде продовжуватися завжди далі до безкінечності.
У 2011 році в Україні знову з’явилися дисиденти. Наново повертаються комуністичні реальності, коли тих, хто з ним незгоден режим садив в тюрми чи психушки. Залишилося ще ухвалити у Верховній Раді закони, за якими ті, хто не бачить покращення в Україні за часів Януковича, мусять вважаються психічно неадекватними особами. А тому підлягають примусовому лікуванню та ізоляції від всього суспільства доти, поки не здатні будуть нарешті засвоїти, що чорне – це біле, злиденне життя – це зростання добробуту, а згортання громадянських свобод і запровадження цензури – це справжній розквіт демократії.
Розгортаючи все потужніше систему новітнього тоталітаризму в Україні режим «януковичів» при цьому повертає в інформаційний оббіг такі напівзабуті з часів Радянського Союзу політичні атрибути, як пропаганда і контрпропаганда.
Приховані і напівприховані пропагандистські формули мають переконати пересічного українця, вживлюючись у його свідомість, що всі навколо дуже задоволені покращенням погіршення рівня свого життя, що тотальне звуження функціонування української мови – це долучення українського народу до світових цінностей, що вони і сусіди – це єдиний русский народ, якого злочинно поділили на українців і росіян «підлі» галичани. Та й взагалі, якби тих українців кудись подіти, вони б не заважали жити нормальним цивілізованим людям.
Люди з минулого
Українофобство донецької влади постійно зашкалює, і зомбування українців цінностями «русского мира» вже давно перейшло будь-які межі. Ностальгуючи за любим серцю СРСР, люди з минулого привносять в українську сучасну дійсність тоталітарні стандарти, роблячи спроби видати їх за демократію європейського зразка. Пересмикування понять, підміна тверджень на повному серйозі ідеологами регіоналів видаються за модерний світогляд, а недолуге світосприймання політиків із периферійним менталітетом і способом мислення – за новітню філософію вписування України в глобалізований світ.
Проглядаючи закордонну пресу, переконуєшся, що весь демократичний світ просто у шоку від того, що нині твориться в Україні. Реванш тоталітаризму на українських теренах для сусідніх країн так само є небезпечним, як і вибух на Чорнобильській АЕС майже 25 років тому. Радіація від українського тоталітаризму здатна поширюватися і через кордони.
2010 рік пройшов під знаком неприкритої ейфорії прихильників донецької влади. Для них найголовнішим стало одне – «нарешті наш переміг». Однак вони не бажають усвідомлювати того, що ця перемога в результаті може виявитися піровою. Бо за реформування України взялися люди, котрі, часто не маючи базових знань за молодші класи середньої школи, намагаються видавати себе за економічних гуру.
При цьому ці «реформатори» отримують чисто садистське задоволення від того, що мають змогу чинити насильство над українським суспільством. Навіть не намагаючись задумуватися над тим, що світова спільнота це вже проходила неодноразово. Гітлер, який винищував неарійські народи, комуністичні бонзи, що отримували задоволення знищуючи мільйони «ворогів народу». Фінал всіх їх добре відомий.
Геббельсівська пропаганда
Прагнення витравити все українське з України показує справжні наміри «донецьких», котрі, як і в часи комуністичної влади в СРСР, закликають народ ще трохи потерпіти, бо мовляв вже завтра буде значно краще. Геббельсівська пропаганда ідеологів режиму нашіптує українцям на вушко – ми працюємо на благо всіх, – аби приспати їхню пильність і бажання чинити будь-який спротив своєму знищенню.
Після президентських виборів збайдужіла інфантильна частина українського суспільства почала задавати тон. Мов нічого змінити вже не можна, а боротися поодинці дуже важко. Але найгірше те, що за увесь 2010 рік й небайдужі люди так і не спромоглися створити між собою громадянські горизонтальні зв'язки. Хоча всім стало цілком зрозуміло, що українська політика сьогодні, як ніколи, потребує свіжого припливу сил і, що лише підставивши своє плече іншим можна самому розраховувати обіпертися на когось у скрутну хвилину.
Розтоптаний режимом «януковичів» парламентаризм і перманентна недієздатність опозиції стали основними чинниками початку нової доби тоталітаризму в Україні. Адже свавілля кнопкодавської більшості у Верховній Раді, котра на догоду поточній кон’юнктурі та своїм особистим фінансовим інтересам, систематично і брутально топче не лише парламентський регламент, а й Конституцію, розчистило шлях для вседозволеності регіоналів.
Тоталітаризм завжди є нероздільний із диктатурою. І коли ми говоримо про диктаторство Віктора Януковича, то варто усвідомити, що диктатором на регіональному рівні він став ще в Донецьку. А обійнявши президентську посаду лише закріпив цей свій статус на всю Україну. На жаль, на демократичному Заході лише майже через рік почали усвідомлювати той факт, що диктатура в Україні таки існує. І що режим Януковича нині дуже нагадує не лише політичний рімейк із путінізму, а й із білоруського диктатора Лукашенка.
По суті, можна говорити про утворення «єдиного тоталітарного простору». Адже можна зробити припущення, що синхронні арешти опозиціонерів у Москві, Києві і Мінську є зовсім не випадковими. За ними може стояти єдине керівництво із Кремля, з яким Віктор Янукович увійшов у добровільні васальні відношення. Однак така своєрідна єдність, котра базується на репресіях політичних опонентів, цілком здатна поховати перспективу України приєднатися до світової когорти промислово і соціально розвинутих держав.
Янукович вже давно показав своє справжнє політичне диктаторське обличчя. Репресії щодо опозиції, знищення свободи слова, ліквідація незалежності України – це все є частина єдиного плану, розробленого для Януковича Москвою з перетворення України на Малоросійський округ Російської Федерації.
Янукович уже давно своїми діями дав усім зрозуміти, що головними його зобов’язаннями перед кураторами із Кремля є знищення ефективної опозиції, історії, культури і українського народу. Очевидно, що 2011 рік стане вирішальним для всіх українців. Бо якщо ці репресії «проковтне» народ, політикум і Європа, то вороття до української державності вже не буде.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
