Крик і галас немовби продовжуються, але критика майже ніяк не впливає на рішення, не зупиняє і не поліпшує їх. У своїх прокляттях на адресу влади опозиція в основному сподівається на підтримку вулиці, однак сьогодні вулиця не дуже переймається закликами до непокори владі.
Причому в арсеналі активістів спротиву владі повністю виключається будь яка можливість конструктиву.
Опозиція за старою традицією вбачає свою перспективу лише у площині сліпої незгоди, навіть за умов, що існуюча влада користується суттєвою підтримкою більшості.
Це сприймається за більшовицькою формулою – народ, мовляв, обдурили ще раз. Хоча, хто його дурив, коли владу мала теперішня опозиція?
Заокеанський приклад
Деякий свіжий акцент про нинішню альтернативну роль опозиції засвітився не в Києві, а в Вашингтоні. В Америці відбулися проміжкові вибори до Конгресу, де республіканська опозиція здобула серйозну перемогу. Демократи дещо послабили свої позиції в Сенаті, а в Палаті представників вони втратили більшість.
Як же скористалися перемогою республіканці? А як скористалася б українська опозиція, якщо б їй вдалося отримати більшість у Верховній Раді. Знову повне безладдя? Провал будь-яких пропозицій з обох боків? Глухий кут? Хаос? Усе це спостерігалося роками. Нема ніяких гарантій, що це не повторилося б.
У далекій Америці до хаосу ставляться трохи інакше. Навіть не трохи, а прямо протилежно. Сьогодні республіканці можуть створити серйозний головний біль владі президента Обами. Але їхня реакція на власну перемогу на виборах була інакшою.
Лідери республіканців закликали Обаму і його прихильників до співпраці, до пошуку компромісів, до згуртування усіх політичних сил навколо вирішення найгостріших питань, що постали перед країною.
Дуже конкретні проблеми: високий рівень безробіття, величезна заборгованість держави, зниження податків, досить заплутані міжнародні позиції Америки.
Словом, на думку республіканців, є над чим працювати разом зі своїми політичними опонентами. І демократи, за визначенням, просто не можуть відмахнутися від простягнутої руки. Бо це буде їм дуже дорого коштувати. Вони ще більше втратять. Це розуміють не лише нагорі, а й у середовищі пересічних американців.
Так у Сполучених Штатах з’явився вагомий політичний шанс згуртування нації.
Україна – не Америка
А тепер запитання на засипку: невже українці гірші за американців? Адже в історії українці завжди вирізнялися своєю хазяйською жилкою. Де вона?
Уже багато разів обидві сторони – влада і опозиція – переконувались, що сліпе гиркання і люта ворожнеча не давали жодного результату.
І коли представники владних кіл час від часу зізнаються, що їм також потрібна опозиція, то за цим, крім провінційного кокетства є щось серйозне також.
Навіть найсамозакоханішій і найуспішнішій владі потрібно мати розумне і конструктивне оточення опонентів. Це певна мотивація для самомобілізаційних процесів.
Країна просто захлинається від браку здорового і талановитого опозиційного середовища. Суспільство уже не реагує на заяложені штампи, типу: владу захопили бандити, Україні кінець, мова вмирає, нація ржавіє.
Цей галас викликає підозру, що дуже комусь хочеться наблизити катастрофу, щоб у каламутній водичці урвати для себе ласий шматочок.
По-перше, Україні не кінець. А по-друге, нехай навіть і не мріють.
Від опозиції чекають не тупих революційно- гаслових повторів, а таких пропозицій, від яких влада не змогла б відмахнутися.
І нарешті, уже в третьому тисячолітті можна вирватися з ленінсько-сталінських принципів, що компроміс – це буцімто прояв слабкості. Не треба розуміти на рівні комсомольського пафосу, що компроміс вимагає негайно лягати під владу.
Справжній компроміс – це вища форма творчого прояву. Це, якщо хочете, штурм інтелекту. Це те, чого нема ані у влади, ані в опозиції.
Зачароване коло: влада панічно боїться співпраці, опозиція не вміє співпрацювати навіть у власному середовищі. Тут є бодай один позитив –Україна переживе і цю незграбність тих, що рвуться в її герої.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Причому в арсеналі активістів спротиву владі повністю виключається будь яка можливість конструктиву.
Опозиція за старою традицією вбачає свою перспективу лише у площині сліпої незгоди, навіть за умов, що існуюча влада користується суттєвою підтримкою більшості.
Це сприймається за більшовицькою формулою – народ, мовляв, обдурили ще раз. Хоча, хто його дурив, коли владу мала теперішня опозиція?
Заокеанський приклад
Деякий свіжий акцент про нинішню альтернативну роль опозиції засвітився не в Києві, а в Вашингтоні. В Америці відбулися проміжкові вибори до Конгресу, де республіканська опозиція здобула серйозну перемогу. Демократи дещо послабили свої позиції в Сенаті, а в Палаті представників вони втратили більшість.
Як же скористалися перемогою республіканці? А як скористалася б українська опозиція, якщо б їй вдалося отримати більшість у Верховній Раді. Знову повне безладдя? Провал будь-яких пропозицій з обох боків? Глухий кут? Хаос? Усе це спостерігалося роками. Нема ніяких гарантій, що це не повторилося б.
У далекій Америці до хаосу ставляться трохи інакше. Навіть не трохи, а прямо протилежно. Сьогодні республіканці можуть створити серйозний головний біль владі президента Обами. Але їхня реакція на власну перемогу на виборах була інакшою.
Лідери республіканців закликали Обаму і його прихильників до співпраці, до пошуку компромісів, до згуртування усіх політичних сил навколо вирішення найгостріших питань, що постали перед країною.
Дуже конкретні проблеми: високий рівень безробіття, величезна заборгованість держави, зниження податків, досить заплутані міжнародні позиції Америки.
Словом, на думку республіканців, є над чим працювати разом зі своїми політичними опонентами. І демократи, за визначенням, просто не можуть відмахнутися від простягнутої руки. Бо це буде їм дуже дорого коштувати. Вони ще більше втратять. Це розуміють не лише нагорі, а й у середовищі пересічних американців.
Так у Сполучених Штатах з’явився вагомий політичний шанс згуртування нації.
Україна – не Америка
А тепер запитання на засипку: невже українці гірші за американців? Адже в історії українці завжди вирізнялися своєю хазяйською жилкою. Де вона?
Уже багато разів обидві сторони – влада і опозиція – переконувались, що сліпе гиркання і люта ворожнеча не давали жодного результату.
І коли представники владних кіл час від часу зізнаються, що їм також потрібна опозиція, то за цим, крім провінційного кокетства є щось серйозне також.
Навіть найсамозакоханішій і найуспішнішій владі потрібно мати розумне і конструктивне оточення опонентів. Це певна мотивація для самомобілізаційних процесів.
Країна просто захлинається від браку здорового і талановитого опозиційного середовища. Суспільство уже не реагує на заяложені штампи, типу: владу захопили бандити, Україні кінець, мова вмирає, нація ржавіє.
Цей галас викликає підозру, що дуже комусь хочеться наблизити катастрофу, щоб у каламутній водичці урвати для себе ласий шматочок.
По-перше, Україні не кінець. А по-друге, нехай навіть і не мріють.
Від опозиції чекають не тупих революційно- гаслових повторів, а таких пропозицій, від яких влада не змогла б відмахнутися.
І нарешті, уже в третьому тисячолітті можна вирватися з ленінсько-сталінських принципів, що компроміс – це буцімто прояв слабкості. Не треба розуміти на рівні комсомольського пафосу, що компроміс вимагає негайно лягати під владу.
Справжній компроміс – це вища форма творчого прояву. Це, якщо хочете, штурм інтелекту. Це те, чого нема ані у влади, ані в опозиції.
Зачароване коло: влада панічно боїться співпраці, опозиція не вміє співпрацювати навіть у власному середовищі. Тут є бодай один позитив –Україна переживе і цю незграбність тих, що рвуться в її герої.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
