Інакше кажучи, картина традиційна: безмежний плюралізм думок й оцінок, який, з одного боку, засвідчує наявність демократичних настанов у суспільній свідомості та певної свободи слова у ЗМІ, з іншого боку – демонструє відсутність хоч скільки-небудь консолідованих позицій на рівні соціальних груп (навіть речники влади не виступають сьогодні єдиним фронтом, крім, хіба що, оцінки силового демонтажу наметового містечка на київському Майдані як торжества демократії по-українськи.
Утім, можливо, що саме така відсутність консолідованих оцінок – не від імені політичних партій, а від імені соціальних груп, – і є найадекватнішою оцінкою масових протестів підприємців проти Податкового кодексу та часткових поступок влади. «Напівперемога напівМайдану» – так оцінили на одному з інтернет-форумів події в Україні впродовж останніх двох тижнів. І це також вірно, особливо якщо врахувати, що від напівперемоги один крок до напівпоразки – тільки-но трохи зміниться політична кон’юнктура і влада зможе почуватися впевненіше, ніж сьогодні.
А впевненість ця незмірно зросте, якщо організатори та учасники масових акцій підприємців не зуміють правильно відповісти на головні питання, які об’єктивно постають перед ними і перед країною.
Навколо чого точаться битви
У чому головна причина неприйняття Податкового кодексу малим та середнім (а частково й великим, але неолігархічним) бізнесом по всій країні? Речники влади запевняють, що ці групи підприємців не хочуть платити податки нарівні з усіма громадянами, що ті, хто користується у своєму бізнесі спрощеною системою оподаткування, обкрадають бюджетників – лікарів, учителів, викладачів вишів, науковців, що без відмови від спрощеної системи оподаткування ніколи не буде наповнений Пенсійний фонд. Ну, а дехто з найбільш ревних «стовпів влади» узагалі вважає запровадження спрощеного оподаткування величезною помилкою – мовляв, правила мають бути рівними для всіх, інакше немає ніякої ринкової економіки!
Насправді все значно складніше. Бо ж головне у спрощеному оподаткуванні – це не сума, яку платить підприємець, а прозорість системи розрахунків бізнесу з державою та помітно менша, ніж у інших бізнесменів, залежність «спрощенців» від ущент корумпованого українського держапарату в усіх його різновидах і формах (від міськдержадміністрацій до санітарно-епідеміологічних закладів). Тож ідеться про менші масштаби «накручування» роздрібних цін – бо меншу данину треба платити державному рекетові. А головне для пересічного українця як економічного суб’єкта – це можливість купувати та продавати товари (включно із товаром «робоча сила») за максимально простими та захищеними правовою системою правилами. Тому спрощена система оподаткування добре прижилася й ефективно працює (хоча, звісно, встановлені понад десятиліття тому ставки оподаткування, поза сумнівом, підлягають перегляду у бік істотного збільшення).
Натомість що пропонує і пропагує влада? Грандіозні полегшення для малого і середнього бізнесу щодо одержання дозволу на підприємницьку діяльність, реєстрації юридичної чи фізичної особи тощо – але в обмін на істотне ускладнення та збільшення звітності і зростання обсягу податків. При цьому полегшення – це тільки плани, обіцянки, прожекти (а українські приватники зі свого нелегкого досвіду добре знають – щонайменше 9/10 гарних обіцянок стосовно «покращення вашого життя» так і залишаються на папері), а ліквідація «спрощенки» – це брутальна реальність, це істотне погіршення життя вже сьогодні. І не тільки в фінансовому плані – зразу стане відчутною куди більше, ніж раніше (а подекуди майже рабська) залежність від сваволі місцевої влади і підпорядкованих їй структур. Ну, а розібратися з постійними змінами у правилах ведення бухгалтерської звітності в повному її обсягові не завжди може навіть фахівець із відповідною освітою, не те що підприємець, котрий має кілька яток на базарі чи займається ремонтом електроприладів...
І водночас великому олігархічному бізнесу, до речі, на 9/10 пов’язаному із низькотехнологічними виробництвами, Податковий кодекс надає цілу низку преференцій, в тому числі й можливість виводити багатомільярдні неоподатковані суми в офшори. Ну, а які ігрища традиційно відбуваються в Україні з поверненням податку на додану вартість експортерам, навряд чи варто розповідати; ті, хто не має добрих відносин із владою, може роками чекати від держави на відшкодування ПДВ, а той, хто з нею у гарних стосунках чи має своїх висуванців у владних структурах, може сподіватися на «відшкодування ПДВ» за продукцію, яка існувала тільки на папері. Одне слово, бідні й далі платитимуть податки за багатих, середній клас одержить нове податкове навантаження (навіть враховуючи зміни у Податковому кодексі, зроблені під тиском Майдану), а олігархам стане жити ще веселіше. Такої думки дотримуються не тільки українські незалежні аналітики, а й чимало впливових спостерігачів на Заході, скажімо, євродепутат Ребекка Гармс (Німеччина), котра пов’язує це з тим, що «прямий вплив олігархів на розробку податкового законодавства дуже великий».
Олігархія на марші
Отож маємо те, що маємо: за минулі роки в країні ствердився найгірший, найпримітивніший різновид сучасного капіталізму – олігархічний. Найгіршим він є «не лише через найбільший розрив між купкою багатіїв і злиденною масою народу. Ще й тому, що олігархи... не ставлять собі за мету економічне зростання, вони думають лише про власний прибуток, про своє безмежне збагачення». Так писав 2008 року Василь Зілгалов у статті «Який в Україні капіталізм – олігархічний чи людський?» http://www.radiosvoboda.org/content/article/1114149.html До цього слід додати, що олігархічний капіталізм в Україні є експортноорієнтованим, тож не зацікавленим у випереджальному розвитку внутрішнього ринку, у зростанні числа платоспроможних громадян, у зміцненні середнього класу.
А тепер запитання: якими є перспективи малого і середнього бізнесу за умов панування олігархії в усіх сферах – від виробництва та оптової торгівлі до ЗМІ й великої політики? Чи має він шанси не для розвитку, не для зростання обсягів товарів та послуг, а хоча б для збереження на теперішньому рівні? І чи взагалі має шанси на нормальне життя країна, перспективи модернізації якої все зменшуються і зменшуються відповідно до посилення олігархії?
При пошуку відповіді слід урахувати, що вже зараз у багатьох регіонах, особливо на сході й півдні України, малий і середній торговельний бізнес перебуває під ретельним контролем тих чи інших олігархічних кланів і де-факто номінально незалежні підприємці відбувають своєрідну панщину, вони не вільні у своїх намірах та вчинках – масштаби їхньої діяльності та доходів загнані в апріорі визначені «згори» рамки. А що станеться у разі різкого падіння купівельної спроможності пересічного українця внаслідок вельми ризикованих новацій чинної влади? Закриття бізнесу, звільнення найманих працівників, мільйони нових безробітних, нова хвиля трудової еміграції?
Як розв’язати нерозв’язні задачі
І що ж маємо в підсумку? Маємо наявність прийнятної перспективи для українського малого та середнього бізнесу тільки у разі докорінної зміни соціально-економічної домінанти: з олігархічного капіталізму на інший – інноваційно-підприємницький, організаторсько-менеджерський, ба, навіть на державний. Але таку зміну неможливо провести силами лише однієї, хай і багатомільйонної верстви населення. Тим більше, що це не суто економічна, а передусім політична трансформація, і щоб її реалізувати, потрібна потужна партійна структура з мережею близьких до неї громадських організацій (від молодіжних до профспілкових), із впливовими ЗМІ та яскравими лідерами. Нічого схожого сьогодні в Україні немає, тому, очевидно, частина лідерів підприємницького Майдану й зійшлася на тому, що політичні вимоги слід висувати, боротьбу слід продовжувати, але механізм народного спротиву на сьогодні ще не запущений, тому нині треба нарощувати сили. Інша частина лідерів задоволена тим, чого вже вдалося досягнути, вважаючи це великою перемогою малого і середнього бізнесу, – збереженням на якийсь час «спрощенки» й обмеженням повноважень контролюючих органів. Нарешті, третя частина лідерів і тих, хто йде за ними, прагне вже зараз розпочати суто політичну боротьбу з метою негайних виборів вищих органів влади.
Усі три варіанти розв’язання нагальних проблем видаються програшними, хоч і з різних причин. Передусім у силу того, що кожен із них буде реалізовуватися тільки частиною підприємницької верстви і за підтримки лише частини інших груп середнього класу. А радикальна зміна чинної в Україні системи можлива тільки внаслідок консолідованих дій переважної більшості економічно і соціально активного населення. Чи вдасться цього досягнути, поки олігархічний капіталізм остаточно не закріпив свою владу?
Проте «напівперемога напівМайдану» – це теж сам по собі знаменний факт. Адже учасники акцій протесту (навіть ті, хто робить вигляд, наче їхня боротьба стосується виключно економічних питань) наочно побачили, що економічні вимоги можна захистити тільки політичними засобами. Вони відчули силу єдності регіонів країни, досягнуту чи не вперше після 1991 року. Вони, нарешті, зрозуміли потребу співпраці з іншими соціальними верствами задля досягнення спільних цілей.
А це вже певне підґрунтя для перетворення напівперемоги на перемогу справжню, і не вузько класову, а загальносуспільну.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Утім, можливо, що саме така відсутність консолідованих оцінок – не від імені політичних партій, а від імені соціальних груп, – і є найадекватнішою оцінкою масових протестів підприємців проти Податкового кодексу та часткових поступок влади. «Напівперемога напівМайдану» – так оцінили на одному з інтернет-форумів події в Україні впродовж останніх двох тижнів. І це також вірно, особливо якщо врахувати, що від напівперемоги один крок до напівпоразки – тільки-но трохи зміниться політична кон’юнктура і влада зможе почуватися впевненіше, ніж сьогодні.
А впевненість ця незмірно зросте, якщо організатори та учасники масових акцій підприємців не зуміють правильно відповісти на головні питання, які об’єктивно постають перед ними і перед країною.
Навколо чого точаться битви
У чому головна причина неприйняття Податкового кодексу малим та середнім (а частково й великим, але неолігархічним) бізнесом по всій країні? Речники влади запевняють, що ці групи підприємців не хочуть платити податки нарівні з усіма громадянами, що ті, хто користується у своєму бізнесі спрощеною системою оподаткування, обкрадають бюджетників – лікарів, учителів, викладачів вишів, науковців, що без відмови від спрощеної системи оподаткування ніколи не буде наповнений Пенсійний фонд. Ну, а дехто з найбільш ревних «стовпів влади» узагалі вважає запровадження спрощеного оподаткування величезною помилкою – мовляв, правила мають бути рівними для всіх, інакше немає ніякої ринкової економіки!
Насправді все значно складніше. Бо ж головне у спрощеному оподаткуванні – це не сума, яку платить підприємець, а прозорість системи розрахунків бізнесу з державою та помітно менша, ніж у інших бізнесменів, залежність «спрощенців» від ущент корумпованого українського держапарату в усіх його різновидах і формах (від міськдержадміністрацій до санітарно-епідеміологічних закладів). Тож ідеться про менші масштаби «накручування» роздрібних цін – бо меншу данину треба платити державному рекетові. А головне для пересічного українця як економічного суб’єкта – це можливість купувати та продавати товари (включно із товаром «робоча сила») за максимально простими та захищеними правовою системою правилами. Тому спрощена система оподаткування добре прижилася й ефективно працює (хоча, звісно, встановлені понад десятиліття тому ставки оподаткування, поза сумнівом, підлягають перегляду у бік істотного збільшення).
Натомість що пропонує і пропагує влада? Грандіозні полегшення для малого і середнього бізнесу щодо одержання дозволу на підприємницьку діяльність, реєстрації юридичної чи фізичної особи тощо – але в обмін на істотне ускладнення та збільшення звітності і зростання обсягу податків. При цьому полегшення – це тільки плани, обіцянки, прожекти (а українські приватники зі свого нелегкого досвіду добре знають – щонайменше 9/10 гарних обіцянок стосовно «покращення вашого життя» так і залишаються на папері), а ліквідація «спрощенки» – це брутальна реальність, це істотне погіршення життя вже сьогодні. І не тільки в фінансовому плані – зразу стане відчутною куди більше, ніж раніше (а подекуди майже рабська) залежність від сваволі місцевої влади і підпорядкованих їй структур. Ну, а розібратися з постійними змінами у правилах ведення бухгалтерської звітності в повному її обсягові не завжди може навіть фахівець із відповідною освітою, не те що підприємець, котрий має кілька яток на базарі чи займається ремонтом електроприладів...
І водночас великому олігархічному бізнесу, до речі, на 9/10 пов’язаному із низькотехнологічними виробництвами, Податковий кодекс надає цілу низку преференцій, в тому числі й можливість виводити багатомільярдні неоподатковані суми в офшори. Ну, а які ігрища традиційно відбуваються в Україні з поверненням податку на додану вартість експортерам, навряд чи варто розповідати; ті, хто не має добрих відносин із владою, може роками чекати від держави на відшкодування ПДВ, а той, хто з нею у гарних стосунках чи має своїх висуванців у владних структурах, може сподіватися на «відшкодування ПДВ» за продукцію, яка існувала тільки на папері. Одне слово, бідні й далі платитимуть податки за багатих, середній клас одержить нове податкове навантаження (навіть враховуючи зміни у Податковому кодексі, зроблені під тиском Майдану), а олігархам стане жити ще веселіше. Такої думки дотримуються не тільки українські незалежні аналітики, а й чимало впливових спостерігачів на Заході, скажімо, євродепутат Ребекка Гармс (Німеччина), котра пов’язує це з тим, що «прямий вплив олігархів на розробку податкового законодавства дуже великий».
Олігархія на марші
Отож маємо те, що маємо: за минулі роки в країні ствердився найгірший, найпримітивніший різновид сучасного капіталізму – олігархічний. Найгіршим він є «не лише через найбільший розрив між купкою багатіїв і злиденною масою народу. Ще й тому, що олігархи... не ставлять собі за мету економічне зростання, вони думають лише про власний прибуток, про своє безмежне збагачення». Так писав 2008 року Василь Зілгалов у статті «Який в Україні капіталізм – олігархічний чи людський?» http://www.radiosvoboda.org/content/article/1114149.html До цього слід додати, що олігархічний капіталізм в Україні є експортноорієнтованим, тож не зацікавленим у випереджальному розвитку внутрішнього ринку, у зростанні числа платоспроможних громадян, у зміцненні середнього класу.
А тепер запитання: якими є перспективи малого і середнього бізнесу за умов панування олігархії в усіх сферах – від виробництва та оптової торгівлі до ЗМІ й великої політики? Чи має він шанси не для розвитку, не для зростання обсягів товарів та послуг, а хоча б для збереження на теперішньому рівні? І чи взагалі має шанси на нормальне життя країна, перспективи модернізації якої все зменшуються і зменшуються відповідно до посилення олігархії?
При пошуку відповіді слід урахувати, що вже зараз у багатьох регіонах, особливо на сході й півдні України, малий і середній торговельний бізнес перебуває під ретельним контролем тих чи інших олігархічних кланів і де-факто номінально незалежні підприємці відбувають своєрідну панщину, вони не вільні у своїх намірах та вчинках – масштаби їхньої діяльності та доходів загнані в апріорі визначені «згори» рамки. А що станеться у разі різкого падіння купівельної спроможності пересічного українця внаслідок вельми ризикованих новацій чинної влади? Закриття бізнесу, звільнення найманих працівників, мільйони нових безробітних, нова хвиля трудової еміграції?
Як розв’язати нерозв’язні задачі
І що ж маємо в підсумку? Маємо наявність прийнятної перспективи для українського малого та середнього бізнесу тільки у разі докорінної зміни соціально-економічної домінанти: з олігархічного капіталізму на інший – інноваційно-підприємницький, організаторсько-менеджерський, ба, навіть на державний. Але таку зміну неможливо провести силами лише однієї, хай і багатомільйонної верстви населення. Тим більше, що це не суто економічна, а передусім політична трансформація, і щоб її реалізувати, потрібна потужна партійна структура з мережею близьких до неї громадських організацій (від молодіжних до профспілкових), із впливовими ЗМІ та яскравими лідерами. Нічого схожого сьогодні в Україні немає, тому, очевидно, частина лідерів підприємницького Майдану й зійшлася на тому, що політичні вимоги слід висувати, боротьбу слід продовжувати, але механізм народного спротиву на сьогодні ще не запущений, тому нині треба нарощувати сили. Інша частина лідерів задоволена тим, чого вже вдалося досягнути, вважаючи це великою перемогою малого і середнього бізнесу, – збереженням на якийсь час «спрощенки» й обмеженням повноважень контролюючих органів. Нарешті, третя частина лідерів і тих, хто йде за ними, прагне вже зараз розпочати суто політичну боротьбу з метою негайних виборів вищих органів влади.
Усі три варіанти розв’язання нагальних проблем видаються програшними, хоч і з різних причин. Передусім у силу того, що кожен із них буде реалізовуватися тільки частиною підприємницької верстви і за підтримки лише частини інших груп середнього класу. А радикальна зміна чинної в Україні системи можлива тільки внаслідок консолідованих дій переважної більшості економічно і соціально активного населення. Чи вдасться цього досягнути, поки олігархічний капіталізм остаточно не закріпив свою владу?
Проте «напівперемога напівМайдану» – це теж сам по собі знаменний факт. Адже учасники акцій протесту (навіть ті, хто робить вигляд, наче їхня боротьба стосується виключно економічних питань) наочно побачили, що економічні вимоги можна захистити тільки політичними засобами. Вони відчули силу єдності регіонів країни, досягнуту чи не вперше після 1991 року. Вони, нарешті, зрозуміли потребу співпраці з іншими соціальними верствами задля досягнення спільних цілей.
А це вже певне підґрунтя для перетворення напівперемоги на перемогу справжню, і не вузько класову, а загальносуспільну.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
