Але таких питань новій владі можна поставити тисячі. І не буде на них обґрунтування. Відповідь ми почуємо якусь дебільну, ніскілечки не розраховану на те, щоб їй вірили. Або чергову дурню від записного хама Вадима Колесніченка, яку він уже встиг видати – мовляв, хто такий Луценко, щоб проти нього застосовувати політичні репресії, бо він же рейтинг має низький? Або загальні розмірковування від Президента Віктора Януковича, який буде наївно, як Білосніжка, кліпати віями і казати, що ніяких репресій у нас немає, що в нас розквіт демократії і свободи слова. Як це кажуть, прикидатиметься шлангом.
Днями сталася ще одна подія, на яку, хоч і звернули увагу, але вона не прогриміла, бо головний герой не такий відомий, як Луценко. 21 грудня зник Володимир Лесик. Він голова правозахисної організації «Асоціації захисту прав громадян України». Але найголовніша його неформальна посада – один із організаторів підприємницького Майдану. Міліція і прокуратура відхрестилися – мовляв, ми його не затримували. Одним словом, кінців не знайдено. І хоч неможливо довести, що до цього діяння причетна влада, але кожна не упереджена людина зробить припущення, що це справа рук владної команди. Бо ж не так давно прозвучала заява, що майдани по всій країні незабаром відновляться.
Хоч Луценко з Лесиком фігури не рівнозначні на політичній арені, але вони подібні однією характерною рисою – вміють організовувати акції протесту. Нагадаю, що Луценко був свого часу співорганізатором акції «Україна без Кучми», яка через деякий період переросла у Помаранчеву революцію.
Так звана сильна влада в черговий раз продемонструвала свою слабкість. Сьогодні очевидно, що ніяких системних реформ вона запропонувати не спроможна. Мало того, вона і не збирається це робити, адже ключовою складовою реформою сьогодні мусить бути подолання корупції. Долати корупцію вона не збирається, бо ж корумпована аж до самого Президента. А це значить, невдоволення, а відповідно і протестні настрої в суспільстві, зростатимуть. Оскільки реформи не проводяться, то перешкодити протестам можна лише в один спосіб – маханням кулаками і демонстрацією м’язів.
Такі речі бувають реально страшні, коли суспільство не бідне і більш-менш задоволене, як це було за часів Гітлера. Або тоді, коли існує жорстка тоталітарна система, як це було в СРСР. В усіх інших випадках можновладці виглядають смішно і нікчемно. Певна річ, хтось може стати жертвою їхньої удаваної сили. Але це викличе не острах, а ще більшу ненависть і презирство до влади.
Отож, безкінечно махати кулаками за умов кризи вже не вдасться. Навіть без Луценка і без Лесика країна все одно отримає нові майдани. Тільки численніші, ніж останній підприємницький.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Днями сталася ще одна подія, на яку, хоч і звернули увагу, але вона не прогриміла, бо головний герой не такий відомий, як Луценко. 21 грудня зник Володимир Лесик. Він голова правозахисної організації «Асоціації захисту прав громадян України». Але найголовніша його неформальна посада – один із організаторів підприємницького Майдану. Міліція і прокуратура відхрестилися – мовляв, ми його не затримували. Одним словом, кінців не знайдено. І хоч неможливо довести, що до цього діяння причетна влада, але кожна не упереджена людина зробить припущення, що це справа рук владної команди. Бо ж не так давно прозвучала заява, що майдани по всій країні незабаром відновляться.
Хоч Луценко з Лесиком фігури не рівнозначні на політичній арені, але вони подібні однією характерною рисою – вміють організовувати акції протесту. Нагадаю, що Луценко був свого часу співорганізатором акції «Україна без Кучми», яка через деякий період переросла у Помаранчеву революцію.
Так звана сильна влада в черговий раз продемонструвала свою слабкість. Сьогодні очевидно, що ніяких системних реформ вона запропонувати не спроможна. Мало того, вона і не збирається це робити, адже ключовою складовою реформою сьогодні мусить бути подолання корупції. Долати корупцію вона не збирається, бо ж корумпована аж до самого Президента. А це значить, невдоволення, а відповідно і протестні настрої в суспільстві, зростатимуть. Оскільки реформи не проводяться, то перешкодити протестам можна лише в один спосіб – маханням кулаками і демонстрацією м’язів.
Такі речі бувають реально страшні, коли суспільство не бідне і більш-менш задоволене, як це було за часів Гітлера. Або тоді, коли існує жорстка тоталітарна система, як це було в СРСР. В усіх інших випадках можновладці виглядають смішно і нікчемно. Певна річ, хтось може стати жертвою їхньої удаваної сили. Але це викличе не острах, а ще більшу ненависть і презирство до влади.
Отож, безкінечно махати кулаками за умов кризи вже не вдасться. Навіть без Луценка і без Лесика країна все одно отримає нові майдани. Тільки численніші, ніж останній підприємницький.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
