Почався з безнадійно патової ситуації.
В світі говорили про економічну кризу. В Україні говорили передусім про кризу політичну і моральну.
Восени 2009-го старт президентській виборчій кампанії почався з візиту Патріярха Московського, патрона Януковича. Власне, то був випущений на поверхню Вісник кремлівської режисури. Штурм Грузії і України був одночасним. У Чорний вересень 2008-го року штурм застав українське суспільство сонним. Президент України засвідчив солідарність із Грузією, і то був вчинок від імені нації.
А дома йому вже готували імпічмент – і БЮТ, і регіони, і комуністи. Наполохані, як миші, журналісти наївно проґнозували анексію Криму Росією і надавали інформацію з російських джерел. Не дуже дивно, що тоді не знайшлося тверезої голови, яка б засвідчила уже поразку БЮТ на президентських виборах… Бо регіони і комуністи – то бетон, за яким стоїть постійний електорат. А помаранчеві сили, поділені надвоє, вже програли!
Це ж їжаку ясно. Але це не було ясно засліпленим пропаґандистам блоку, які усі свої сили пустили на позаконституційний поділ влади за домовленістю Тимошенко-Янукович. Але навіщо це здалося останньому, коли він безперешкодно проходить законним порядком у Президенти?
Цього не зрозуміли наші дрібнопартійні політики і журналісти і не пояснили народові.
Навпаки, весь нинішній рік вони пристрасно звинувачують «противсіх» за те, що не вдалося нашому теляті вовка впіймати. Але ж тому теляті і так багато вдалося: воно повело за собою усю дрібну звірину, що налякалася вовка! Після поразки, звичайно, мужні збираються з силами, а дрібнота – пускається в самоїдство. Шукають винних серед тих, хто не приєднався до табуна, і серед тих, що заважав теляті вовка впіймати. Теля, звичайно, ні при чім: хіба воно винне в тому, що хоче стати биком і водити за собою череду?!
Кажуть, дикуни з’їдали вождя, який зазнав поразки.
У нас це робиться демократично, тобто кожному дозволялася самодіяльність. Першою особою за два десятиріччя, хто спробував стати на демократичну і національну платформу, був Віктор Ющенко. Він діяв у силу переконання.
Звичайно, всі пасивні глядачі мудро шепталися, що демократичного ґрунту у нас не вироблено, а національний ґрунт слизький, бо його постійно поливають помиями з імперських каналів…
На пострах тим, що спробують ставати на національно-демократичний ґрунт, його отруїли.. Коли він все-таки піднявся на ноги, кинулись винуватити, що він сам себе отруїв. Телеканали постійно запрошували тих, що поливають помиями, і навіть тих, хто отруїв. Демократія!
Не припинялися прямі постріли в бік демократичного Президента. Першим одстрілявся Корчинський. Перестали платити, то він і затих. З маніякальною послідовністю і досі посилає свої контрольні постріли Табачник. Видно, ціль все ще актуальна. Яворівський довів обстрілювання до ритуалу. А що у Тимошенко не було більшого ворога за Ющенка, то знали усі. Вони не знали, що він є діючим Президентом України…
Дивно, що всі, що це знали, знали також євангельське: дім, поділений надвоє, не встоїть. Знали і застереження Наполеона: один поганий командувач кращий за двох добрих.
То хіба з того не випливало, що Президент один і повинен залишатися командувачем?
Випливає: і «біле братство» згодне з тим, але при умові, коли командувач – їхній кумир. Отже, у переможених не вийшло навіть якоїсь опозиції. Яка ж може бути опозиція, коли нема своєї позиції?
А тим часом команда переможців, за якими лише третина електорату, почала зі здачі українських національних позицій на користь Росії і трохи призупинилась, побачивши під носом велику братню дулю. Такий арґумент опритомнює…
У листопаді їм довелося ближче ознайомитись із українським народом і дізнатися, що то вже не радянський народ, який пише петиції на адресу: «Москва, Кремль». «Майдан» із представників малого і середнього бізнесу на цей раз вдалося приглушити дрібними поступками і шахрайським феєрверком.
Найважче даються Януковичеві переговори на Заході. Його бадьора посмішка і обіцянки скоренько провести демократичні реформи як умову безвізового режиму там сприймаються досить своєрідно: «Він, вочевидь, не розуміє, про що йдеться?». А йдеться про те, щоб він покинув хитру гру на донецькій платформі і прийняв прозору гру за правилами на демократичній платформі. Треба змінюватися, якщо хочеш бути прийнятим у світі! Треба розмовляти з народом, а не просто дурити його. Старі комсомольці А. Єфремов і В. Колесниченко радять йому у всьому і з усіма погоджуватися, а потім все робити по-своєму.
«Так это ж получается, как на следствии», – відповідає їм Віктор Федорович.
«Ну, мы растолкуем им, что у нас вроде бы разное понимание вещей», – м’яко обіцяє Колесниченко.
Але Віктор Федорович розуміє, що Колесниченка ніхто не буде слухати, як ніколи і не слухав. От він, скажімо, запропонує «православне» тлумачення «прав людини», але ж тим нікого не зацікавиш, навіть старих комсомольців. Або «відзвітує» про успішне проведення значних демократичних перетворень і надішле «бомагу» в Брюссель. А там наші ж таки українські юристи, замість горою стати «за свого», посміються і доведуть европейським колеґам, що то у них така стара звичка писати звіти, яких не читають. По-російськи це називається «гнать фуфло».
«Эх, ты старое брехло», – скажуть на таке в Москві і дружньо поплескають по плечу. А на Заході здивовано знизують плечима і… сахаються.
Отак Віктору Федоровичу за неповний рік царювання довелося познайомитися трохи і зі своїм народом, і з «дружнім» сусідом, і з упертим Заходом, і з важкою шапкою мономаховою.
Напсував йому Віктор Андрійович за ті п’ять років, ой напсував. Народ відвик від страху… По суті, не було жодного відстрілу журналістів, зате весь час муляють очі іменем Гонгадзе. Ця вся демократія м’якотіла, але її вже не задушити. Доводиться рахуватися з тією клятою свободою слова, і Голодомору вже не заперечиш (добре їм там в Москві бурчати!). І націоналістична історія вийшла на поверхню, і уже її не заглушити російськими ЗМІ. Вже й самому доводиться підладжуватися під чужий голос – тьху на нього! Кожен крок відстежують, і сам ти вже, виходить, ні пес, ні баран…
І тут вже не дуже втішає те, що всі партії здрібніли і поблякли. Що опозиції по суті нема. Але й стукнути по шапці нема кого!
Тут навіть Табачника не стукнеш, бо як його стукнути, коли в народі його прозвали «плювком», а в Москві йому дали ярлик недоторканості. Виходить, «не тронь, а то…». Вже й ялинка поставлена на місті розігнаного «Майдану». Вже й з подарунками поставали в чергу блюдолизи, чорт би їх побрав…
Цікаво, який сон буде йому в новорічну ніч – віщий, а чи присниться усе те торішнє фуфло?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
В світі говорили про економічну кризу. В Україні говорили передусім про кризу політичну і моральну.
Восени 2009-го старт президентській виборчій кампанії почався з візиту Патріярха Московського, патрона Януковича. Власне, то був випущений на поверхню Вісник кремлівської режисури. Штурм Грузії і України був одночасним. У Чорний вересень 2008-го року штурм застав українське суспільство сонним. Президент України засвідчив солідарність із Грузією, і то був вчинок від імені нації.
А дома йому вже готували імпічмент – і БЮТ, і регіони, і комуністи. Наполохані, як миші, журналісти наївно проґнозували анексію Криму Росією і надавали інформацію з російських джерел. Не дуже дивно, що тоді не знайшлося тверезої голови, яка б засвідчила уже поразку БЮТ на президентських виборах… Бо регіони і комуністи – то бетон, за яким стоїть постійний електорат. А помаранчеві сили, поділені надвоє, вже програли!
Це ж їжаку ясно. Але це не було ясно засліпленим пропаґандистам блоку, які усі свої сили пустили на позаконституційний поділ влади за домовленістю Тимошенко-Янукович. Але навіщо це здалося останньому, коли він безперешкодно проходить законним порядком у Президенти?
Цього не зрозуміли наші дрібнопартійні політики і журналісти і не пояснили народові.
Навпаки, весь нинішній рік вони пристрасно звинувачують «противсіх» за те, що не вдалося нашому теляті вовка впіймати. Але ж тому теляті і так багато вдалося: воно повело за собою усю дрібну звірину, що налякалася вовка! Після поразки, звичайно, мужні збираються з силами, а дрібнота – пускається в самоїдство. Шукають винних серед тих, хто не приєднався до табуна, і серед тих, що заважав теляті вовка впіймати. Теля, звичайно, ні при чім: хіба воно винне в тому, що хоче стати биком і водити за собою череду?!
Кажуть, дикуни з’їдали вождя, який зазнав поразки.
У нас це робиться демократично, тобто кожному дозволялася самодіяльність. Першою особою за два десятиріччя, хто спробував стати на демократичну і національну платформу, був Віктор Ющенко. Він діяв у силу переконання.
Звичайно, всі пасивні глядачі мудро шепталися, що демократичного ґрунту у нас не вироблено, а національний ґрунт слизький, бо його постійно поливають помиями з імперських каналів…
На пострах тим, що спробують ставати на національно-демократичний ґрунт, його отруїли.. Коли він все-таки піднявся на ноги, кинулись винуватити, що він сам себе отруїв. Телеканали постійно запрошували тих, що поливають помиями, і навіть тих, хто отруїв. Демократія!
Не припинялися прямі постріли в бік демократичного Президента. Першим одстрілявся Корчинський. Перестали платити, то він і затих. З маніякальною послідовністю і досі посилає свої контрольні постріли Табачник. Видно, ціль все ще актуальна. Яворівський довів обстрілювання до ритуалу. А що у Тимошенко не було більшого ворога за Ющенка, то знали усі. Вони не знали, що він є діючим Президентом України…
Дивно, що всі, що це знали, знали також євангельське: дім, поділений надвоє, не встоїть. Знали і застереження Наполеона: один поганий командувач кращий за двох добрих.
То хіба з того не випливало, що Президент один і повинен залишатися командувачем?
Випливає: і «біле братство» згодне з тим, але при умові, коли командувач – їхній кумир. Отже, у переможених не вийшло навіть якоїсь опозиції. Яка ж може бути опозиція, коли нема своєї позиції?
А тим часом команда переможців, за якими лише третина електорату, почала зі здачі українських національних позицій на користь Росії і трохи призупинилась, побачивши під носом велику братню дулю. Такий арґумент опритомнює…
У листопаді їм довелося ближче ознайомитись із українським народом і дізнатися, що то вже не радянський народ, який пише петиції на адресу: «Москва, Кремль». «Майдан» із представників малого і середнього бізнесу на цей раз вдалося приглушити дрібними поступками і шахрайським феєрверком.
Найважче даються Януковичеві переговори на Заході. Його бадьора посмішка і обіцянки скоренько провести демократичні реформи як умову безвізового режиму там сприймаються досить своєрідно: «Він, вочевидь, не розуміє, про що йдеться?». А йдеться про те, щоб він покинув хитру гру на донецькій платформі і прийняв прозору гру за правилами на демократичній платформі. Треба змінюватися, якщо хочеш бути прийнятим у світі! Треба розмовляти з народом, а не просто дурити його. Старі комсомольці А. Єфремов і В. Колесниченко радять йому у всьому і з усіма погоджуватися, а потім все робити по-своєму.
«Так это ж получается, как на следствии», – відповідає їм Віктор Федорович.
«Ну, мы растолкуем им, что у нас вроде бы разное понимание вещей», – м’яко обіцяє Колесниченко.
Але Віктор Федорович розуміє, що Колесниченка ніхто не буде слухати, як ніколи і не слухав. От він, скажімо, запропонує «православне» тлумачення «прав людини», але ж тим нікого не зацікавиш, навіть старих комсомольців. Або «відзвітує» про успішне проведення значних демократичних перетворень і надішле «бомагу» в Брюссель. А там наші ж таки українські юристи, замість горою стати «за свого», посміються і доведуть европейським колеґам, що то у них така стара звичка писати звіти, яких не читають. По-російськи це називається «гнать фуфло».
«Эх, ты старое брехло», – скажуть на таке в Москві і дружньо поплескають по плечу. А на Заході здивовано знизують плечима і… сахаються.
Отак Віктору Федоровичу за неповний рік царювання довелося познайомитися трохи і зі своїм народом, і з «дружнім» сусідом, і з упертим Заходом, і з важкою шапкою мономаховою.
Напсував йому Віктор Андрійович за ті п’ять років, ой напсував. Народ відвик від страху… По суті, не було жодного відстрілу журналістів, зате весь час муляють очі іменем Гонгадзе. Ця вся демократія м’якотіла, але її вже не задушити. Доводиться рахуватися з тією клятою свободою слова, і Голодомору вже не заперечиш (добре їм там в Москві бурчати!). І націоналістична історія вийшла на поверхню, і уже її не заглушити російськими ЗМІ. Вже й самому доводиться підладжуватися під чужий голос – тьху на нього! Кожен крок відстежують, і сам ти вже, виходить, ні пес, ні баран…
І тут вже не дуже втішає те, що всі партії здрібніли і поблякли. Що опозиції по суті нема. Але й стукнути по шапці нема кого!
Тут навіть Табачника не стукнеш, бо як його стукнути, коли в народі його прозвали «плювком», а в Москві йому дали ярлик недоторканості. Виходить, «не тронь, а то…». Вже й ялинка поставлена на місті розігнаного «Майдану». Вже й з подарунками поставали в чергу блюдолизи, чорт би їх побрав…
Цікаво, який сон буде йому в новорічну ніч – віщий, а чи присниться усе те торішнє фуфло?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
